Свічки загиблим будинкам - Соціум - dt.ua

Свічки загиблим будинкам

5 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 5 серпня-12 серпня

Вранці до нас прийшов гвардії капітан Микола Тарасович Буров, колишній сусід і співробітник дідуся...

Вранці до нас прийшов гвардії капітан Микола Тарасович Буров, колишній сусід і співробітник дідуся. Він повернувся після демобілізації з Австрії. Микола розповів, що надіслав із Австрії у листопаді 1945 року до київських партійних керівників лист про життя дідуся у Києві під час нацистської окупації. Як той, відомий столичний архітектор і будівничий, щоб не працювати на німців, втік і жив у курені на чужому городі. Дідусь подякував, але сказав, що вперше чує про такий лист (у нашій сім’ї як цінна реліквія зберігається копія цього листа на ім’я секретаря обкому ВКП (б) Київської області Сердюка).

— Добре, що ви прийшли, — звернувся до нього дідусь. — Через кілька днів страшна річниця — трагедія для всіх киян. Того дня, 24 вересня 1941 року, відразу після вступу фашистів у Київ, злетів у повітря Хрещатик. (Ми знали, що це зробили радянські підпільники, але інші версії, крім офіційної — що це справа рук гітлерівців, — на той час не мали права на життя. — Л.А.) Було знищено всі будинки, які ми, співробітники, друзі, колеги з будівельної контори Гінзбурга, з великою любов’ю будували разом. Допоможіть, прошу вас, дістати перепустку — дозвіл, щоб я у цей день міг пом’янути ці знищені будинки, поставити на місці кожного з них свічку.

Микола Тарасович кудись пішов і повернувся з дозволом. Весь день ми з мамою і татом допомагали дідусеві — плели ґноти, ліпили свічки, сушили їх біля вогню. Ми склали свічки і квіти у кошик, а наступного дня пішли в центр міста. Нас зустрічали військові, перевіряли документи, і ми нарешті опинилися на місці знищеного Хрещатика.

Перелізли через купу битої цегли й підійшли до місця першого підірваного будинку. Дідусь узяв із кошика свічку і квітку, поставив свічку між цеглин, тато запалив її, а я захистив вогонь битим склом. Ми пішли далі, протискалися через купи битої цегли, ставлячи й запалюючи свічки на місці кожного знищеного будинку.

Так ми підійшли до величезного спаленого будинку на горі. Будинок світився отворами колишніх вікон, над якими курівся дим. Дідусь назвав його будинком Гінзбурга (це тепер я знаю, що то була найвища споруда довоєнного Києва — одинадцять поверхів — на вулиці Інститутській, 16-18). Дідусь поставив кілька свічок на сходах, які вели до будинку, запалив їх, перехрестився, і ми пішли далі в кінець Хрещатика й вийшли на площу до понівеченого будинку бібліотеки. Навколо валялися розкидані обгорілі книжки. Колись дідусь розповідав, що він як архітектор виконав проект із перебудови цього будинку на бібліотеку й отримав за це нагороду — годинник з брелоком і дарчим написом.

— А ти не мертвий, ти тільки поранений, — звернувся дідусь до будинку. — Я тебе вилікую. Тут потрібні не свічки, а людські руки. — Я тебе вилікую! Тримайся! — повторював дідусь.

Пробираючись через купи битої цегли, ми поверталися додому. Дідусь схлипував: «Вибачте, мої любі, що ми не зберегли вас. Вибачте, що дозволили стріляти вам у спину. Я пам’ятатиму вас і тих моїх друзів, які вас будували. Прощавайте, наші діти. Прощавайте!».

Ми лізли через цегляні завали. Дідусь тримав мене за руку.

— Прощавайте! — шепотів він.

З-за цеглин ще блимали вогники.

Це горіли запалені нами на місці загиблих будинків свічки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво