Ствердження істини. до 125-річчя з дня народження та 70-річчя з дня мученицької смерті о. Павла Флоренського (1882 — 1937)

Взаємини філософії та церкви ніколи не були простими. Філософія, утверджуючи принцип абсолютної розумової свободи, не бажала примирюватися з потребою прямого визнання певних догм істинними. Церква відповідала на це численними анафемами, яким було піддано твори античних філософів Греції та Риму, пізніших їх послідовників деінде, згодом мислителів доби Відродження, наступного за ним історико-культурного періоду Нового часу, коли відбувалася науково-технічна революція та географічні відкриття, які тогочасну церкву теж чомусь не влаштовували. Філософія на таке ставлення до себе з боку церкви особливо не зважала, намагаючись самоутвердитися завдяки переконливості своїх систем та методів дослідження. Церква ж, забуваючи, що і сама вона виросла з вільного пошуку Бога, проклинала філософію за вільнодумство, атеїзм, небажання перетворюватися на богослов’я.

Але в історії православної церкви були люди, в котрих християнське вчення без жодних суперечок поєднувалося з філософськими пошуками в цілісний світогляд. Священик Російської православної церкви Павло Флоренський був одним із таких.

Народився майбутній православний філософ 9 січня 1882 року в містечку Євлах на заході сучасного Азербайджану, де його батько, інженер за фахом, працював на будівництві залізниць, мостів і транспортних конструкцій. Закінчивши загальноосвітню гімназію в Тифлісі, де разом із ним навчалися майбутній богослов Олександр Єльчанінов та філософ Володимир Ерн, юнак їде до Москви вступати на математичний факультет Московського університету, адже ще під час навчання в гімназії виявив неабиякі математичні здібності й схильність до теоретичних досліджень у галузі природознавства.

Під час навчання в університеті Павло Флоренський поглиблює свої знання з математичної теорії, паралельно вивчаючи філософію, яка, на його думку, могла б дати цікаву експериментальну базу для подальших математичних та природознавчих досліджень. Тоді ж Флоренський доходить думки, що віра в раціональну світобудову неможлива без віри в Бога, який цю світобудову створив за певним розумним планом. Шукаючи відповіді на запитання про основи життєвого світогляду, Павло приходить до Церкви, де його духовним учителем стає похилого віку єпископ Антоній (Флоренсов), який жив на спокої в Донському монастирі Москви. Студент університету Флоренський починає ходити на бесіди до єпископа Антонія, котрому розповідає про проблеми, які його хвилюють, ділиться своїми внутрішніми переживаннями, шукає поради та втіхи.

Викладачі математичного факультету заохочували Павла присвятити життя науковій діяльності. Та на момент закінчення університету Флоренський остаточно визначився з бажанням присвятити своє життя Богові, прийнявши постриг. Але духівник єпископ Антоній відмовляє юнака, доводячи, що монаший шлях — не для нього. Одного разу під час чергової духовної бесіди владика Антоній сказав Павлові, де і коли він зустріне свою майбутню дружину (це диво Боже потім збулося, Павло справді, як і передбачав старець, зустрів красуню Анну Гіацинтову, з якою мав справжнє кохання і виростив у щасливому шлюбі п’ятьох дітей). Єпископ Антоній благословив юнака вступити після закінчення університету до Московської духовної академії. Флоренський виконує пораду свого духівника і, відмовившись від пропонованої йому посади на математичному факультеті, вступає на перший курс академії. Звісно, це був досить серйозний скандал, адже тоді мало хто наважувався змінити професорське крісло на священицьку рясу — священицтво було справою переважно сімейною, передавалося з покоління в покоління. Певний час у Росії існувала навіть заборона дітям священиків вступати на навчання до світських навчальних закладів.

В академії, як і в університеті, були помічені неабиякі здібності Флоренського. Логічно, що після її закінчення в 1908 році йому було запропоновано залишитися викладачем філософії. Згодом Павло Флоренський став професором, завідувачем кафедри духовної філософії й редактором академічного журналу «Богословський вісник». Новий редактор дуже дивував читачів поважного церковного журналу розміщенням в ньому статей з теорії чисел та інших математичних проблем, які, на його думку, могли стати основою для розробки нового православного богослов’я. За такий «модернізм» Флоренського багато критикували, навіть ображалися на нього — в певній опозиції до його поглядів перебував, наприклад, професор морального богослов’я Максим Тарєєв, відомий своїми науковими працями та дослідженнями.

У 1911 році Флоренський приймає священний сан — ректор Московської духовної академії єпископ Волоколамський Феодор (Поздєєв) висвячує його в ієрея. За власними зізнаннями, досить довго о.Павло не міг оволодіти практичними навичками богослужіння, багато помилявся під час правлення служб й постійно все плутав. Але, натомість, під час кожної літургії він говорив глибокі, філософського спрямування проповіді, вважаючи це найважливішою частиною богослужіння — хоча парафіяни часто і не розуміли, про що о. Павло їм розповідав.

1914 року виходить друком перша велика наукова праця о. Павла Флоренського «Стовп і ствердження Істини», в якій він здійснює спробу розробки православної теодицеї. Рухаючись шляхом логічних міркувань, він хотів прийти через філософський дискурс до змісту християнських догматів, тим самим обгрунтувавши їх та надавши їм нового гносеологічного статусу. Реакції на цю працю були різні — інтелігенція, філософи були в цілковитому захопленні, адже вони не чекали від викладача Духовної академії таких сміливих філософських пошуків. Водночас консервативні російські богослови (наприклад архимандрит Никанор (Кудрявцев) звинувачували Флоренського в усіх смертельних гріхах. Справді, їм важко було зрозуміти, як у дисертації на здобуття наукового ступеня магістра богослов’я (скорочену версію роботи о.Павло презентував як магістерську дисертацію, щоправда, змінивши її назву на «Про духовну істину») можна цитувати Моріса Метерлінка — письменника, м’яко кажучи, далекого від православ’я.

У 1918 році Московська духовна академія переміщується із Сергієвого Посада в Москву, а потім взагалі закривається під тиском радянської влади. Однак саме на цей період припадає найбільш плідний етап творчості о.Павла. Він пише такі праці, як «Філософія культу», «Іконостас», «Біля водорозділів думки» та інші — всі вони стали пізніше класичними роботами модерного російського богослов’я.

Після повного припинення занять в академії о. Павло йде працювати в Головне управління енергетики, відновлює свої дослідження з математики та фізики. Він стає автором статей на технічну тематику, пише монографію про діелектрики, здійснює наукові дослідження у сфері матеріалознавства. Але й це не врятує його від арешту й висилки до Нижнього Новгорода в 1928 році, з якої він повернувся завдяки заступництву Катерини Пєшкової — дружини комуністичного письменника Максима Горького. Та наступний арешт був фатальним — у 1933 році о. Павла Флоренського заарештовують, етапують на Далекий Схід, потім у табір на Соловки, де тоді зібралась уся духовна та інтелектуальна еліта колишньої Російської імперії, а 8 грудня 1937 року розстрілюють згідно з постановою уповноваженої трійки НКВС у Ленінградській області.

Таким був шлях священика Павла Флоренського. Завжди незручний, незрозумілий для свого оточення, завжди готовий вести багатогодинну дискусію про особливості голландського живопису XVI століття чи проблему обчислення диференціалів, філософську систему Готфріда Лейбніца чи літургійні піснеспіви Великого посту. Людина-енциклопедія — богослов, філософ, філолог, мистецтвознавець, літературознавець, експерт з музейної справи, математик, фізик, геолог, хімік, поет. Часто о. Павло просиджував за робочим столом до світанку, тільки тоді підіймаючись, щоб приготуватися до ранкової літургії. Все життя він віддано служив Богові, науці та людям.