Світ роздягнувся, цинічно оголивши тельбух... - Соціум - dt.ua

Світ роздягнувся, цинічно оголивши тельбух...

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

Окреслити жанр мистецтва Семикіної доволі складно. Людмила Миколаївна вагається, коли їй доводиться вибирати між художником по костюмах, дизайнером та модельєром...

Окреслити жанр мистецтва Семикіної доволі складно. Людмила Миколаївна вагається, коли їй доводиться вибирати між художником по костюмах, дизайнером та модельєром. Щоб не заплутатись, називає себе просто: художник. Свого часу, до того, як «шістдесяті» заклякли в торосах брежнєвської мертвоти, Семикіна займалася живописом у представницькому цеху монументалістів. Її колегами були Алла Горська, Віктор Зарецький, Опанас Заливаха... Згодом, коли розігнали Клуб творчої молоді, а найактивніших «прописали» в тюрмах і таборах, Семикіна стала безробітною. Виключення зі Спілки художників означало хрест на малярстві. Художниця взялася за строї, які в свою чергу підказали ключ до філософії.

— Не торкатимуся психологічного аспекту: з якою метою людину на вісімдесят років одягнули в робу. Нехай цим займаються історики та психологи... Чому панував образ військового, чиновника, селянки й дуже рідко актриси? Не кажучи вже про якісь оригінальні зразки стилю. Усе було пісне, сухе, нейтральне... Якщо на тлі радянської сірості виникав нестандартний хід, то тлумачили його, як щось із підпілля, щось «не наше». Вочевидь, існувала каста високопоставлених дружин, але ми їх ніколи не бачили й не знали, яким штибом вони представляли образ жінки тієї епохи. Якось вони розпорошилися в оксамитових кулуарах... Трохи заспокоював душу театральний одяг. Художник у театрі міг реалізуватися. Але то було пов’язане з професією. Людина, яка б відважилася одягнутися театралізовано, насторожувала. Надто індивідуальна, щоб бути «нашою». Туга за естетикою робила своє діло, виламувала зсередини, аж поки я не відчула всієї серйозності та глибини мистецтва одягу. До того були наївні, розшиті червоним сердачки в гуцульському стилі. Вони не прижилися, не витримали випробування часом. Але то було перше освідчення в любові до етнографії. Потім була робота над костюмами в історичному фільмі «Захар Беркут». Григорій Якутович, мабуть, побачив, що за десять років я опрацювала й переосмислила традиційний костюм.

— Шлях інтуїції, намацування?..

— Мабуть. Хоч у мене були умовні дороговкази. Це — музей Гончара з його колосальним зразком народної традиції та подорожі Україною. Саме тоді, у шістдесяті, відкрила для себе Львів і ту Україну, яка зберегла свій костюм і не цуралася його. Це така колосальна майстерність, якої не навчить жодна академія мистецтв. Архітектура простору, зелене тло, кратери, ландшафти — все це переосмислювалося руками майстринь і кодувалося в орнаменті. Це якась академія долі. Мені важко було оговтатись од вражень. Негайно поставила мету — якнайшвидше зняти з себе сірий мотлох...

— Невже так просто: міняєш одяг і ти вже інший?

— Додайте сувору настанову людини, котра фактично є «табула раса», має мужність усвідомити це й почати з нуля. Така позиція виховує скромність, дає можливість учитися у природи. Даруйте, якщо банально звучить...

— У вашому творчому житті Львів та Київ зіграли не останню роль, і, тим не менше, ви з Одещини, себто, людина півдня…

— Не буду витрачати час на детальну біографію. Тривалий час я навіть не знала, що народилася в генетично українській родині. Розмовляли ми виключно російською…

— А може предки ваші колись називалися Семиконями? Може ж таке бути?

— Можу тільки здогадуватися, бо реальних документів немає. Але те, що мати в дівоцтві була Бандурко й мала бойовий український характер, то таки правда. Пережила війну, голод, холод… Вісімнадцятий рік... З Усатова підводами санітарного обозу возила січових стрільців. Так заробляла на хліб. Стільки набачилася нещасть, що не боялася смерті. Стихійний психолог... У неї був свій ідеал, за яким вимірювала людей. Покладалася тільки на власні руки й розум. Рішення приймала самостійно. Так сталося, що чоловічої підтримки їй не судилося зазнати. Бідацька дитина з багатодітної сім’ї. З п’ятнадцяти дітей п’ятеро ледве вижили. Дід рибалив, баба прала в панів, часом мусила на кілька днів, а то й на тиждень лишати малечу саму. Хто вмер у ранньому дитинстві, кого посікли білогвардійці… Щоб вижити, мати не цуралася жодної робити. Прибирала, прала. Усе важке, непосильне. Незважаючи на це, була дуже тендітної, навіть філігранної статури. А ще мала пристрасть до танцю, відвідувала танцклас. Коли перла на собі оті купи білизни, то я, підліток, ще нічого не тямивши в жіночій красі, не могла не милуватися. Дуже гарною була. Але мусила розвиватись, як воїн, інакше загинула б. Безкомпромісна, категорична, вже старенькою перечитала всього Бальзака. І тільки повторювала. «От дівчата, читали б у дитинстві Бальзака, то не дурили б вас хлопці». Мене теж звинувачують у категоричності. І я довгий час уважала це вадою. Потім зрозуміла, що таким є спосіб захисту.

— Шістдесятництво, друзі, недруги... Багато хто в усьому тому схильний вбачати музейний пил, та й по всьому...

— Уже стільки говорено... Для мене то був передусім великий творчий поштовх. Протест і самоствердження. Тепер, озираючись назад, мені не хотілося б забарвлювати цю стихію в якийсь схематичний пафос, добираючи такі штампи, як «українізація» або «вони дбали про Україну»... Там тоді більше була розвинута творча сторона, емоційність і чуттєвість. Про недругів не буду... Дуже вдячна Аллі Горській, коли вона мені сказала: «Так, кінчай із тим монументальним, тобі немає що там робити, на риштуваннях будуть інші. Тобі треба строї творити». Отак воно й почалося. Оскільки ми гралися в таємну незалежну Україну, то я й подумала: а чому б справді мені там не реалізуватися. Нікому непотрібна, викинута за межі держави... Мою палітру розтоптали, а фарби рознесли по коридорах...

— Щось я не встигаю за вашою образністю... «За межі держави»? Я правильно зрозуміла?

— Державою була Спілка, а називалося це відлученням, що було рівноцінно смерті, небуттю... Вони таки зробили свою справу. До живопису я більше не поверталася.

— Тим не менше Шевченківська премія знайшла вас. І саме за строї...

— Шевченківську премію я отримала за колекцію «Високий замок». Ця виставка була як підсумок кількох десятиріч творчості. Запам’яталася фраза Івана Світличного: «Тебе чекає не тільки XIX століття. Тебе чекає Київська Русь». Виявилося — він був правий. Тема Київської Русі стала основною. Якщо говорити про філософію моїх строїв, то аж ніяк не оминути поняття «державності». Позбавлена прав у чужій державі, десь підсвідомо я прагнула справжньої, яка б мала жорстку національну ідеологію, чіткий статус і канони. Це не карцер і не тюрма для особистості. У моїй уяві існує асоціативний мур Київської Русі. Місто, як початкова форма держави. Кремль, фортеця... Уже за ними Поділ, ремісники, плебс і смерди, з їхньою тліючою схильністю до руйнації. Замки та їхні мури по 7—12 метрів завтовшки охороняли статус держави від низької культури черні. Такою є схематична ідеологія строїв «Високого замку». Бо що є одяг у моєму виконанні? Мала рухлива архітектурна форма, плюс людина, котрій заборонено бути банальним манекеном...

— Ваші строї мають обмежену палітру. Сірий, чорний, золотий...

— Сірий — домінуючий. Навіяний вірменським каменем, архітектонікою руїн. Щоправда, мені й вибирати не доводилося. Ми були надто бідні, щоб дозволити собі розкіш перебирати матеріалом. Я зупинилася на солдатській шинелі. Сукно, відтворене під колір землі, — давній етнографічний матеріал. Вибрала його інтуїтивно, особливо не замислюючись над філософією фактури. Сірий дозволяє робити колосальну паузу для основного акценту. На його тлі деталь стає вишуканою. Він починає володарювати. Це така музика, така гармонія... Інтелектуальний, князівський колір. Свого часу їздила на Урал, у царство каменю. Побувала у Свердловську. Які контрасти! Підбиті фізіономії п’яних мужиків. Як пельмені... І музей Ферсмана. Чотири поверхи каміння... Я не тямила себе від захвату. Серед тих розкішних галерей зрозуміла, що то означає «захворіти» каменем...

Свою частку в моє формування внесла Вірменія. Церкви, моноліти, орнаменти. Вірмени справжні майстри каменю. Вони так швидко й філігранно тешуть... У нас два тижні «мордують» дошку пошани, а вірменин за цей час витворює монумент. Така чистота форми... Багато вірменських міст споруджено з сірого туфу — каменю вулканічної породи. Є ще рожевий і жовтий. Але саме сірий туф — розкіш. Не знаю, мабуть, усе це я вбирала підсвідомо. Адже сірим тлом я тоді ще не мислила й навіть сукно ще не тримала в руках...

— А чорний, золотий?

— Чорний — колір нейтральний, беззвучний. Саме через те він таємничий. Нехай хто-небудь скаже, що земля без таємниць. У людини, котра розуміє ці речі, кров змінює свою формулу, наповнюється оптимізмом. Разом із тим — це сила, драматизм і самотність. Жодна кольорова гама не обходиться без чорного. А золото — це символ сонця, скіфсько-сарматська душа. Недарма в древній мові «слов’янин» означає «той, хто походить від сонця». Хіба могла я відмовитися від такого кольору?

— Знаєте, якесь дивне відчуття виникає... З одного боку — захоплення. А з іншого — пригніченість. І замки не вберегли, і з аристократією якось не склалося...

— Насамперед, це — мистецтво. Треба спокійно це усвідомити. Строї мої призначені для нашої інтелігенції, яку треба втішити сьогодні, засвідчити їй свою повагу, захистити від індустрії ницості. Строї — це спосіб захисту, відмежування від роздягнутого світу... Але ваша правда, світ змінився. Роздягнувся, цинічно оголивши тельбух. А тіло — це розкіш. Колись його подавали як твір мистецтва, як таємницю. Виникали образи якихось шейхів — екзотичні фрукти, срібло, вино... Сьогодні його безпардонно й цинічно роздягнули. Така еклектика вигулює Хрещатиком, поміж пивних наметів, пляшок, бомжів... А це «вічне» шоу — Поплавський... На його концертах жінка танцює з єдиним «поліцейським трикутничком» та, мов підстрелена птаха, театрально зависає на куцих лапках героя нашого часу...

— Поплавського?

— А кого ж іще? Таким профанаторам нині — зелена вулиця. Але мені соромно й страшно за тих людей, які рабствують на його божевільню. Настане час, коли їм скажуть: «Одчиніть ваші скрині, що ви там напрацювали?» А там — нічого. Мотлох і тлін.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво