СТОЛИЧНИЙ ЗОДЧИЙ - Соціум - dt.ua

СТОЛИЧНИЙ ЗОДЧИЙ

11 червня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 11 червня-18 червня

Придушивши 1920 року Українську революцію, більшовицька влада свідомо й злостивно проіґнорувала іс...

Придушивши 1920 року Українську революцію, більшовицька влада свідомо й злостивно проіґнорувала історичну роль Києва як одвічного політичного центру і зробила столицею республіки «пролетарський» та зросійщений Харків, який довелось «українізувати». Лише 21 січня 1934 року ВУЦВК УСРР ухвалив постанову про перенесення столиці до Києва. Нині, через 70 років, є нагода влаштувати 24 червня чергове «апаратне» свято — з нагоди урочистого прибуття до Києва уряду. Але тодішні персонажі тепер не дуже популярні (хоча, можливо, я і помиляюся).

До переїзду ретельно готувалися в обох містах. У Києві пожвавилося будівництво. Тоді житло зводилося відомствами — на вільних ділянках або на місці знесенених церков. Будинки так і називалися: металістів, харчовиків, взуттьовиків, поліграфістів, швейників, командирів, спеціалістів тощо. Будували й кооперативи, як-от лікарів. На відміну від колишніх прибуткових будинків та на противагу «буржуазним» стилям неоренесанс, неоампір, модерн — з пишним архітектурним та скульптурним декором фасадів — нове пролетарське житло зводилося вкрай заощадливо: з гладкими площинами стін, з маленькими квартирами (які одразу ж ставали комунальними — по кімнаті на сім’ю), низькими стелями, дерев’яними перекриттями, пічним опаленням та в примітизованих формах конструктивізму. Отак з’явилися перші в Києві одноманітні «коробки», які могли вразити уяву хіба що темпами. Заради більшовицьких темпів київські цегельні стали виробляти нову цеглу, що не йшла ні в яке порівняння з «старорежимною», випалюваною, до речі, з тої ж самої зеленої спондилової глини (як не дивно, але так триває й досі). То, мовляв, була застаріла технологія.

До нових умов мусили призвичаюватися і архітектори, виховані ще в Академії мистецтв або в Інституті цивільних інженерів. Високий професіоналізм та величезний досвід все ще дозволяли їм зводити справжні шедеври, як-от залізничний вокзал (арх. О.Вербицький) або житловий кооперативний будинок лікарів на вулиці Великій Житомирській, 17/2 (арх. П.Альошин).

Переїхала до Києва і група харківських архітекторів. Серед них вирізнявся 38-річний Сергій Вікторович Григор’єв. Випускник архітектурного факультету Харківського художнього інституту, на той час він вже мав чималий досвід будівництва. Йдучи за часом, використовував у декорі фасадів елементи українського бароко. Тоді це була не мода, а патріотизм — те, чого так бракує нашим сучасним будівничим. До речі, через весь фасад Бессарабського критого ринку в 30-ті роки висів червоний транспарант з написом: «Хай живе український радянський патріотизм!» Сьогодні декого просто нудить від слова «патріотизм», не кажучи вже про «націоналізм»!

У Києві першочерговими об’єктами стали житлові будинки Раднаркому, ДПУ, УВО (Українська військова округа), ВУЦВК — загальною місткістю 1140 квартир. Інженерно-будівельний відділ Керування справами РНК (Раднарком — тепер Кабмін) визначив спорудити п’ять житлових будинків, загалом на 192 квартири. Бригаду проектувальників очолив архітектор С.Григор’єв.

Першим виріс будинок по вулиці Терещенківській, 5. Другим — на Інститутській, 20/8, потім — на Інститутській, 16, Шовковичній, 10 та 21-23, далі — на Обсерваторній, 23. Всі вони й досі відзначаються раціональним плануванням, естетичністю, пропорційністю та отим непомітним, на перший погляд, шармом, що свідчить про смак талановитого зодчого. Пролетарська простота відійшла вбік. Йдучи в руслі тогочасних досягнень європейської архітектури, С.Григор’єв дуже коректно використав прийоми класики та українського бароко. Варто вдивитися в соковито виліплені фільонки, чітко окреслені карнизи великого виносу, гарні пропорції віконних отворів та заповнень, щоб відчути руку справжнього архітектора.

Сьогодні, коли новоявлені київські будівничі брутально й невміло, з якимось, схоже, сатанинським задоволенням вторгаються в наявне історичне оточення старого міста, дуже важливо відзначити, як вправно й тактовно «вписував» С.Григор’єв свої твори в існуючу тканину міської забудови. Цієї виключно інтелігентної риси бракує не тільки сучасним новоприбулим «крутим» замовникам, які прагнуть оселитися в самісінькому центрі Києва, а ще більше — практикуючим у Києві забудовникам (слово «архітектор» в ряді випадків просто недоречне!). Всі споруди, зведені С.Григор’євим у столиці, органічно ввійшли в оточення, не випинаючись нахабно й кричуще, але й не залишаючись непоміченими. Як приклад — велика ділянка на розі Інститутської та Шовковичної, колишня садиба спаленого польським військом 1920 року будинку генерал-губернатора. Три вільно поставлені житлові корпуси, долучаючись торцями до існуючої забудови, тильними фасадами виходять у великий парк, класично розпланований та зі смаком засаджений декоративними породами дерев і кущів. На перехресті головних алей зберігся бетонний фонтан з вазою. На пам’яті автора цих рядків — золоті рибки у тому фонтані. Це в 50-ті роки.

Так, це був елітний квартал, про що нагадують численні меморіальні дошки на фасадах трьох будинків. Таким він залишається й нині — але зі шлагбаумами й охороною на воротах. До речі, автентичні, Григор’євські ворота, витримані в єдиному стилі з будинками, ще збереглися з боку Інститутської, натомість як з Шовковичної нові можновладці забажали переробити їх на псевдоренесансні, в улюбленому ними стилі «ретро». Додалося й нової біди — вирубування насаджень заради будівництва ще елітнішого висотного житла в кутку старого парку, що й робиться, попри всі протести громадськості. Тепер якось стало навіть модно збурювати громадськість актами вандалізму, знущатися з культури, з її проявів та її носіїв, а, між тим, зухвало посміхаючись, робити своє! Нагадаймо: до 1917 року в Києві діяла громадська комісія, яка опікувалася «красою міста». Навіть у 30-і роки проекти перебудови Києва широко обговорювалися громадськістю, інтелектуалами та провідними фахівцями. Щоправда, декому це могло коштувати життя, як, приміром, Миколі Макаренку, який насмілився стати на захист Михайлівського Золотоверхого собору. Олександр Довженко рішуче протестував проти спорудження десятиповерхового монстру на теперішній вулиці М.Грушевського, 12 (нині — будинок уряду), який почали зводити для НКВС (уявіть масштаби «роботи» цього відомства, якщо більшої адміністративної будівлі в Києві, здається, й досі немає!).

Архітектурна й мистецька громадськість рішуче засуджували будівництво ще одної потвори — будинку ЦК на Михайлівській площі (нині МЗС) і таки змогли переконати владців не зводити другого такого, симетричного будинку для раднаркому — на місці вже знищеного заради цього Михайлівського Золотоверхого собору. До думки фахівців та інтелектуалів ще дослухалися. Принагідно зазначити, що обидва колоси проектували не київські архітектори, а представники, так би мовити, імперського зодчества, відповідно, — ленінградець Йосиф Ланґбард та москвич Іван Фомін. Тому воно й відчувається стороннім, чужим, агресивно-ворожим в київському оточенні.

Може, така вже доля Києва — завжди поступатися агресії більш підприємливих та нахабніших прибульців. Все далі й далі ущільнюючи забудову Липок, «нові» нехтують навіть транспортними проблемами: якими б місткими не були підземні автостоянки, вулиці Липок не можна перетворити на хайвеї. Цей район планувався за часів доавтомобільних, коли їздили кінними екіпажами, а радянські та компартійні керівники користувалися службовими авто, які прибували за викликом. Ніхто не паркувався на вуличних хідниках та газонах, це вважалося злісним порушенням не просто правил вуличного руху, а й моральних чинників.

Та повернемося до героя нашої оповіді. У середині 30-х років за проектом С.Григор’єва розпочалося спорудження великого автогосподарства РНК на розі вулиць Некрасовської та Ново-Павловської. На просторій, вправно озелененій ділянці, у сміливих формах нової архітектури, не позбавлених величної виразності побудовано криті гаражі, майстерні, механізовану мийку, заправочну та адміністративно-побутовий корпус. Вочевидь, той же С.Григор’єв був автором одного з перших радянських особняків, спорудженого для голови Раднаркому Панаса Любченка на терені теперішнього парку «Нивки».

Маючи заслуги перед владою, С.Григор’єв удостоївся мешкати в «авторському» кварталі на Липках. Працював на спорудженні Будинку НКВС. 1935 року брав участь в конкурсі на проект будинку Верховної Ради, але першість здобув проект В.Заболотного.

А вершиною творчого доробку Сергія Вікторовича Григор’єва в Києві став будинок штабу Київського особливого військового округу (КОВО) на Банковій, 11. Розбудували його у 1936—1938 роках, використавши як основу старі симетричні кам’яниці, зведені у 70-х рр. ХІХ ст. за проектом архітектора Олександра Шіле. Новий величний будинок одержав видовжені крила, а в центрі композиції — масивний ризаліт з вставною колонадою великого корінфського ордера. Владну монументальність будинку підкреслено важким антаблементом, обличкуванням цоколя полірованим лабрадоритом, сірим тинькуванням «під шубу». Додали величі й чотири поліровані кам’яні кулі, що фланкують портал парадного входу. Зодчий настільки точно розрахував усі деталі, що величезний будинок, незважаючи на розташування на вузькій вулиці, не тільки не розчавив довкілля, але й добре проглядається з усіх точок: з Інститутської та Лютеранської, з сусідньої площі ім. Франка та з далекого Михайлівського майдану. Але сучасні будівельники, непрофесійною «реставрацією» зіпсувавши архітектурну перлину Києва — будинок Городецького на Банковій, 10 — ще й вдалися до прикрої містобудівної помилки: урочисті сходи від площі ім. Франка на Банкову зсунули від осі — порталу величного будинку, де тепер міститься адміністрація Президента України. Сто років тому в таких випадках скрушно зітхали: «І це коїться в університетському місті!» Нагадаймо: університет тоді в Києві був один, але до думки інтелігенції влада дослухалася з великою повагою!

Архітектор С.Григор’єв брав активну участь в громадському житті столиці, виступав у фаховій періодиці. 1937 року його обрали членом правління Спілки радянських архітекторів України. На тогочасному груповому фотопортреті бачимо його серед архітекторів старшого покоління, В.Кричевського, В.Рикова, К.Жукова. На творчому диспуті, що відбувся влітку 1939 року, з обговорення щойно спорудженого будинку ЦК КП(б)У на Михайлівському майдані, архітектор С.Григор’єв висловився рішучо проти цієї будівлі, зазначивши, що то «дуже важкий і «тупий» об’єм, що придавив своїм тягарем наддніпрянську височинь. Це є основною помилкою проекту, який не враховує умов рельєфу і далекої видимості силуету». Через десятки років сучасні київські забудовники так само вдаються до такої, здавалося б, помітної помилки, вкотре наступаючи на улюблені «граблі»! Хоч як протестувала громадськість проти спорудження на схилах Маріїнського парку висотного будинку, а він таки зводиться! Обурювалися проектом готелю під зухвалою назвою «Свята Софія», а оте скляне пузо таки випинається! Вражалися зухвалістю реконструкції майдану Незалежності, а вона таки здійснилася. На превеликий жаль, таких прикладів — сотні!

1939 року С.Григор’єв разом з І.Машковим та Олексою Повстенком опублікував великий фаховий огляд всесоюзного конкурсу на проект нового великого готелю в Києві. До думки колег дослухалися.

Та почалася війна. Сергій Вікторович з родиною залишився в Києві. Досвідчений маестро, не маючи іншого заробітку, проектував і власноруч розписував іконостаси для сільських церков Київщини, працюючи у Виробничо-художніх майстернях. Допомагала йому юна Катруся Кричевська, учениця Київської художньої школи ім. Т.Шевченка — малювала личка янгелочків. Про це вона, мисткиня Катерина Кричевська-Росандіч, онука В.Кричевського, згадує в далекій Каліфорнії.

Коли восени 1943 року німецькі окупанти, в очікуванні вуличних боїв, вигнали киян із домівок, залишив місто і Сергій Вікторович Григор’єв. А далі був Захід, табори «переміщених осіб», виїзд до США у березні 1950 року. Оселившись у місті Сейнт-Пол — столиці штату Міннесота, він працював у кількох великих архітектурних фірмах. Також працювала кресляркою дружина, Любов Семенівна.

Син С.Григор’єва, Олег, змінивши прізвище на Ґреґорет, закінчив університет штату Міннесота, став також архітектором і працював в одній з найбільших в Америці архітектурних фірм. Проектував, переважно, медичні заклади в США та за кордоном. Найбільше задоволення, за його визнанням, одержав від спорудженої за його проектом української православної церкви св.Катерини в Арден Гіллс — передмісті Сейнт-Пол. Ця п’ятибанна ошатна й простора будівля витримана в традиціях стилю українського бароко ХVІІ — ХVІІІ ст. Просторова композиція нагадує церкву Різдва Богородиці на Дальніх печерах Києво-Печерської Успенської лаври.

Видатний український архітектор Сергій Вікторович Григор’єв одійшов у вічність 10 червня 1975 року (ця дата оприлюднюється в Україні вперше!) і похований в Сейнт-Полі. 20 жовтня 1993 року не стало дружини, Любові Семенівни, похованої там само.

Хотілося б вірити, що ця публікація сприятиме поверненню в Україну ще одного доброго імені, а на його авторських будівлях, які залишаються окрасою Києва, з’являться охоронні дошки пам’яток архітектури — з обов’язковим зазначенням прізвища автора, і ці об’єкти не підлягатимимуть перебудові та надбудові, як би того не кортіло «новим» киянам та тим будівничим, хто обслуговує їхні забаганки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво