Сусідка, близька й далека - Соціум - dt.ua

Сусідка, близька й далека

3 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 3 листопада-10 листопада

Власне, навіть якби не було лінії кордону, а ви, заблукавши, випадково опинилися б у Польщі, то дуже швидко збагнули б – не вдома: тут набагато охайніше, ніж у нас...

Президентський палац
Президентський палац

Власне, навіть якби не було лінії кордону, а ви, заблукавши, випадково опинилися б у Польщі, то дуже швидко збагнули б – не вдома: тут набагато охайніше, ніж у нас. Настільки, що не переплутаєш.

Утім, за останні півтора десятиліття тисячі українців звикли мотатися туди-сюди через польсько-український кордон. І поляки в Україні перестали бути дивовижею. А що вже польські товари – то й ті стали рідніші від своїх, бо — хоч як це дивно й нелогічно — дешевші.

Та від того Польща не перестала бути закордонням. У кожному разі, для тих із нас, хто не так уже й часто покидає рідні пенати. Тому нетривале відрядження на наукову конференцію в польський Ольштин сприйнялося як поїздка таки в зарубіжжя. І, як виявилося, зарубіжжя набагато дальше, ніж можна було уявити.

Дороги: де блиск,
а де злидні…

Їхати до Польщі довелось із сусіднього Тернополя, де, на відміну від нашого Хмельницького, зберігся автобусний рейс до Варшави. І автобус зберігся також — мабуть, із 70-х років минулого століття. Напівжорсткий «Ікарус», який можна використовувати хіба що до кордону із Львівщиною. Як його випускає Тернопільський автопарк у міжнародний рейс на півдоби, хто це регламентує і хто дає дозвіл, я, дарма що журналіст, не стала з’ясовувати. Бо було очевидно: це робиться не через бідність. А через те, що автобусами до Польщі нормальні люди давно не їздять. А їздять практично лише заробітчани й студенти — а їх, либонь, за гідних поваги співгромадян тернопільські автоперевізники не мають.

Краків з висоти пташиного польоту
Краків з висоти пташиного польоту

Який транспорт — таке й ставлення. «З речами на вихід» – цю команду пасажирам довелося виконувати двічі — і на українській митниці, і на польській. Потреби в тому не було жодної. Але бідний український автобус неминуче викликав рефлекс вищості в митників і вимагав негайно його продемонструвати. Демонстрація тривала три години — по обидва боки кордону: саме стільки ми перетинали якусь сотню метрів...

Польські дороги — предмет не розмови, а заздрощів. Вони блискучі! В буквальному значенні. Вночі сяють ліхтарями й розміткою. Вдень вилискують гладесенькою, ніби відполірованою, поверхнею і вражають розмахом будівництва нових смуг. І, головне, якістю цього будівництва. Ми й не підозрювали, що під дорожнє полотно закладається такий — мабуть близько метра — фундамент. Через це, напевне, транспорт такою дорогою не їде, а мчить.

Поїздивши три дні цими дорогами, після повернення додому рідну землю відчули негайно. Щойно виїхали з Рава-Руської митниці, як наш автобус, уже м’який і комфортабельний, з польською пропискою і німецького виробництва, враз заштормило. Світло фар вихоплювало в суцільній пітьмі якісь кучугури та ями. На дорожньому полотні? Чи, може, це була й не дорога, бо на неї зрідка вказували хіба що дорожні знаки, а розмітки не було зовсім?.. Водії сиділи за кермом як льотчики-камікадзе. З пасажирів, дарма що ніч, злетіла вся сонливість. Захотілося пристебнутися ременями безпеки — нарешті вдома...

Поляки, до речі, свої розкішні шляхи лише на третину будують за кревні злоті. Решту вкладає Євросоюз, до якого нещодавно приєдналася Польща. Він виділяє колосальні кошти насамперед на спорудження транспортних магістралей і очисних споруд: переводить нового члена на європейські стандарти.

Як ми ніколи (?)
не будемо жити

Раніше довелося бути в Польщі 1991 року, ще за останніх днів СРСР, за програмою обміну. «Подивіться, як ми ніколи не будемо жити!» — ошелешено сказав тоді хмельницький учитель, переступивши поріг сільської хати — розкішного двоповерхового особняка з вітальнею на півповерху. Хата належала дрібній польській бізнесвумен пані Гані — жінці самотній, але самостійній: на подвір’ї височіли два двоповерхові будинки, її та сина, а в них було все, чого душа забажає.

Звісно, поляки теж жили по-різному, та вже тоді набагато краще, ніж ми. Проте нинішня Польща зовсім не схожа на ту, чотирнадцятирічної давності. Тоді це була типова постсоціалістична європейська країна. Тепер — просто європейська. Ця європейськість проявляється в усьому: широких магістралях і фантастичних транспортних розв’язках, велетенських варшавських новобудовах, ошатних сільських оселях, характерних для Європи газонах і вигадливих квітниках у дворах. Та ще більше це помітно в деталях, раніше для Польщі не характерних.

Скажімо, в Ольштині біля крамниць миють шампунем тротуари. Так, не скрізь і не щодня. І слід враховувати, що до кінця Другої світової війни це була територія Східної Пруссії, а німці знані чистьохи. Але й сьогодні тут, де 70% населення — поляки і дуже багато українців, котрі переселилися сюди з етнічних українських земель на території Східної Польщі, підтримується традиційна німецька охайність і порядок у всьому. Країна взагалі чистіша саме з німецького боку. Чим ближче до нас, тим більше слов’янського менталітету. Хоча з нашим усе ж не порівняти. Скажімо, агітаційні плакати, якими минулорічної осені була переповнена Польща, акуратно кріпилися до придорожніх стовпів... прищіпками. «По-нашому» — клеєм намертво — ліпилися хіба що на тимчасових дерев’яних парканах навколо новобудов.

Будівництво, особливо у столиці, вражає (ціни на будматеріали в безлісій Польщі, між іншим, на 40% нижчі від наших. І це в магазині!..). Але й увага до історичних та архітектурних пам’яток феноменальна. Поляки — відомі патріоти, бережуть не лише своє, національне. Історичний центр Ольштина — типова прусська фортеця, середньовічний замок, німецька кірха, старовинні будинки — здається, щойно зійшов зі сторінок казки. Все настільки дбайливо доглянуте, наче тут досі живуть королі й принцеси, у яких тисячі слуг... Воно й зрозуміло: історія — це не лише красиво, а й прибутково: представники місцевого корінного населення, практично поголовно переселеного після Другої світової війни до Німеччини, приїжджають тепер сюди на вихідні — за ностальгійними спогадами дитинства. І, незважаючи на німецьку ощадливість, залишають тут купу грошей. Бо їх є на що витрачати: інфраструктура і сфера послуг краю орієнтовані саме на німецьких туристів.

Сучасні споруди не поступаються пам’яткам архітектури затишком і теж майже казковим оформленням навколишньої території. Ми жили в невеликому містечку Мронґово, на березі великого озера — такого чистого, що було видно кожен камінчик на глибокому дні (контроль за екологією тут надсуворий: жорсткі євросоюзівські стандарти). Тамтешній берег забудовано приватними готелями — не схожими один на одного, але напрочуд вдало вписаними в загальний ландшафт. Кожен з них скидається на маленький замок, дуже компактний зовні й на диво просторий усередині, який, мабуть, міг би витримати нетривалу облогу. Адже в таких спорудах – усе своє, автономне: опалення, освітлення, ресторан, конференц-зал. Усе зручне й ощадливе: ступнув на поверх — засвітилася лампа. Йдеш коридором — і попереду світло спалахує, а позаду відразу ж гасне. Чим не палац, чим не казка? А всього лише з двома зірочками готель...

На вагу золота

Зайнятість населення — державна проблема, а відтак і державна політика: всі способи годяться. До прикладу, у Вармінсько-Мазурському університеті, що розташований в Ольштині, на 14 факультетах навчається 43 тисячі студентів. Форми навчання різні, особливо популярний нині дистанційний метод отримання знань. Університет створили на базі трьох вузів: педагогічного, сільськогосподарського і теологічного. Нічого, уживаються, дарма що навчальні корпуси розкидані по всьому місті. Зате активно будуються й нові. А як обладнані! Найсучасніше устаткування, у бібліотеці — найсвіжіші новинки наукової літератури з усього світу...

Викладацькі кадри — на рівні. Серед викладачів чимало й українців (до прикладу, наш гід, тернопільський історик Генріх Стронський, уже кілька років успішно поєднує викладання в Тернополі і Ольштині). Польська професура прагне працювати в Німеччині: заробітки там незрівнянно вищі. Робочі місця — на вагу золота. Настав час виходу на пенсію — і «до відзеня», хоч ким би ти був. Доцент може викладати до 65-ти, професор (із докторським ступенем) — до 70 років. І ні дня більше! Керівну посаду в державних закладах обіймати досмертно тим паче нікому не дозволено. Наприклад, ректор університету може обиратися вченою радою не більше ніж на два терміни — по три роки кожен. І край.

Проте немає лиха без добра: те, що людина дорожить роботою, гарантує якість послуг. У кожному транспортному засобі, приміром, стоїть касовий апарат. І таксист, і водій автобуса зобов’язані негайно видати пасажирові чек-квиток. Винятків ми не бачили.

Транспорт — окрема тема. Авто різні за віком і шиком, та всі — виблискують (ще б пак — на таких дорогах!). Водії дисципліновані: навіть посеред поля зупиняються перед знаком «Стоп». На тривалих — понад дві години — автобусних маршрутах водіїв обов’язково двоє: мало що. Висадка і посадка пасажирів на автовокзалах лише у відведених місцях (для цього передбачені окремі майданчики), і хвилина у хвилину за графіком. Усі статечні, всі в черзі, всі з квитками — ніби й не жили при соціалізмі…

На залізничний транспорт, правда, є нарікання. Купе в польських вагонах не зачиняються і пограбування пасажирів — звичайний рядок у поліцейських зведеннях. Однак самих поїздів так багато, зв’язок — і залізничний, і автобусний — усередині країни настільки розгалужений, що проблеми дістатися в будь-якому напрямку і якнайшвидше не виникає. І громадський транспорт нестачі в пасажирах також не відчуває. Це значно дешевше, ніж заправляти власне авто. Автобусами, до речі, дешевше, ніж залізницею.

Навіть бомжі в Польщі не схожі на наших: одягнені цілком пристойно. Але так само, як і в нас, стягуються на ніч до вокзалу. Проте на лавах не лежать (негайно підніме поліцейський), а сплять сидячи.

Відправна точка

До Тернополя повернулися на світанку. Щойно пройшов дощ, і автовокзал перетворився на суцільну брудну калюжу з нерівним дном, в якій ковзалися, провалювалися, борсались і матюкалися ранні пасажири... Не горів жоден ліхтар... Може, їх і не було, тих ліхтарів: тернопільський автовокзал — то, як вдалося, від’їжджаючи, розгледіти при денному світлі, взагалі якесь захаращене й запущене кубло антисанітарії й безладу, пивних точок і рундуків із чебуреками. Зграя псів святкувала собаче весілля... Бомжів на вокзальних лавах, проте, не було: там теж ночували собаки…

Це все нагадувало марсіанські хроніки. Земними були тільки спогади про Польщу, від якої нас відділяла одна-єдина ніч.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво