СВІДКИ І СУДДІ - Соціум - dt.ua

СВІДКИ І СУДДІ

12 липня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №26, 12 липня-19 липня

Вони стрибнули у крижану воду Чорного моря — хто з трапа канонерського човна, а хто і через борт. Високим десантникам було по груди, а тим, хто зростом не вдався, — з головою...

Вони стрибнули у крижану воду Чорного моря — хто з трапа канонерського човна, а хто і через борт. Високим десантникам було по груди, а тим, хто зростом не вдався, — з головою. Моряки, поспішаючи вивести корабель із зони обстрілу, буквально зіштовхували солдатів та офіцерів десанту. Німці вже добре пристрілялися до берега (старший лейтенант-зв’язківець загинув відразу, але ніхто на цю смерть навіть уваги не звернув, не до того було). Від вогню крейсера прикриття фашистів захищали гірські схили. Ті, хто йшов з автоматами над головою назустріч сполохам ворожих мінометів, ще не знали, що наступ на Новоросійськ захлинувся. Запланованого з’єднання із двома сухопутними арміями не буде. Рухатися вперед безглуздо. У ворога — пануючі висоти і перевага в артилерії. Відступити можна — лише в чорноморські хвилі.

Наступної зими виповниться шістдесят років із дня початку трагічної операції, що увійшла в історію як малоземельська. Та ми записали зі слів полковника у відставці, інваліда Великої Вітчизняної війни першої групи І.Фоменка (батька одного з авторів цієї замітки і діда другого) наведені вище спогади зовсім з іншої причини.

Ілля Кирилович давно збирав матеріали на тему, яку можна назвати просто, хоч і не дуже політкоректно: неправда про війну. Ось типовий приклад із його архіву. Газетна вирізка. Папір пожовтів (публікація 1976 року). Надіслана учасником бойових дій. Редакція вважала її настільки важливою, що опублікувала на першій шпальті. «Мені випало велике щастя — служити в політвідділі 18-ї армії, працювати під керівництвом Леоніда Ілліча Брежнєва. Це було для мене, як і для сотень інших політпрацівників, величезною школою. Добре пам’ятаю весну 1943 року. Я за завданням начальника політвідділу Леоніда Ілліча Брежнєва працював у 165-й бригаді морської піхоти. Одного разу ввечері у бригаді з’явився Л.Брежнєв. Дві доби він перебував у шанцях, ділив із моряками всі труднощі фронтового життя».

Замітка перекреслена червоним. Газетний текст перетинає лаконічний напис: «Брехня».

Мало того, не було в 165-й жодного моряка (сформована в Баку з курсантів військових училищ, вона втратила половину особового складу в безглуздому — без попередньої розвідки, навмання розпочатому за дурнуватим матюком-наказом командарма Гречка — бою за гору Лису під Туапсе — була вона суто стрілецькою). Ну ніяк не міг полковник Брежнєв у перші місяці малоземельської операції опинитися на передньому краї, що обороняється 165-ю бригадою. Одне з двох. Або майбутній Генеральний секретар був безтілесною тінню; або автор процитованого тексту, майор у відставці, колишній інструктор політвідділу 18-ї армії, щось наплутав. Ілля Кирилович добре пам’ятає ту весну і ті окопи. Але перш ніж перекреслити газетну сторінку, зв’язався з однополчанами. Ні. Ніякої помилки. Леонід Ілліч два дні серед солдатів і колишніх курсантів не проводив.

Парадокс ситуації в тому, що Мала земля була абсолютно унікальним плацдармом. Можливо, єдиним за всю історію війн, де не існувало вираженої різниці між переднім краєм та тилом. Малесенький клаптик суші був весь як на долоні перед німецькими коректувальниками артвогню. Запитайте у будь-якого військового, як то воно — опинитися на «п’ятачку», оточеному зусебіч горами, де засів ворог, який має міномети, гаубиці, бомбардувальну авіацію, — і ви зрозумієте все з виразу обличчя співрозмовника перш ніж він заговорить.

Того, що полковник Л.Брежнєв був там, у цьому десанті, — не викреслити з історії Другої світової так само, як не викреслити з неї торпедного катера Дж.Кеннеді. Який сенс додавати до правди вигадані історії, примушувати битися в рукопашній людину, чиї військові обов’язки такого не передбачали, — якщо й правдивих фактів вистачило б на два життя? Тим більше що будь-яка спроба приписати хоч би кому чужі заслуги неминуче вела до приниження подвигу реальних героїв. (Того ж Цезаря Львовича Куннікова, наприклад, колишнього журналіста, майора, Героя Радянського Союзу, що помер у госпіталі від ран; командира, чий штурмовий батальйон фактично вирішив долю десанту, відтягнувши на себе в момент висадки головні сили німців).

Ось ще один газетний приклад — із тих-таки сімдесятих. «Особливу увагу Леонід Ілліч приділяв 318-й стрілецькій дивізії, яка у Новоросійській операції діяла на напрямку головного удару, що його завдавала 18-та армія. Він довго перебував у її частинах, брав щонайактивнішу участь у підготовці солдатів та офіцерів до десантування».

Перед нами схема бойових дій частин десантної групи 18-ї армії. Найскрутніше довелося 8-й стрілецькій гвардійській бригаді: на її ділянці німці спробували прорвати оборону. На карті все чітко видно: концентрований, мов промінь лазера, кидок ворожих сил. (Якби він вдався — наші позиції були б розтяті надвоє, решту десанту скинули б у море). Був зім’ятий, але втримав оборону на лівому фланзі бойовий порядок 51-ї стрілецької бригади. Кинутий у контратаку резерв (83-тя Червонопрапорна бригада морської піхоти). Зімкнений навколо фашистів «мішок». 318-та стрілецька дивізія на карті ніяк не позначена...

Дивний був час. Здавалося б, навіщо складати небилиці, коли простий і чесний опис бойового шляху генсека й так заслуговує на повагу? Але статті і телерадіоінтерв’ю, що славили його явно вигадані фронтові діяння, йшли тоді косяком. З очевидного благословення вищої партійної влади, без будь-якої редакційної перевірки. Найдивовижніше, що спогади про те, чого не було, звучали з вуст людей, які справді воювали на Малій землі. Учасники й очевидці боїв. Складалося враження, що багато хто з творців легенд про Леоніда Ілліча і справді вірили в те, про що писали. Міф обростав новими і новими свідченнями, які містили дати, події, імена.

Зрештою, І.Фоменка це так «дістало», що коли одного разу в нього виникла особиста потреба звернутися з проханням на найвище ім’я (а за часів Брежнєва листи ветеранів-малоземельців розглядалися швидко і прихильно), він категорично відмовився це зробити. І висловився з приводу конформізму одного з нас, котрий порадив (був гріх!) йому цей шлях.

— Як я писатиму Брежнєву? Я не зустрічався з ним. Кажуть, він був душею Малої землі. Але в розташуванні нашої частини я його ніколи не бачив.

— А ти взагалі душу бачив колись? — урезонював Іллю Кириловича один з авторів.

— Ні.

— Ну то що ж...

— Все одно не писатиму.

Так і не написав.

Минув зовсім незначний, із погляду історії, час. По радіо перестали співати пісні про Малу землю, по телевізору — показувати фільми про неї. З Брежнєва покепкували всі, кому не ліньки (хоч, напевно, потішатися з пам’яті фронтовика, хоч би ким він став після війни — генеральним секретарем чи двірником, — не така вже достойна річ, як здається). Заодно дісталося й колишнім десантникам. Ніби вони винні в тому, що новоросійський наступ не вдався, що операцію було невдало сплановано. Адже їх, по суті, ніхто не сподівався побачити живими: доля невдалого десанту — майже завжди загибель. Боєприпаси їм доставляли морем і тільки вночі. Над ранок — у поспіху вантажили поранених. Якщо не встигали до світанку, кораблі залишали безпорадних людей на березі і порожняком йшли на базу в Геленджик під прикриттям димової завіси. Німці не проминали нагоди накрити артвогнем скупчення бійців біля берегової лінії (хоча явно бачили в цейсівські біноклі бинти та ноші). Про те, аби поховати убитих, не було й мови. Земля — суцільний камінь. Трупи так і лежали зі здутими животами. Це була рідкісна рівність перед лицем смерті офіцерів і рядових. Як на підводному човні, де всі гинуть разом...

Зробили, що могли. Сім місяців протрималися, відтягнули на себе величезні ворожі сили. Про справжніх, невигаданих героїв десанту забули, ніби їх не було зовсім. Втім, чи багато хто пам’ятає зараз імена героїв Сталінграда?

Нещодавно на зустрічі зі школярами ветеран Великої Вітчизняної, полковник у відставці А.Лерман запитав у дітей, як звали першого космонавта, — і ті назвали американця. Може, і справді події ХХ століття — для сучасників уже не біографія, а історія?

Та ось недавно в нашу поштову скриньку ліг свіжий газетний номер. Він знову містив спогади очевидця про Малу землю, написані у світлі нових міфологічних парадигм.

«...за крейсером із десантниками йшли ланцюгом катери загороджувального загону, аби розстрілювати тих, хто надумає повернути назад».

Навіть нам, людям далеко не військовим, ці «мемуари» здалися жахливою «липою».

— Було таке? — причепилися ми до Іллі Кириловича.

— І бути не могло. Не було на крейсерах ніякого десанту, глибина там не така, щоб корабель із великою осадкою до берега підійшов. Крейсер «Червона Україна» намагався прикрити нашу висадку вогнем, але безуспішно. Не пристосовані були його гармати стріляти по навісних траєкторіях. Крім того, суто теоретично... Який катер може нести озброєння, небезпечні для крейсера? Лише торпедний. Але на торпедному екіпаж заледве поміщається, який уже там загороджувальний загін... Катерники нас підтримували при десантуванні — і гинули. Частина артилерії і танковий батальйон переміщалися на баржах. Біля Южної Озерейки буксирувальний трос обірвався — і вдарив по малесенькому суденцю, малому морському мисливцю. Той пішов на дно миттєво, з усім екіпажем. Ніхто не врятувався. Танкісти, до речі, теж загинули при висадці під вогнем. Чоловіка три вціліло, усі «тридцятьчетвірки» згоріли...

— Отже, той, хто надіслав у газету спогади, просто образив пам’ять моряків?

— Не знаю, навіщо він це зробив.

…Ми помітили, що свіжу газету до своєї колекції Ілля Кирилович не долучив.

Чесно зізнаємося, вищеописаний випадок справив на нас несподівано кепське враження. Адже ми, журналісти, про багато подій можемо судити, лише зіставляючи свідчення очевидців. Перетворені на літературні тексти, спогади ці найчастіше набувають статусу історичного документа. За ними оцінюють минулий час. Гудять або вихваляють його. Для чого знадобилося колишньому військовому моряку, капітану-лейтенанту у відставці складати «качку» про загороджувальні загони на катерах. Хіба не була реальність тих років страшнішою за будь-який вимисел? Чужа душа — темний ліс. Та ось що заслуговує уваги: лист із «байкою» прийшов у відповідь на оголошену редакцією московської газети дискусію про військові злочини часів Великої Вітчизняної. Виник попит на свідчення — і відразу знайшовся очевидець. Добровільний. Безкорисливий. Поза сумнівом — заслужений. Готовий присягнути, що бачив те, чого не було (як тоді, у застій, коли пачками вигадувалися історії про розділений із Брежнєвим окраєць хліба). І багато хто повірив у розказану історію. «Купилося» ж на неї солідне видання — якщо опублікувало без коментарів.

…У садку за будинком ми натрапили на сліди невеличкого вогнища. І з клаптів паперу зрозуміли, що послужило поживою для вогню. Той самий архів, вирізки, мемуари, листи. Лише взяті «напрокат» і процитовані вище тексти уціліли. Полковник Фоменко прощався з минулим несподівано й легко, ні з ким не радячись. Зрозумівши, що берегти свідчення забутої брехні безглуздо. Усе змінилося, всі культи, здається, розвінчано, — а справжнє так само невловимо схоже на минуле у своїй незмінній готовності підкріпити будь-яке політичне або соціальне замовлення свідченням очевидця.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво