Стан стояння: українська мрія про краще життя

Дивна річ буває іноді: балакаєш з людиною — начебто вона розумна і має клепку в голові, дослухається раціональних аргументів, визнає можливість інших точок зору, але варто їй опинитися в співтоваристві друзів, подруг чи просто знайомих, як сприйняття змінюється, думки висловлюються вже з огляду на слухачів. Що більшим є це коло, що більше воно складається з випадкових і чужих людей, то більш бундючним і примітивним стає текст. Розмова перетворюється на суперечку, а потім і геть на монолог. Точка зору перетворюється на громадську думку. Тому іноді роздруківки текстів мітингових ораторів виглядають безглуздо, а натовп не може зрозуміти академічні розмірковування вчених мужів, спробуй-но вони виступати хоч із трибуни, хоч із екрана телевізора.

Людина може бути цілком задоволеною своєю особистою долею, вважаючи її «нормальною», «більш-менш» тощо, але при цьому від імені групи, колективу чи етносу виказувати граничне невдоволення та протест. Наприклад, лише 4,5% молоді до 22 років стануть захищатися, якщо уряд утискатиме їхні права. З віком цей відсоток лише зменшується. Торік 16% молоді, за даними Інституту соціології НАН України, хотіли виїхати з країни. Але саме молодь стала основою помаранчевої революції. Приводом для протестів може бути як гуманістичне співпереживання долям інших людей, так і просте мавпування модних суспільно-політичних «фішок».

Наявність радикальних ідей у суспільстві передбачає, що воно має якісь свої уявлення про краще життя і, в особі конкретних людей, готове докладати зусиль, аби до цього кращого життя просунутися. Тобто існує соціальний оптимізм, не такий витончений, як у окремо узятої людини, але досить масштабний і «довгограючий», щоб про нього говорити.

Що таке соціальний оптимізм у нашому, українському, випадку?

Проста відповідь — це сукупність соціальних очікувань, які потроху виконуються і тому породжують стійку надію.

Прості відповіді, хоч і правильні, але нудні, тому давайте подлубаємося в темі трохи глибше. Кожне суспільство висуває певний комплекс положень, які приймає більшість його членів. Це так звані цінності. Їх можна оцінювати по-різному, але з погляду впливу на суспільство виділимо чотири категорії — Істина, Краса, Добро й Добробут. Якщо цінності закріплюються у свідомості, то вони виявляються й у поведінці. У цьому разі отримуємо картину, де й наскільки дієво «працюють» вищезгадані чотири категорії.

На думку філософа Мирослава Поповича, втрата цих життєвих цінностей українцями за останнє десятиріччя становить близько 80%. Заздалегідь зауважу, що, наприклад, «Бог» як надцінність — тут непрацююча категорія, позаяк абсолютна. А, наприклад, «Справедливість» стоїть нижче за рангом, оскільки занадто емоційно забарвлена.

Отже, ці категорії виявляються в трьох нормах — юридичній, соціальній і психічній. Юридична норма виражена в законах і правилах, написаних на папері, шкірі чи пергаменті, вирізаних на камені чи мідній дошці. За порушення цих правил суспільство карає. Соціальна — це те, що схвалює більшість. Це Її Величність Громадська Думка. (Хоча «общєствєнноє мнєніє» і середнього роду, але коли врахувати яскравість і спосіб його прояву, то ви ж розумієте...) Психічна — це не зовсім норма. Це, строго кажучи, межа застосування юридичної та психічної норм. Якщо людина виходить за рамки юридичних норм, вона рано чи пізно стає об’єктом уваги КРУ і Генпрокуратури, як це сталося з колишнім керівником Державного управління справами паном Бакаєм. Якщо людина опиняється за межами психічної норми, то суспільство відмовляється її розуміти. Сюди можна віднести не лише справді душевнохворих, а й політиків, котрі пориваються на будь-які вибори з гучними програмами за рейтингу популярності в межах статистичної похибки.

Як можна уявити собі щасливе суспільство? У ньому соціальна норма мусить збігатися з юридичною. Закони повинні визнаватися всіма не на словах, а на ділі. В українській ситуації майже кожен громадянин готовий визнати справедливим такий стан справ. Але ліпше — для свого сусіда чи начальника, вважаючи себе винятком і маючи для цього силу-силенну аргументів. Бо в нашому реальному житті соціальна норма значно ширша за юридичну. І дії нової влади відбуваються в дуже дивному подієвому просторі.

До перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах здійснювалася маса дій, формально заборонених законом і формально осуджуваних суспільством. Але ні контрабанда, ні хабарництво, ні «телефонне право» не викликали гострого всенародного обурення доти, доки пересічні члени суспільства теж могли всім цим користуватися з невеличкою, а все ж вигодою для себе. Не наявність у народу якихось особливих духовних мотивацій чи громадянської самосвідомості підірвали ситуацію, а тупе чиновницьке безмір’я на всіх рівнях, котре почало ігнорувати навіть і кримінальні правила гри. Люди відчули персональний дискомфорт, образилися, і в Україні, котра вибухнула від неосяжної жадібності й хамства кучмістів, почали народжуватися справді нові, духовні змісти.

Тепер громадська думка справді почала оперувати моральними аргументами. І пред’являє їх не тільки до «колишніх», а й до нової влади. Однак старі уявлення про те, що красти можна (якщо потрошечки і при цьому ділитися, то все буде гаразд), теж нікуди не ділися. Таким чином, соціальна норма розповзлася, розбухла, мов тісто на дріжджах. Наухвалювати нові закони під цю соціальну норму, щоб розтягти якомога ширше «юридичну ковдру», — справа безперспективна. Змінюються лише назви, а суть проблем залишається колишньою.

Україна — наш життєвий простір. У кожного громадянина є свої уявлення про майбутнє, котрі психологи називають напругою потреби. Ця напруга в ідеалі породжує прагнення до мети — як особистої, так і суспільної.

Психологічний простір «Україна» можна розділити на економічний, емоційний, гуманітарний і мотиваційний. В економічному просторі оптимізм громадян виражається нормальним бажанням якомога менше працювати й якомога більше заробляти. В емоційному — щоб було якомога менше неприємних і якомога більше приємних новин. У гуманітарному — чітко визначити ворогів і друзів України, щоб знати, проти кого завтра будемо дружити. Мотиваційний простір пов’язаний із відчуттям своєї співпричетності, необхідності, корисності всьому суспільству і конкретним людям. Власне кажучи, він визначає: живе людина в стані глиста, котрий «батьківщину не вибирає», чи свідомо включає себе в українську політичну націю, маючи обов’язок стосовно України і вимагаючи дотримання своїх прав.

З вимаганням прав у нас традиційно все гаразд. Величезна соціальна сфера за повністю знівеченої юридичної дозволяє вважати, що всі влади й держави нам чимало заборгували. А от ми їм — не дуже багато, навіть зовсім нічого. Те, що власні збитки можна покрити лише за рахунок праці, а не очікувань чергового справедливого перерозподілу власності, розуміють лише ті, хто навчився працювати і продавати результати своєї праці.

Нині прийнято вважати, що відбулася помаранчева революція, у результаті якої Україна та її громадяни вийшли на певний принципово новий значеннєвий рівень суспільних відносин. Це справді так. Але не будемо забувати, що революція — це, загалом, погане явище, руйнівний, вимушений крайній захід.

Французький філософ і письменник Альбер Камю сказав, що революція — це включення ідеї в історичний досвід. Це спроба змоделювати дію відповідно до певної теорії. Але якщо простий бунт знищує людей, то революція знищує і людей, і принципи. Не обов’язково фізично.

Коли збунтувалися гладіатори Спартака, у них не було жодних принципів, окрім обіцянки ватажка дати всім «рівні права». І військо рабів зупинилося перед Римом, позадкувало. Вони не змогли зруйнувати свій рабський життєвий простір і поплатилися за це.

У день скасування королівської влади французький Конвент (парламент) заявив, що є зібранням філософів. Коли скидали «злочинний режим Людовіка», за свідченням очевидців, зал радів так, ніби звільняв Францію від найстрашнішого тирана, котрий коли-небудь жив на світі. Вони теж поплатилися за це оптимістичне легкодумство.

Який стосунок мають ці два яскраві історичні приклади до теми соціального оптимізму в сучасній Україні? По-перше, для більшості українців, народжених у СРСР, нинішня епоха — пострадянська. Тільки нове покоління, котре виросло в незалежній Україні, не поділяє філософії повсталих рабів, оскільки гадки не має, що таке радянське рабство. По-друге, пафос викриття «злочинного режиму Кучми» (як і реабілітації постраждалих від режиму) загрожував перетворитися на буфонаду, якби влада не почала притягувати колишніх високих держчиновників до відповідальності. Та й то вже трохи спізнилася, і не факт, що все встигне.

Безсумнівно, наше суспільство має високий індекс соціального оптимізму, оскільки думи про краще майбутнє на тлі терплячого перечікування теперішнього — найважливіша історична риса української культури. Але важливо спробувати відповісти на запитання — за чий рахунок суспільство очікує поліпшення життя на всіх рівнях? Частково відповідь прозвучала — за рахунок компенсацій: від уряду, кучмістів, Росії, господа Бога... Рахунки виставляються постійно і небезпідставно.

Однак у цій майже платонівській картині справедливого світу (а в ідеальній державі Платона всі витрати брали на себе раби та військовополонені) дуже мало говориться про бажання особистою працею брати участь у створенні особистого світлого майбутнього, а з нього вже складати суспільне.

Чверть століття тому експерименти американських психологів зруйнували міф про те, що жертва завжди викликає бажання захистити її. Тривала безвинна образа будь-кого призводить до того, що жертва здається менш гідною людиною. Якщо долю мученика не можна змінити, спостерігачі відмежовуються від нього і принижують його значимість. Римський сатирик Ювенал писав із цього приводу: «Римська юрба покладається на фортуну і ненавидить засуджених». Історія зі Старого Заповіту про Іова розповідає про те ж: друзі Іова, котрі вважали світ справедливим, гадали, що він вчинив, мабуть, якийсь жахливий злочин, і засуджували його за це.

Українці століттями спостерігали власне національне поневолення і приниження. Дехто опирався й загинув, не залишивши нащадків. Через це значно погіршився генофонд. «Помаранчеві» події вперше в новітній історії України підняли рівень самоповаги нації з низької оцінки, але зовсім не настільки, щоб це стало підставою для європейської віри в наші сили.

Є віра в сили Юлії Володимирівни, Віктора Андрійовича, їхніх соратників і навіть віра в сили їхніх ворогів. Віра в те, що коли на політичному олімпі противники почнуть рубатися золотими мечами, то уламки сипатимуться на нас, нужденних. Тому дай їм Бог якомога більше битися — дивись, нам більше дістанеться...

Соціологічні опитування свідчать, що люди високо цінують поняття справедливості. Але дослідження не відповідають на запитання, чим люди готові особисто пожертвувати для досягнення справедливості. Найзатятіші борці — це ті, хто вже все втратив. Тому знову-таки — вимагають спочатку компенсації, можливостей розміщення її під відсотки, а потім уже роботи.

За нинішнього стану справ людина залишається оптимістом, коли бачить шанс будь-що вижити, прогодувати і врятувати себе та свою сім’ю, видертися по головах сусідів до годівниці, до влади й облаштуватися в цьому житті краще від інших. Публічно вимовлене — це звучить дуже негарно, але якщо ви будете розмовляти з кожною людиною окремо, без свідків, то такого роду оптимістів виявиться переважна більшість. А у присутності свідків ця більшість повторюватиме загальні фрази, перекладаючи відповідальність за своє майбутнє на перших осіб країни — колишніх і нинішніх.

Що потрібно зробити, аби виправити цю психологічну деформацію? Сформувати прості й чіткі критерії діянь, як публічно визнаних, так і засуджуваних. Створити масову переконаність у невідворотності кари за злочини. Виключити із законотворчості все словоблудство, котре дозволяє приймати рішення не за законом, а з волі чиновників чи інших тлумачів права. Перейти від процесу оспівування національної культури до самої культури, від процесу очікування кращого життя в саме життя. Якщо зробити це прямо зараз, то завтрашній день буде наповнений не тужливим очікуванням кредиту, а відчуттям того, що він по праву належить нам.