СУПЕРЕЧКА ПРОТЯГОМ СТОЛІТЬ ДО 250-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАЛЕЙРАНА - Соціум - dt.ua

СУПЕРЕЧКА ПРОТЯГОМ СТОЛІТЬ ДО 250-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАЛЕЙРАНА

27 лютого, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 27 лютого-5 березня

«Буржуазні теоретики зводять історію до свідомої діяльності «великих особистостей», де все твори...

«Буржуазні теоретики зводять історію до свідомої діяльності «великих особистостей», де все твориться зі сваволі, за бажаннями, ідеалами «критично мислячих» інтелігентів або «героїв», — вчить «Короткий філософський словник» 1954 року, зліплений на догоду і з благословення особистостей, котрі навічно оселили себе в історії, роль і велич яких не ставилися під сумнів і не обговорювалися ніколи. Із божевільною доктриною боротися важко. Це потребує чималої винахідливості і спритності — що як хтось докопається до її суті або спробує відшукати істину.

Наближався 1939 рік. Треба було відзначати 150-річчя Великої французької революції. А революції, хоч як дивно, теж робили люди. Ні, «наші» там, звісно, були. А ось що робити з Талейраном?! Коли «радянські спеціалісти» чули його ім’я, їхній складений із вигадок та небилиць ідеологічний комп’ютер, як правило, давав капітальний збій. Особистість? Розумник? — Безперечно. Ім’я? — Так. То як же бути? Виходить, не вкладаються історичні факти і події в ложе «єдино правильної» ідеології. Судили-рядили, дозволили престарілому і страшенно авторитетному академікові Тарле розпочати свою книгу про великого француза такими словами: «Постать князя Талейрана в пам’яті людства залишилася в тому колі людей, котрі якщо й не спрямовували історію у бажане для них русло, то були характерними живими уособленнями і дійовими особами великих історичних зрушень, що відбувалися в їхній час».

Милий, бідолашний, розтерзаний Євген Вікторович... Ось уже з кого поглумилися, стверджуючи свою непогрішиму правоту, плебеї від ідеології та трунарі вітчизняної історії — принижували, садили, виключали. Однак сам по собі особистість, розумник Тарле не доставив їм бажаного задоволення: не дав себе зламати й історію переписувати на догоду сумнівним ідеалам не став. Зробив усе, що зміг, аби правда на сторінках його творів торжествувала, хай і не завжди з гордо піднесеною головою. Думаючий і знаючий читач у тарлевських хащах не заблудиться, все правильно зрозуміє і подякує мудрецю за чесність і мужній професіоналізм.

Сьогодні всесвітня історія відзначає 250 років із дня народження Шарля-Моріса Талейрана-Перігора. Народився він у лютому 1754 року спадкоємцем стародавнього й славетного роду. Про знатність прізвища можна судити за ім’ям його батька — Шарль-Даніель Талейран князь Шале, граф Перігор і Гріньйоль, маркіз Екседей, барон де Бовіль і де Марей. Їхні предки ще у
Х столітті з честю служили французьким государям. Охрестивши хлопчика в церкві Сен-Сюльпіс, щасливі батьки відразу, на порозі храму, передали його в руки годувальниці, відправивши в передмістя Сен-Жак «на виживання». Тоді побутувала така практика поведінки з дітьми— щоб клопоти про виховання не відривали сановних батьків від виконання придворних обов’язків.

Дитинство Шарля-Моріса було справді тяжким і безрадісним. Завдання годувальниці полягало в одному — не допустити смерті крихітки, по можливості, звісно. Незабаром дитину найбанальнішим чином забули на високому комоді, і, впавши, він серйозно пошкодив праву ногу. Лікувати його ніхто не захотів, так він і залишився кульгавим на все життя. У чотирирічному віці хлопчика все ж наблизили до рідні — його відправили в Шале, де жила його прабаба Марія-Франсуаза де Рошешуар (до речі, внучка знаменитого Кольбера, всесильного міністра епохи короля Людовіка ХIV). Самотня 72-річна жінка щиро полюбила правнука і зробила все можливе, щоб його виховати і дати йому початкову освіту.

1760 року Шарль-Моріс нарешті вирушає до Парижа, але не в рідну домівку, як сподівався, а прямо в колеж Аркур. Треба сказати, що колеж був, мабуть, найкращим навчальним закладом у Франції. Заснований ще 1280 року, він випустив зі своїх стін цілу плеяду славних французів: Дідро, Буало, П’єр Ніколь, Антуан Прево, Расін. 1768-го, «успішний і перспективний», цілком сформований юнак закінчив навчання. Це був стриманий, розважливий молодий чоловік, потайливий і обережний. «Обережність, тобто мистецтво показувати лише частину свого життя, своїх думок, своїх почуттів, — ось перша з усіх чеснот», — вважав він.

Настав час приймати рішення. За багатовіковою традицією, всі Талейрани були військовими: прадід відзначився й загинув під час облоги Барселони, дід демонстрував чудеса хоробрості під Турне, батько ще юнаком був удостоєний полковницького чину. Для Шарля-Моріса, через фізичний гандж, вибрали єдино можливий шлях — духовний. Адже дядько хлопчика був заступником герцога, єпископа Реймса. До речі, це був не найгірший вибір навіть для такої знатної особи, як Талейран. Митра єпископа чи кардинальський пурпур могли дати значно більше, ніж, скажімо, офіцерський плюмаж або плащ чиновника. 1770 року він вступає в семінарію, а потім у Сорбонну, яку закінчив 1778-го, здобувши таким чином найблискучішу на той час освіту. Через півтора року стає священиком.

Що ж далі? Віддати всього себе на заклання істинній вірі? Ні, не відчуває він у собі такого покликання. Коло його інтересів перебуває в діаметрально протилежній сфері. Молодика вабить кар’єра державного діяча, міністра фінансів, наприклад. А ще гра в карти, вродливі жінки, веселі застілля, дорогі будинки та вбрання. Щоправда, розумний Талейран аж ніяк не збирався знімати сутану задля своїх гріховних помислів і устремлінь — він вирішив просто змінити її колір. І, попри свою далеко не статечну поведінку, завдяки зусиллям знайомих та родичів, усупереч протестам благочестивої матері, 1788 року 34-річний Талейран стає єпископом Отенським. Честолюбні помисли поступово почали здійснюватися — мрія стати міністром фінансів короля втілилася в життя посадою міністра фінансів церкви. Ще до прийняття сану єпископа його призначили на посаду генерального агента духівництва. Це було не тільки прибутково та престижно, а й цікаво.

Молодий заповзятливий церковний економіст рвучко взявся за справу і до 1785 року досяг помітних успіхів на цьому терені. Як відомо, податків не хотів платити ніхто й ніколи. Церква — тим більше. Ось «невідчужувані права священнослужителів» йому й удалося захистити. Прийшли повага і визнання. З ним радилися, до його слів дослухалися, а сам він дедалі більше входив у смак вирішення економічних проблем і хитросплетень фінансових перипетій. На його думку, вони «були сповнені зачарування». За покликом серця і з обов’язку служби Талейран дедалі більше вникав в основи та постулати внутрішньої політики держави, уважно аналізував події і ясно бачив, як корабель французької економіки, ведений німцем Неккером, «повільно, але впевнено йде на дно». Незадоволення діями генерального директора фінансів, щоправда, не зашкодило єпископу зблизитися з його дочкою, відомою письменницею Жермоною де Сталь — треба ж було хоч якось, керуючись патріотизмом, помститися сановному німцю за безініціативність.

Однак не врятували, та й не могли врятувати Францію реформи цілком ініціативного наступника Неккера — Шарля Калона. Талейран зовсім не випадково зрозумів, що економіка — дуже строга та мстива дама і не терпить зневаги чи зрад, навіть королівських. Вона вимагає виконувати свої закони точно й неухильно. Одне слово, він відчув, що в країні назрівають серйозні зміни. Передчуття не обманули: невдовзі грянуло щось неймовірне й незрозуміле, у кожному разі, для нього — революція, та сама Велика французька.

Людині, звичній до патріархального укладу, не просто було відразу розібратися в тому, що відбувалося. Не тільки йому, а й багатьом іншим. Революція (відкриваємо словник) — «докорінний переворот, глибока якісна зміна в розвитку явищ природи, суспільства чи пізнання». Що криється за цими словами? Тоді ще ніхто не знав. Навіть її творці й керівники. Але всі знали, що «революціонувати» треба. Ось і кинулися руйнувати старе — що під руку трапиться. Першою під руку потрапила Бастилія. Парижани стрункими лавами пішли на історичний демонтаж. Слід гадати, праця була нелегкою: споруда міцна — в’язниця все ж таки. Потім багато хто шкодував: заклад був корисним і знадобився б, але нічого не вдієш — революційний порив мас.

Ось цей порив і перелякав до смерті напомадженого єпископа. Не такі перебудовні картини малювала його рафінована уява. Але якщо вже так сталося, то глава Отенської єпархії вперше (і востаннє) вийшов на амвон першопрестольної церкви парафії, сяйнувши своїм запаморочливим убранням і повним незнанням елементарних церковних обрядів, після чого поквапливо сів у карету й відбув до Парижа, де йому було приготоване місце в установчих зборах. Там Талейран відразу обійняв почесні посади члена конституційного та дипломатичного комітетів, а невдовзі — голови установчих зборів. Скрізь із незмінним успіхом і позитивним результатом.

Слава й популярність «революційного єпископа» зростала день у день. У ліловій сутані і з сувоєм нових законів у руці він ішов напролом. Сам (єпископ!) рекомендував секвеструвати церковну власність, потім запропонував в ім’я торжества національного духу відзначати надалі як національне свято день узяття Бастилії, широко зайнявся питаннями народної освіти, не забуваючи при цьому головного: особистого добробуту й відчуття впевненості у завтрашньому дні. На Людовиків, Дантонів і Наполеонів покладатися особливо не годиться, а ось на золоте карбування їхніх зображень — цілком можна. Тому борець за рівність і справедливість охоче брав участь у фінансовій та різноманітних економічних комісіях.

Успіхи фінансово-політичні чергувалися з успіхами в жінок, за картярським і святковим столами. Такий стан речей йому подобався дедалі більше. Він почав до цього звикати й користувався ним за потреби і без неї. Особливо захоплювала революційна вольниця й запал. Втрачалося відчуття міри: на власні розсуд і розуміння Талейран став призначати єпископів із-поміж революційного духівництва. Дізнавшись про це, папа Пій VI мало не позбувся дару своєї латинської мови — відразу відлучив його від церкви. Привселюдно знехтувавши найсвятішим рішенням, Талейран оголосив, що нова революційна французька церква не потребує нагляду та понукання Риму, чим викликав бурю радості серед революційно налаштованого духівництва і реформаторів.

1792 року Франція починає готуватися до війни проти монархічної Європи. Необхідно було виключити Англію з її потенційних учасників. З цією метою до Лондона посилають Талейрана. Попри надзвичайно жорстокий опір монархічно налаштованих кіл та французьких емігрантів, завдяки своїм рисам і дипломатичному талантові, йому вдалося відтягти участь Англії у війні.

А на батьківщині в цей час прибічники нового життя вимагали радикальніших змін. У ніч із 9 на 10 серпня 1792 року відбулося так зване народне повстання. Королівську сім’ю заарештували й ув’язнили в замку Темпль. Від влади усунули не тільки аристократів, а й буржуазію. Це вже становило смертельну небезпеку для князя Талейрана та його родовитих друзів. Страти йшли одна за одною. Треба було терміново вибиратися з цієї кривавої каші. Він це вчасно відчув. Поки «надзвичайний трибунал по боротьбі з контрреволюцією» (французька ЧК) не розгорнув повномасштабної роботи, Талейран хитрістю одержує закордонний паспорт із рук самого Дантона й у перших числах вересня втікає в Англію.

Почалися роки вигнання. У Лондоні він оселився в оточенні своїх коханих колись жінок: Жермени де Сталь і Аделаїди де Флао із сином Шарлем, який народився, до речі, від Талейрана 1785 року. Треба сказати, жили дружно — дівчата ладили. І Лондон був гарний... Та не надовго. 1794-го йому велять залишити уподобане місто та країну.

Куди їхати? Без грошей, посади, становища... Гроші! Без них не буде ні посади, ні становища. Подейкували, в Америці їх можна легко і швидко заробити. Наприкінці весни 1794 року Талейран ступив на північноамериканську землю і невдовзі влаштувався в тимчасовій столиці Сполучених Штатів — Філадельфії. Тут, паралельно з вирішенням головного, фінансового, завдання, він активно зайнявся аналітичною діяльністю, намагаючись отримати об’єктивну оцінку стану справ і економічного становища молодої держави на предмет європейського співробітництва; цікавився колоніальною політикою та її впливом на життя і розвиток держав. Треба сказати, перебування Талейрана в Америці не було особливо результативним: мільйонером він не став, але сякого-такого досвіду все ж набув і зрозумів, що «на місці» буде тільки на батьківщині, тим більше що події у Франції спонукали клопотатися про повернення.

У вересні 1796 року він прибув до Парижа. Вдома у нього було одне завдання — повернутися до активної політичної діяльності, оскільки тут саме політика могла відкрити шлях до гідного становища та добробуту. Завдяки колишнім зв’язкам Талейран зумів справити враження на Поля Барраса, який фактично керував Директорією, і завоювати його довіру. Незабаром його було призначено міністром зовнішніх зносин республіки. Роботи не бракувало. Директорія воювала, і де-не-де успішно. Це потребувало послідовної й виключно виваженої міжнародної політики. Єдиної думки щодо цього в директорів не було. Одні закликали повсюди встановити конституційні режими, інші вбачали головне в тотальному поваленні монархії, а Ларевер’єр боровся за «експорт революції» і створення так званих братніх республік. Знайома доктрина, чи не так?

Талейрану вдавалося лавірувати в бурхливих водах директорських примх і настроїв, причому найчастіше вдало. Тим часом на політичному небосхилі Франції стала загоратися нова зірка — молодий і удачливий генерал Бонапарт. Прозорливий міністр, мабуть, найперший розгледів у ньому велике майбутнє і став крок за кроком шукати з ним зближення. Військовому політику-початківцю теж хотілося мати своє око й довірену людину в столиці. Незабаром альянс відбувся.

Талейран винятково тонко відчував людей із перспективою, тому вони зрозуміли одне одного з напівслова. Один — нащадок дуже давнього славетного роду, другий — остров’янин зі стійкою розбійницькою репутацією, дуже сумнівного дворянського походження. Тонкий вишуканий варіативний розум і по-південному вибуховий, прямолінійний, честолюбний характер. Парадокс? Аж ніяк. Їх об’єднало головне — невгамовне прагнення влади і самоствердження.

Поки Директорія самовіддано втрачала популярність, Талейран, відчуваючи швидку політичну розв’язку, цілком реально уявляв сценарій прийдешнього кінця світу. «Наполеон Бонапарт» — так називатиметься п’єса. Треба було готувати грунт для будівництва нових політичних декорацій. Руки повинні бути розв’язані, і у зв’язку з цим він двічі подає у відставку. Слід зазначити, що Талейран був на рідкість стриманою, покладливою і зваженою людиною. Все життя його супроводжували різні скандали, викриття, обвинувачення (найчастіше справедливі). А його це начебто не стосувалося: ніколи ніяких виправдань, пояснень, образ чи обурень. Він, і оком не змигнувши, продовжував робити свою справу. Не метався у гніві, не панікував і не припускався тактичних помилок, властивих метушні на пару з неприємностями. Проте через нагальну потребу відставки він нарешті образився. На чергового наклепника міністр подав у суд. Не отримавши бажаного вироку, повернув справу так, нібито в його особі скомпрометовано владу, тому він не бачить можливості перебувати на високій посаді. У результаті відставку було прийнято на найпочесніших умовах.

Захоплення влади за всіх часів було дуже банальне — державний переворот. Цей переворот було підготовлено і здійснено в дуже стислі терміни, за три тижні. З 18 на 19 брюмера бонапартисти без особливих перешкод увійшли в Париж і найтривіальнішим чином викинули стару владу на вулицю. Наполеон оголосив революцію закінченою, все повернулося на круги своя. Найактивніший учасник підготовки і здійснення зміни влади, Талейран відразу був призначений на звичну посаду міністра зовнішніх зносин і, у свою чергу, віддячив благодійникові, запропонувавши призначити його першим консулом, що дозволить зосередити у руках того всю повноту влади.

Одне слово, до 1800 року персональна диктатура Наполеона утвердилася остаточно й повсюдно. Це потребувало законного утвердження. Талейран з однодумцями підготував і провів плебісцит, у результаті якого Бонапарта було проголошено довічним першим консулом із спадкуванням влади. Вдячний покровитель не забув його послуг, і відтепер Талейран мав владу, нові титули, посади, звання, маєтки і, звісно ж, гроші. Йому навіть було запропоновано кардинальську мантію й посаду глави католицької церкви у Франції, але, як згадував сам Наполеон, «його (Талейрана) відраза до духовного звання була нездоланною».

У «новому-старому» міністерстві роботи менше не стало. Добряче «погулявши» по Європі, майбутньому імператорові знадобилися зусилля свого міністра в питанні встановлення певної міжнародної стабільності для формування майбутньої імперії. Покладливий васал свого хазяїна не підвів: Люневільський мир з Австрією 1801 року, Ам’єнський договір з Англією 1802-го, встановлення дружніх відносин із Росією. Все це було досягнуте шляхом нелюдських зусиль, завдяки особистим рисам стернового французької дипломатії. Так, він у всьому мав успіх, був завбачливим і удачливим: на службі, при дворі, у вищому товаристві, зажив слави найрозумнішої людини, здобув шалену популярність у жінок... Останнє, до речі, завжди небезпечно. Не оминула і Талейрана «чаша ця». Він одружився. Більшої неприємності в його становищі бути не могло. Однак з огляду на обставини...

Ще за Директорії Талейран дозволив собі дуже ефектний жест — врятував від суворого покарання вродливу жінку, яка підозрювалася в антиреволюційних зв’язках з еміграцією (вона народилася і довго жила в Індії). Вдячний об’єкт його благословенного милосердя, вона швидко здала бастіони і незабаром влаштувалася в міністерському домі з дуже недвозначною метою та широким діапазоном обов’язків. 50-річний бонвіван буквально танув від споглядання ідеальних форм і милих примх індійської красуні. Але його дім був більше офіційною резиденцією, ніж гніздечком для любовних утіх. Тому деякі ревнителі моральності зі світських та дипломатичних кіл пригрозили відмовою відвідувати «гніздо розпусти». Наполеон, дізнавшись про це, влаштував капосному міністрові рознос і зажадав прийняти рішення: «або-або». Бонвіван був ще й відомим бонмотистом і дозволив собі черговий раз пожартувати. Щоправда, трохи невдало цього разу, представивши государю пані Гран (так звали щасливицю) закінченою дурепою, ніби відмежовуючи себе, розумного, від її персони. Почувши цей дотеп, Бонапарт, теж відомий «дотепник», наказав зупинитися на тому «або», яке передбачало негайне весілля. Талейран глибоко зітхнув від подиву й видихнув широко відому фразу: «Дурна дружина не може компрометувати розумного чоловіка, компрометувати може тільки та, яку вважають розумною». Утішивши себе цим, він вирушив одружуватися. Звісно ж, мадам Катрін Талейран була далеко не дурепою і довгі роки в міру своїх сил підтримувала чоловіка й допомагала йому, однак щасливим шлюб не був. Згодом князь зблизився з дружиною свого небожа герцогинею Діно і залишався з нею до кінця життя.

Все, що коїлося у світі під час правління Наполеона, було нерозривно пов’язане з постаттю Талейрана. Чимало подій відбувалися з його волі або за особистої участі. Окремою статтею проходили в діяльності міністра російські справи. Був час, починаючи з 1800 року, коли під тиском свого вірного клеврета Наполеон бачив лише двох господарів у Європі й у світі — себе та Росію. Павло I, у свою чергу, вважав Наполеона гідним, як мінімум, спадкового королівства. Хтось же накинув йому цю ідею? Вивчення архівних документів того часу вказує на особисту участь у розробці цієї імператорської думки майбутнього кавалера російського ордена Андрія Первозванного, французького князя Талейрана-Перігора. Він до кінця днів пишався своєю діяльністю на цьому напрямі, розуміючи всю велич і значимість Росії на світовій політичній сцені.

Однак політика — дама примхлива і не залежить від чужих бажань: 1802 року через надмірну активність Франції і природне честолюбство Росії відносини стали потроху псуватися, а 1804-го зовсім перервалися. Краплею, що переповнила чашу терпіння, став арешт і розстріл герцога Енгіенського, останнього з сім’ї Конде, котрий уособлював, на думку Парижа, повалену династію. Талейран зіграв важливу роль у цій історії. Через відомі тільки йому обставини князь і колишній єпископ аж ніяк не бажав повернення Бурбонів — занадто багато він зробив для знищення їхнього правління. «Криваву ріку» між Наполеоном і монархічною династією наповняв саме він, Талейран. Історики з цього приводу витратили тонни чорнила: мовляв, хто ж погубив безневинну душу? Однозначної відповіді на це запитання немає. Звісно, рішення приймав Наполеон, але... До речі, коли Бурбони знову запанували на французькому престолі, Людовік ХVIII навіть думати не хотів про причетність Талейрана до цього вбивства. Одне слово, після страти герцога Олександр I був буквально розлючений, бо ж зазіхалося на святая святих монархічного укладу, і тільки прозорий натяк Талейрана на причетність російського імператора до вбивства батечка трохи остудив найясніший гнів. Але добрі відносини між державами було остаточно перервано.

18 травня 1804 року сенат проголосив Наполеона імператором, а Талейран став великим камергером і кавалером ордена Почесного легіону. Адже справжнім ініціатором і провідником коронування був саме він. Тим часом у Європі коїлося щось неймовірне: як за помахом чарівної палички, виникали і зникали князівства, королівства, герцогства, навіть імперії. Найголовніші в цьому процесі Англія, Франція, Австрія та Росія мирилися, сварилися, воювали, знову мирилися, і скрізь, як головна повитуха біля колиски міжнародної політики, стояв визнаний майстер міждержавної інтриги Талейран.

При такій динаміці подій, плутанині в планах і намірах годі було сподіватися на загальне благоденство. У штабі всесвітнього єралашу, у Франції, почалися досить принципові розбіжності між Наполеоном і Талейраном у погляді на прийдешню концепцію європейських перемін. Після переможного для Франції Тільзітського миру Талейран йде у відставку. Європа зойкнула. Виникла маса припущень і пояснень того, що відбулося, але, швидше за все, причину слід шукати у крутому й непередбачуваному характері Наполеона. Ну і, може, свою роль зіграла певна заздрість до достоїнств і невтримної слави міністра.

Щоправда, надто віддалитися від найяснішої особи екс-міністрові не вдалося: подумавши, імператор призначає його на дуже почесну посаду великого віце-електора з титулом «високість» і найменуванням «ясновельможний». Пояснити сенс цієї посади і коло обов’язків того, хто її обіймає, досить складно: так іменувалися в Священній Римській імперії принци, котрі призначали імператорів. Швидше за все, це була певного роду синекура, яка цілком влаштовувала васала і хазяїна. Безперечно, Талейрану це навіть подобалося: пошана, відносна свобода, достойне фінансове утримання і можливість займатися улюбленою справою — сяяти.

Все було б добре, але він уже не міг не вести самостійної політики. Свої думки, плани і бачення майбутнього «його Франції» він любив, як частину самого себе. Він знову почав посилено інтригувати, запросивши тепер у союзники міністра поліції Фуше. Їхня мета — зміцнення становища країни, стабілізація і встановлення надійного миру — проти імператорської: нескінченна війна і руйнація Європи з метою повного її захоплення. Кажуть, що Талейран для виконання своїх задумів не зупинявся ні перед чим, навіть перед шпигунством на користь інших держав. На обвинувачення він відповідав: «Усе на благо Франції», тільки б не допустити жахливого, на його думку, катаклізму, який очікує країну в результаті наполеонівського правління.

У Франції була не тільки поліція, очолювана Фуше. Незабаром про їхню нелояльність сповістили государя, і 28 січня 1809 року змовників викликали «на килим». Бонапарт буквально з кулаками накинувся на його високість ясновельможного князя й можновладного герцога Беневентського, великого камергера, віце-електора, князя Талейрана-Перігора: «Негідник! Мерзотник! Бруд у шовкових панчохах! Бруд! Бруд!» — сипав соковитими епітетами імператор, сказившись від люті. Запахнуло стратою. Потенційний кандидат у небіжчики, навпаки, сприйняв усе незворушно й наступного дня, ніби нічого й не сталося, при всіх регаліях і в розкішному вбранні стояв за два кроки від трону на імператорському рауті, уособлюючи собою майже царську велич і непохитну впевненість у завтрашньому дні.

Двір онімів. Біографи князя стверджують, що саме на цьому рауті, після такого убивчого скандалу князь, не зрадивши себе, зронив історичну фразу з приводу політики свого імператора: «Це початок кінця!»
1812-го віщування стало збуватися: Наполеон рушив на Москву. Чим це закінчилося — усім відомо. Попри розбіжності й особисті антипатії, імператор розумів: Талейран — один із найрозумніших і «найтолерантніших» державних діячів Франції. Тому найтяжчого для себе
1813-го знову покликав його в міністри. Але всерозуміючий і всевидючий Талейран відповів відмовою. У нього зріє вже цілком новий перспективний план — повернення Бурбонів. Теорія «легітимності монархії». Цю свою програму він блискуче здійснив. 31 березня 1814 року на нараді переможців з приводу подальшої долі Франції він буквально нав’язав главам держав кандидатуру Людовіка ХVIII.

1 квітня сенат призначає князя главою тимчасового уряду. Наступного дня він підписує звернення до народу й армії, що звільняє їх від присяги імператору, «який не є навіть французом». Наполеон зрікається престолу, і 3 травня новий король в’їжджає в Париж, а Талейран — у знайомі й звичні будинки міністерства закордонних справ на правах господаря. Знову треба було «робити мир», і 30 травня його зусиллями довгожданий договір було підписано на умовах «рівного з рівним». У Відні почався мирний конгрес із наведення законного порядку в Європі. Там і застали його березневі події 1815 року. Почалися «Сто днів».

Опальний імператор знову облаштувався в Парижі. Ставка Наполеона на народну війну із загарбниками та путчистами була неспроможна як мінімум і згубна для нього самого як максимум. Він порушив усі правила і переступив останню межу. Талейран, як ніхто інший, розумів це і відповів різкою відмовою на пропозиції (причому неодноразові) Бонапарта повернутися під його знамена. Більше того, він став автором декларації восьми держав, яка проголошувала Наполеона «ворогом і порушником спокою у світі». Далі: Ватерлоо й острів Святої Єлени. Від великого імператора залишилися самі спогади на корсиканські національні мотиви.

На трон знову видряпався Луї під № 18. Талейран посмів негайно повідомити суверену, що його єдино можливий життєво-політичний курс — конституційна монархія з наданням народу та державам Європи твердих соціально-політичних гарантій, закріплених основним актом. Трохи екстравагантний король вирішив правити на власний розсуд (як? — досі загадка) і натякнув занадто ініціативному помічникові, що його порад не потребує, порекомендувавши при цьому відпочити в Карлсбаді на водах. А дзуськи! Навчені гірким досвідом, союзники пригрозили королю, який надміру розперезався, що 9 липня 1815 року Талейран призначається главою французького уряду і державним секретарем з іноземних справ.

На початку серпня новий прем’єр оповістив світ про формування палати перів, яка разом із палатою депутатів отримує рівне з королем право на внесення законопроектів. Обстановка ускладнювалася з кожним днем: четвірка переможців вимагала тепер (після «100 днів») територіальних поступок, грошових виплат і повернення матеріальних цінностей, привласнених Францією в процесі наполеонівських війн. Талейран вирішив боротися до кінця, домагаючись вигідніших умов договору. Але слабкий і безвладний король поспішив здатися на милість переможців.

Обурений патріот іде у відставку. Ганебний і нещадний для Франції Паризький мир був підписаний без його участі, що, природно, додало йому популярності в народі й суспільстві. Однак із державною службою довелося розпрощатися на довгі 15 років. Це не означає, що, збайдужівши до всіх і вся, він замкнувся у віддаленому замку і став писати свої знамениті «Мемуари». Аж ніяк! Талейран залишився пером Франції, великим камергером короля з пристойним окладом та утриманням, був неодмінним учасником усіх значних суспільно-політичних заходів, балів, раутів, записним автором багатьох політичних анекдотів та уїдливих дотепів на адресу непутящих царедворців і правителів.

1830 року Франція знову не змогла обійтися без його послуг: 76-річний князь вирушає послом уже Луї-Філіппа в Лондон. Треба було закласти основу англо-французького співробітництва, що послужило б фундаментом для зміцнення міжнародного становища Франції. В Англії його зустрічали салютом. Місія вдалася: було підписано чотиристоронній союзний договір і пакет супутніх документів, що запевняли Францію в найкращому до неї ставленні. Незабаром, із властивою йому впевненістю, Талейран доповідає в Париж: «Ми витягли з Англії все, що вона могла нам дати корисного».

22 серпня 1834 року він повертається до Парижа, а 13 листопада подає королю прохання про відставку. Її було прийнято із усенародною подякою за довгі роки служби державі та народу. І ось тільки тепер, у 80 років, він узявся за свій життєвий звіт — багатотомні «Мемуари», які й сьогодні викликають цілі феєрверки захоплення, обурення і обвинувачень. Одна талановита людина сказала: «Критики, як і євнухи: знають, як, але не можуть». «Мемуари» — це не просто книга спогадів чи щоденники, це життя великої людини, самооцінка і власний собі вирок.

Талейран усе міг передбачати й передчувати — свою смерть теж. Незадовго до смерті він поклонився будинкові, в якому народився, церкві, в якій його хрестили, відвідав колеж і Сорбонну. Дізнавшись про смерть Наполеона, відразу видав черговий афоризм: «Це більше не подія, це — новина». Хоча в кутику ока і блиснула скупа стареча сльоза. Останнє, що він зробив, це, як відлучений у минулому, примирився з церквою. До ліжка умираючого прибув король. Талейран пожартував: «Нарешті й королі до мене на уклін...». Через дві години після останньої аудієнції він помер. Перш ніж віддати Богові душу, він висловив у всьому гідне його побажання: «Я хочу, щоб протягом століть продовжували сперечатися про те, ким я був, про що думав і чого хотів».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво