Стамбульські адреси генконсула Лукшина - Соціум - dt.ua

Стамбульські адреси генконсула Лукшина

22 грудня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 22 грудня-29 грудня

Ішли матроси, несли кранці. Ішли кочегари, несли лопати. Ішов капітан, ніс відповідальність. Флотсь...

Влада Домініки вручає пам’ятну дошку капітану теплохода «І.Франко» Ю.Давидову (зліва) 
 і начальнику пасажирської служби І.Лукшину. Острів Домініка, 1982 р.
Влада Домініки вручає пам’ятну дошку капітану теплохода «І.Франко» Ю.Давидову (зліва) і начальнику пасажирської служби І.Лукшину. Острів Домініка, 1982 р.

Ішли матроси, несли кранці.

Ішли кочегари, несли лопати.

Ішов капітан, ніс відповідальність.

Флотський фольклор

Нещодавно в Стамбулі заходилися прикрашати хол Генконсульства України портретами відповідальних дипломатів, котрі представляли нашу державу на Босфорі в різний час, починаючи з вересня 1994 року. Портрета першого генконсула потрібного формату в архівах не знайшли. Зателефонували до Одеси, попросили вислати портрет факсом. Але факсу в Ігоря Вікторовича Лукшина вдома не знайшлося, як, утім, і сканера. Мешкає академік транспортної академії Лукшин, медаліст ВДНГ-84, у хрущовській двокімнатній квартирі, яка потребує ремонту, тут-тки пише доповіді для представницьких міжнародних зібрань.

Портрет електронкою

Час біжить стрімко, будуть п’яті та інші енні, у тому числі і достроково замінені у зв’язку з незнищенною політичною строкатістю життя, але першим у черзі фундатором, котрий застовпив дипломатичний форпост, хай там як, залишиться Лукшин. До речі, сам Ігор Вікторович на пріоритеті не наполягає. Служачи на Босфорі, допитливий дипломат Лукшин з’ясував через Генконсульство Франції, з допомогою вченого Герасимоса, котрий там працював, де саме квартирувало організоване після лютневої революції диппредставництво України в Стамбулі. З допомогою старих карт міста встановили, що воно розташовувалося на вулиці Істікляль (Незалежності), 25. Представляли ж Україну в різний час дипломати Суковкін, Левицький і Сорокін. Із квітня 1919 року в Стамбулі почало працювати посольство УНР під керівництвом О.Лотоцького. Посол Лотоцький поїхав у березні 1920-го, і його замінив радник-посланник князь Я.Токаржевський-Карашевич. Незважаючи на входження України до складу СРСР, посольство проіснувало до 1930 року.

Ігор Вікторович не підвів колег-дипломатів і виконав прохання, як звик виходити зі становища завжди. Можливо, що турецькі чиновники найвищого рангу, котрі знайомилися з ним за різних обставин — губернатор Стамбула Хайрі Козакчіоглу або інші, — відвідуючи генконсульство, упізнають знайоме обличчя, згадають, поцікавляться, як його здоров’я, або навіть чемно передадуть привіт.

Або, скажімо, похилого віку одеський капітан відвідає консульство, щоб вирішити конфлікт із фрахтувальником, побачить на фотопортреті знайоме обличчя і не зможе стримати подиву: «Це ж Ігор Лукшин, наш пасажирський помічник! Я з ним на «Аджарії» плавав».

Двічі моряк

Капітан не помилиться. Ігор Вікторович справді працював на «Аджарії». Топтав палуби «Колхіди», «Таджикистану», «Собінова», «Шаляпіна», «Башкирії», «Вірменії» «Литви», «Шостаковича», «Білорусії», працював на всіх п’яти пасажирських лініях, які існували в ЧМП.

Як трапилося, що МЗС затвердило на високу дипломатичну посаду кадрового морського офіцера?

Помітили Ігоря Вікторовича ще заздалегідь, коли той борознив океани, і не без творчої ініціативи з боку самого Лукшина.

Коли він був пасажирським помічником, то вирішував поточні виробничі питання. Підлеглі його були переважно жіночої статі: класні номерні, пралі, лікарі, перукарі, бібліотекарі, перекладачки, і керувати ними було зовсім не просто. Уривками писав статті з актуальних питань в асоціаціях міжнародного права і морського права, членом яких був. У відпустки заїжджав до Москви на симпозіуми і конференції, де виступав із доповідями. Вчився на курсах італійської мови при пароплавстві. Зрозуміло, плаваючи, трепетно чекав звісточок із МЗС СРСР. Але в Москві казали, що запити хтось гальмує в пароплавстві. З’ясував, що рогатки ставить партком.

Долаючи упередження

Виклику з МЗС, щоправда вже України, а не СРСР, Ігор Лукшин дочекався, коли перебував в екіпажі колишнього флагмана пасажирського флоту «Іван Франко».

Його місце було там, на Босфорі. Левову частку роботи будь-якого консула забирає рутинна метушня з візами, паспортами. А паспорти можуть бути фальшиві, прострочені або просто чужі. Чого, чого, а досвіду в миттєвому розв’язанні головоломок колишньому пасажирському помічникові Лукшину не позичати.

За будь-якої метушні важливо зберегти баланс — і вимог місцевого закону дотриматися, хоча вони й виглядають дивними, і в жодному разі не принизити гідності небагатого, але гордого іноземця. Бувало усунеш непорозуміння, візьмеш дрібного коробейника з мішками і картонними коробками на борт, а вночі в нейтральних водах до борта абордажно присусідиться катер, і в нього летить контрабанда. Крім того, тривала ланцюгова реакція арештів суден. Практика світового судноплавства не знала таких масштабних прецедентів. У Босфорі терміново був потрібний наділений державними повноваженнями моряк, для якого не новина гасити конфлікти з митною, портовою й іншою владою. Котрого багато агентів і шипшандлерів зі стажем пам’ятали в обличчя — на Сході особисті зв’язки особливо важливі.

1994 року Туреччина в односторонньому порядку впровадила регламент судноплавства через Босфор. Розгорталося масштабне будівництво нафтопроводу Джейхан Самсун через Анкару, яке спочатку було доручено українській фірмі. Труби діаметром 1,4 м мали доставлятися через Стамбул.

Каботаж

У патенті на ім’я Лукшина було вказано консульський округ із такими губернаторствами: Стамбул, Едирне, Кіркларелі, Текірлаг, Чанаккале, Коджаелі, Сакарія, Бурса, Біледжик, Баликесір, Маніса та Ізмір. На консульські плечі лягла зона відповідальності за узбережжя чотирьох морів: Чорного, Мармурового, Середземного та Егейського.

Прилетів із Києва до Стамбула 16 вересня 1994 року. Вирушив знайомою ще з флотських часів дорогою через понтонний міст до Каракоя, де знаходиться морвокзал. Упереміш із кафе, де готують щойно виловлених креветок, — крамнички зі збляклими вивісками російською «Наташа», «Тетяна» — сліди пережитої човникової навали.

Спочатку оселився в готелі «Ріва» і відразу поринув у роботу. Помешкання на вулиці Сетюстю запропонував Ісхан Алтинель, власник фірми «Рібал», яка мала бізнес у Криму. Район називався Каботаж. Звичайна морська назва, неподалік виходжені уздовж і впоперек причали з дебаркадерами, морський вокзал. Через дорогу — чаша стадіону «Бешикташ». Коли «Галата-сарай» грав із «Бахчисараєм» і особливо шаленіли вболівальники-тарахтарлари, доводилося задраювати євровікна.

Оголосили про початок реєстрації громадян України, які мешкають у Туреччині. Тепер на Сетюстю можна було почути «мужчина, вас здесь не стояло!», біля консульства збиралася черга.

Міжчасся

Лукшин потрапив у міжчасся, коли руйнувалися перебудовні ілюзії, що можна заробити, не пітніючи. Залізний бум різко пішов на спад, але авантюрні співвітчизники затято не хотіли цього розуміти. Ігор Вікторович склав список дешевих готелів у неблагополучних кварталах Капали-Чарші, Кучукбазара і Кумкапи, де постійно траплялися неподобства.

Коли четверо українських секс-рабинь убили сутенера, Лукшин відвідував їх у в’язниці Байрам-Паша, на убогі представницькі купував у тюремній ятці губну помаду замовлених тонів, щоб на суді обвинувачені мали належний вигляд. У справі відбулося 96 судових засідань. Прокурор вимагав смертного вироку, який у Туреччині виконують з допомогою уколу. Одну з чотирьох засуджених звільнили за «абсолютним мінімумом» уже через два роки. Вона ховалася в консульстві, за нею стежили. Крім усього іншого, діяльність Лукшина була поєднана з прямим ризиком для життя.

Співвітчизники несли на вулицю Сетюстю свої біди і знаходили там співчуття.

Поліція затримала хлопця зі Львова, він торгував саморобними складаними ножиками. Завдяки турботі Лукшина львів’янину дали лише рік, а не вісім чи десять років.

Лікар із Ялти попросив прилаштувати тягати мішки. Люди нині непередбачувані, розгублені і з культивованими впродовж сімдесяти років дивацтвами йдуть чогось добиватися не за адресою.

Посередницька шарага «кинула» цілу групу майстрових, не працевлаштувала, як обіцяла, а просто кинула. Потерпілих треба нагодувати, улаштувати, депортувати, нарешті.

Від страйку до бунту

Тим часом ЧМП продовжувало пускати бульбашки. Наші водоплавні, ковтнувши повітря свободи, швидко звільнилися від комплексів і на хронічні затримки зарплати реагували неадекватно.

Після приходу в Стамбул на одеському пасажирському лайнері команда оголосила страйк до повного погашення заборгованості із зарплати. Людей наелектризували скандалами в пароплавстві, вимагали представника ITF. Інспектор ITF з Анкари не приїхав. Прибуття на борт представника держави в особі Лукшина, котрого ще пам’ятали за спільними плаваннями, зняло напругу. Ігор Вікторович виступив перед командою, завірив протокол гербовою консульською печаткою, пообіцяв надіслати його, не зволікаючи, до Києва, чим припинив страйк, за яким не забарився б арешт судна з наступним продажем через борги за стоянку.

Адже від страйку до прямого бунту — один крок. На іншому судні ЧМП команда від вимог зарплати перейшла до експропріації грошової маси. Берег вабив і хотілося випити. Призвідники побили капітана, відібрали ключі від сейфа, акуратно поділили валюту за списками (з підписами).

Інший випадок. Колишній теплохід «Осетія», котрий належав тоді приватній миколаївській фірмі і поміняв назву, пришвартувався просто до берега в Мармуровому морі. Вночі капітана і стармеха, звісна річ, заарештували.

— Докази того, що вони займалися контрабандою, є? — запитав Лукшин у морській поліції. — Тоді, будь ласка, відповідно до міжнародних норм звільніть через три доби.

Суховантажне судно «Віра Волошина» Азовського пароплавства прийшло з Арабських Еміратів у Стамбул, а на кришках трюмів — 30 автомобілів, придбаних екіпажем. У поліції Лукшину показали факс Інтерполу із зеленою смугою, у ньому повідомлялося, що машини крадені. Коли автомобілі заарештували, екіпаж почав битися з поліцією.

«У Туреччині є відділ фінансової поліції, як у нас ОБХСС, я вирушив туди, — згадує Лукшин, — щоб відповідно до консульських повноважень дізнатися причину претензій. Довелося організувати в консульстві прийняття для влади. Турки за натурою добрі, відхідливі люди, але горді, до них потрібен особливий підхід, як, до речі, і до будь-якої людини. Я пояснив екіпажу, що машини все одно заберуть, залагодив конфлікт, як міг, нікого не посадили».

Юридична грамотність дозволяла знаходити вихід із складних, майже безвихідних ситуацій. «Академік Ковалевський» привіз у Стамбул кольорові метали, не зазначені в коносаментах, лівий вантаж, так би мовити, для продажу. За порадою Лукшина команда сплатила 9 тисяч доларів штрафу, і пароплав відпустили.

На очах у влади

Наведено лише невеличку частину морських хронік з його участю, яку, зрозуміло, влада помічала.

— У Росії набагато більше суден, але російського консула Манжосіна бачимо рідше, а Лукшин на очах, ми щодня його бачимо і любимо, — сказав начальник морської поліції Стамбула.

Друга й основна адреса ГК України, де справили новосілля, — біля Долма-Бахче, музею-квартири Ататюрка. На цю адресу надійшла копія клопотання від Надзвичайного і Повноважного Посла України в Туреччині І.Турянського начальникові управління кадрів МЗС України.

«Лукшин неодноразово демонстрував уміння вирішувати широкий спектр консульських питань в екстремальних ситуаціях, — писав І.Турянський, — з огляду на це вважаю за доцільне розглянути питання про надання І.В.Лукшину посади відповідно до його дипломатичного рангу».

Розпорядженням заступника начальника Управління МЗС у Європі і Америці Лукшина було призначено начальником оперативного штабу зі звільнення заручників на поромі «Євразія», захопленому терористами. При звільненні ніхто не загинув. Російських дипломатів уряд РФ нагородив орденами, Лукшин натомість отримав папірець-факс від МЗС України з подякою.

Завдяки його турботі, авторитету і людській вдачі п’ятнадцятимільйонний Стамбул став містом-побратимом Одеси, населення якої, як відомо, нещодавно скоротилося — його чисельність сягає мільйонної позначки. Для Одеси Стамбул став 26-м містом-побратимом. Мер Одеси поїхав брататися до Стамбула, коли Ігор Вікторович здав повноваження наступникові і повернувся до Одеси. Лукшина на торжества навіть не запросили.

Колеги можуть по-різному, залежно від ситуації і симпатій, оцінювати роботу дипломата. Враження ж другої сторони, у цьому разі турецької влади, — незалежні і переконливі:

«Безсумнівно, що в період перебування на посаді п. Реджепа Таїпа Ердогана, прем’єр-міністра Турецької Республіки, у минулому мера Стамбульського столичного муніципалітету, Ваша колишня посада Генерального консула України в Стамбулі між 1994—96 рр. запам’яталася нам Вашими дорогоцінними зусиллями зі сприяння побратимським зв’язкам між Одесою і Стамбулом, — пишуть Лукшину в листі, датованому 2004 роком. — Таким чином, я належно оцінюю Ваші рішучі дії, які принесли користь двом містам.

Відданий Вам Месут Пекташ від імені заступника генерального секретаря мера».

Якщо вже по справедливості, то чимало клопоту завдавала і турецька сторона. В українські вузи за фальшивими викликами націлювалися п’ятдесятирічні «абітурієнти» — чи то бізнес робити, чи то просто провітритися. Поширені були майстерно зроблені фальшиві турецькі паспорти, через що довелося придбати дороге імпортне устаткування для перевірки. У турецьких підпільних друкарнях друкувалися перехідні українські грошові знаки — купони, Інтерпол збився з ніг. Коли Лукшин помічав, що персонал із восьми співробітників, включно з ним самим, падає з ніг, він давав відбій, і всі їхали в Шелі — дивовижний курорт на анатолійському березі Босфора.

Консульство здійснювало ще 21 нотаріальну дію. Серед них і визначення тотожності за фотографіями.

Напередодні Нового року в Чорному морі затонуло приватне судно «Сімба-2». Норвезький пароплав виявив два плоти з вісьмома замерзлими тілами. Турецький вертоліт доставив скорботний вантаж у Стамбул. Лукшин усіх упізнавав за фотографіями.

Він сприяв пошукам тіла моряка-одесита. 22 квітня 1995 року Лукшин після робочого дня зумів організувати зустріч батька зниклого моряка з редактором газети «Сабах» і кореспондентами інших газет, пролунало звернення до населення величезного міста по телебаченню.

«В умовах становлення довіреного Вам консульства в багатомільйонному Стамбулі, — писав батько моряка, котрого спіткало горе, — за всієї вашої зайнятості, ви єдиний із представників держави вислухали мене... Ігоре Вікторовичу, ви не черствий апаратний чиновник, а працьовита, твереза, творча людина».

Що й казати, не найщасливіший час йому випав. Але Лукшин був першим, правофланговим у ряду українських консулів, і результати його діяльності — вже надбання історії, котра вершиться на очах.

Нині в генерального консульства третя адреса — в Шенліккеї, це поруч з аеропортом і дуже далеко від моря. Я туди добирався з одним капітаном, він віз доповідь-рапорт, — такий порядок запровадив іще Лукшин.

— Раніше консульство було в Каботажі, — сказав капітан, — і це було зручно, правильне місце, а зараз консульство по суті справи дистанціювалося від моряків.

— Пароплавів мало, — сказав я.

— Поки що мало, — обурився капітан. — Треба ж дивитися в майбутнє!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво