Стриптиз як пропаганда. Сила ідей проти сили фікцій - Соціум - dt.ua

Стриптиз як пропаганда. Сила ідей проти сили фікцій

10 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 10 червня-17 червня

Ми не можемо бути ідеалістами, ми занадто прагматичні для цього. А тому говоритимемо про ідеї в цинічних термінах пропаганди, цебто того, що підлягає масованому поширенню...

Ми не можемо бути ідеалістами, ми занадто прагматичні для цього. А тому говоритимемо про ідеї в цинічних термінах пропаганди, цебто того, що підлягає масованому поширенню. Чомусь вважають, що епоха пропаганди скінчилася разом із минулим століттям «тоталітарних» режимів. На жаль, таке переконання є наслідком іншої пропаганди. Коли перемагає нова ідеологія, вона оголошує попередню мертвою, не надто надаючи словам точного значення. Адже ідеї, хоч би які вони були ідеологічні (сиріч, історичні та суспільні), не вмирають. Як казав один іронік, перефразовуючи Ніцше, «Бог помер, але справа його жива». Ми ж, сучасні постлюди, знаємо, що все довкруги є пропагандою, маніпуляцією, «матрицею»...

Що ж тоді нам пропагують, якщо нам кажуть, що пропаганди більше немає, а ми своїм високим розумом допинаємося до усвідомлення, що вона є? Може, це питання видає в нас передчасних параноїків? Однак якщо навіть, як дехто каже, ідеї більше не мають сили, якою володіли раніше (наприклад, сила впливу священного вчення (християнство), терапевтичне лікування знанням (просвітництво), «всесильність» ідеї через її «істинність» (ленінізм) тощо), то все одно в наш час існує потужне, як ніколи будь-де в історії, перевиробництво ідей. Інформаційний світ, плюралізм думок, комунікативна дискурсивність, медіа-індустрія, «фабрика мрій»... Хіба не цим забивають наші бідні голови? То що, всі ці машини вигадок-фікцій («підприємства з обмеженою відповідальністю за істину»), попри їхнє привілейоване ставлення до розважальності і конформізму, не утворюють ідей?

Можливо, вони породжують так багато інформації, бо не хочуть мати справу з тими ідеями та смислами, які хоч якось причетні до навколишнього світу, реальності, вчинку? Нам відказують: може, ми не знаємо, як треба діяти, але ми точно знаємо, як діяти не слід. Ось тут уже й стає зрозуміло: ідеї більше нікого не цікавлять настільки, наскільки вони мають стосунок до реальності. Не тому вони нас водночас відлякують і притягують до себе, що буцімто все відразу стає «на свої місця» і так жити «простіше й нецікаво», а радше, тому, що сильні і великі ідеї можуть суттєво змінювати навколишній світ.

Ми не знаємо, що таке реальність, але мати справу з нею не хочемо. Бо мали. І обпеклися. Не сподобалася реальність, давай віртуальність! Проблема зостається лише в одному: якщо скасувати реальність, то фікція, протиставлена іншій фікції як своїй протилежності, ризикує взагалі втратити онтологічний статус фікції. Й перетворитися на монструозний замінник реальності, з якого немає іншого виходу, крім переходу на інший рівень (як у комп’ютерній грі).

Не будемо ремигати безкінечну жуйку з приводу віртуальності і симуляції. Але побіжно нагадаємо, що неоліберальний спосіб виробництва діє саме за принципом безнастанного накопичення. Тобто якщо заробляємо більше, то це тільки й означає, що мусимо заробляти ще більше. І так до нескінченності. Чи то пак, віртуальності. А якщо зупинишся, скажімо, почнеш жити на «ренту» чи з головою зануришся в іншу (реальну?) сферу діяльності (політику, мистецтво або cім’ю), то набіжать твої конкуренти, молоді й голодні вовки-капіталісти, й розірвуть тебе на шмаття. Таке життя — джунглі капіталізму… Та хіба не так само діє сфера комунікацій? Поки ти в мережі, ти «живий» і «мобільний», головне — залишатися в контакті. Та щойно ти відключився (або тебе відключили), тебе не існує. Communicatio ergo sum. Ти або in, або out. Решта — від лукавого.

За спиною залишилося занадто реальне ХХ століття. Наша епоха Інтернету і масмедій відзначила занадто реальну перемогу над нацизмом у 1945 році. Відтепер ця подія, як і багато іншого, віртуалізується й робиться ставкою в нескінченних ідеологічних іграх сучасності. По-перше, в суцільній ночі сміховинної (і від цього ще більш моторошної) критики тоталітаризму всі кішки стають сірими: реальні злочини перетворюються на алегоричну боротьбу Добра і Зла, світовий воєнний конфлікт — на вияснення стосунків між двома диктаторами, країна Рад — на дачу Сталіна, яку він переобладнав під звіроферму. По-друге, комфортабельне ототожнення «червоної» і «коричневої чуми» є не просто пропагандистським трюком «ледарів від мислення», а й відвертою містифікацією, вигідною для певних політичних сил. Попри всі злочини сталінського державного капіталізму, не треба забувати, що комуністична система була першою спробою звільненого від рабства пролетаріату побудувати власну державу. Ось тільки бюрократична держава і вільний пролетаріат — це речі несумісні. Й розвал радянської «імперії» в другій половині ХХ століття це промовисто підтвердив. На щастя, відтепер пролетаріату, позбавленому фантастичних уявлень про майбутнє настання «великої імперії», доведеться боротися за свої права і свободи вже в нових історично-класових умовах. Після інформаційної революції авангардним класом, що невпинно пролетаризується, є «середній клас»: люди розумової праці і сфери hi-tech, принципово залежні від виробництва гегемонічних ідей і механізмів емансипації. Але вся ця давнішня і дещо демонізована «просвітницька» боротьба насправді несумісна з нацистським тоталітаризмом, який пов’язаний, радше, з проектом державного і культурного вивищення однієї нації над іншими.

У ХХ столітті, як стверджує Ален Бадью, людей цікавили не фікції, не утопії якісь (як нас дружно хочуть сьогодні переконати), а зовсім навпаки: пристрасть до реальності, жадання свої мрії та бажання втілити в життя. Характеристикою людини було щире прагнення до реалізації, зачарованість новими можливостями та відкритість сильним афектам. Головний імператив: вільно жити! Або дивовижне гасло кінця 60-х: будьте реалістами — вимагайте неможливого! І люди пробували, наважувалися, діяли. Як зазначає Ален Бадью у недавньому інтерв’ю з приводу появи своєї книжки «Століття», «ХХ століття як століття великої бойні, геноцидів, кривавих світових воєн, невдалих проектів, підсумоване в ідеї, яку я вважаю хибною, нібито ХХ століття було століттям злочинних утопій, століття уявного, настільки надлишкового щодо принципу реальності, що не могло не розродитися руйнацією. Я не кажу, що такого не було, проте суб’єктивність діячів цього століття, з якими я жив, яких зустрічав, безпосередньо чи не прямо знав (у літературі, політичних текстах, у соціальній боротьбі, також у сім’ї), коли люди брали участь в русі Опору і Звільненні, то з усією очевидністю було заклопотання теперішністю». Філософ додає, що вже опісля — як сова Мінерви, що вилітає поперед ночі, — люди консолідують дійсність в образі майбутнього, і це — «загальне правило». Так само як закохана людина, з лише їй відомих причин, вигукує: «Я кохатиму вічно!» Одначе не це визнання становить інтенсивність любовної зустрічі...

Принципом реальності керувалися й митці. Два культових художники століття Пікассо і Далі на прикладі своєї кар’єри засвідчили домінуючу художню тенденцію — волю до утвердження. Це означало не лишатися гордо у фантазійній тіні, не займати комфортну й мазохістську позицію маргінала, а переносити свою ситуативну маргінальність у самий центр художнього канону, тим самим підриваючи і змінюючи його. Що найбільш дратує істеблішмент, то це те, що бунтарі не хочуть займати відведене для них суспільством місце невдах і «панків».

Головною вірою епохи після «смерті Бога» була віра в суспільство. А отже, в певний образ людини. Людини-діяча, що здобуває свободу в труді (так-так, саме через царство необхідності...). Тобто це істота, що, радше, є матеріалом для ліплення, перековування, перенавчання. Не дивно, що чільними культурними героями історії стають Пролетар (свобода політизованої праці), Інтелектуал (свобода естетизованого мислення) та Жінка (свобода сексуалізованої статі). Причому жінка була символом, надією, оракулом нового суспільства, адже в ній могли з’єднатися воєдино дві попередні фігури. Домінуючою емансипативною ідеологією століття став фемінізм.

Цікаво, що в постмодерну добу, коли панує ідеологія неолібералізму та неоконсерватизму, фігура пролетаря зі сфери пропаганди геть зникає, полишивши місце для безпринципного й продажного менеджера; фігура жінки потрактовується у священній перспективі матері або профанній ролі стриптизерки, а інтелектуал взагалі утратив як визначену стать, так і політичний голос чи неповторну «харизму», перетворившись на медузоподібного «експерта» (дав експертизу—отримав гроші—пішов геть), який не робить жодних політичних висновків зі свого існування. Ще цікавіше, що жінка, знову ж таки, ідеально обіймає собою фігури менеджера та експерта в єдиній хижацькій фігурі суперістоти — консервативної захисниці родинного вогнища та публічної, багатофункціональної і звабливої номади. Слабкість, ніжність та ефектність перетворюються на силу і стратегію. Домінуючою ідеологією сучасного неолібералізму (як у сфері гуманітарних знань, так і в економіці) є, либонь, стриптиз... Одночасно практика і естетика: театралізоване миготіння дозованої й сплаченої за кожний сантиметр «правди» у блакитних вогниках телеекрану, непереборна зваблива сила демократичних фікцій.

Стриптиз — це водночас танець (радісна і вільна творчість) та рабство (контрольоване «згори» відчуження робочої сили за гроші). Його сила — у надестетизації фрагментів (усе показано частково й у рухливому контрасті відкритого фрагменту з його прихованим візаві), фігурації бажання (успішна стриптизерка спонукає бажання в інших тим, що в танці імітує бажання до самої себе) й завжди відстроченою обіцянкою реалізації бажання, що безкінечно відтягується, адже справжній секрет і принада зваби — у самому жесті відтягування. Хіба не так само діє ідеологія «світлого майбутнього» у нашому суспільстві? Маємо на увазі фантазматичні картинки нашого бажання вступу до «Європи». Насправді, хочемо того чи ні, ми вже давно в Європі (робіть геосистемні висновки: економічно, культурно, політично), але «ідеологічно» цей «справжній» момент Вступу відтягується з усіма характерними жестами зваби і фантазії. Хіба не за логікою стриптизу існує тепер і «середній клас»: сервільний перед «сильними світу цього», він гордо й незалежно дефілює на історичній сцені Суспільства Спектаклю, захоплюючи, ваблячи, відкриваючи для обраних і мас часткові правди і збуджуючі істини?

Ідеї та образи, з рекламною надокучливістю безперервно повторювані пропагандою, девальвуються й стають «другою природою», матеріальним аргументом нав’язливого неврозу. Відома формула Маршала Маклюєна про те, що «засіб передачі інформації є самою інформацією» (medium is the message), можна уточнити так: medium is the massage (засіб передачі інформації — це масаж). Істина стриптизу — це також ритмічне й тілесне масажування присутністю образів і фікцій.

Лібералізація нашого суспільства йде пліч-о-пліч із тотальною бюрократизацією. Межі між ними, як і межі між силою ідей та фікцій, на нашу думку, хоч трохи може прояснити один історичний епізод. У Китаї XVIII ст., коли високопоставлений чиновник під час прийому підносив імператору письмову доповідь, етикет вимагав, щоб він писав деякі ієрогліфи на першій чи другій сторінці з помилкою. Це давало можливість імператору проявити увагу і свій авторитет, виправляючи помилки, особливо не заглиблюючись у сам текст до кінця. Чимось структура цього ритуалу нагадує механізм стриптизу, гри прихованого і відкритого. Систематично відтворювані й «натуралізовані», помилки підданого стають гарантом компетентності та вищості державця. Можна сказати, що помилки слуги дивним чином виправдовують існування пана. Його влада примушує маси помилятися (по суті, знаючи про це), а «імператора» — сварити бідолах і робити рятівну для країни роботу над помилками. Сила фікції витворює «геній і совість» можновладця, тоді як тільки сила ідей показує масам, що вони можуть бути самостійними вершителями своєї долі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво