Стабільність буває лише між рабами, в тюрмі і на цвинтарі… - Соціум - dt.ua

Стабільність буває лише між рабами, в тюрмі і на цвинтарі…

14 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-21 січня

Цього разу Аскольд Крушельницький затримався в Україні надовго. Хто ж міг знати, що вибори президента України охоплять таку брилу часу...

Цього разу Аскольд Крушельницький затримався в Україні надовго. Хто ж міг знати, що вибори президента України охоплять таку брилу часу. Не сподівалися такої оказії і в британській газеті «Індепендент», від котрої журналіст Крушельницький має повноваження досліджувати найгарячіші точки планети. Але справжню інтригу заховано в самому прізвищі британського журналіста. При першому знайомстві на язиці зависає запитання: «Чи не ті це Крушельницькі, що од славної Соломії походять?».

— Родина моїх батьків — журналісти, священики та артисти. Батько з Тернопільщини, а мама з Івано-Франківщини. Дід служив у Січових стрільцях. Після Жовтневого перевороту, коли невдовзі була проголошена вільна Україна, військо Січових стрільців прийшло з Галичини на південь допомагати Петлюрі. Але знаєте як тоді було: хаос і безладдя. Багато вояків захворіло на тиф і загинуло. Дід опинився в одеському шпиталі. Так склалося життя, що в цьому південному місті він залишився аж до 1939 року. Під час Другої світової війни мої батьки опинилися в Європі. Запізналися в Британії, одружилися, потім народився я в Лондоні. Вони були патріотами і вчили нас шанувати все, що стосувалося України. Вдома ми розмовляли українською, а вже потім, коли я пішов до школи, почались ази англійської. По суботах у нас була українська школа, де ми пізнавали рідну історію, географію, мову.

Тепер про те, що ви питали од самого початку. Наша родина пов’язана з родиною Соломії Крушельницької. Але про знамениту родичку уявлення склалося тільки тоді, коли батьки вперше взяли мене до оперного театру. Там якраз йшла «Мадам Баттерфляй». Саме цю оперу прославила на весь світ Соломія Крушельницька.

Проте батьки розповідали не тільки про Соломію. Моя мама мала сестру, яка була в УПА і загинула двадцятилітньою. Були інші родичі, які боролися проти радянської влади і закінчили життя в таборах. Дехто повірив радянській владі, але це не врятувало їх від смерті. Маю на увазі журналістів Крушельницьких, які були затятими комуністами, вірили у світле майбутнє і працювали на радянську пресу. Хоч я ніяк не поділяю їхніх ідейних поглядів, але віддаю їм шану. Вони були ідеалістами. У 1932 році вони покинули Галичину і переїхали в Радянську Україну. Невдовзі їх розстріляли.

— У зв’язку з професією у вас утворилася певна географія пересувань, мозаїка з країн, людей, подій... Вочевидь, читачі газети «Індепендент» цілісну картину світу складають вашими очима...

— Вважаю, що я справді мав щастя побачити світ. Я почав працювати журналістом у 1978 році. А вже через два роки вперше побував у Афганістані, саме після того, як Радянський Союз увів на територію цієї країни свої війська. То було моє перше відрядження за межі Британії. Згодом я роз’їжджав по всьому світу. Але спочатку була Південна Азія. Я жив у Делі, столиці Індії, і від газети «Сандей таймс» відповідав за Азійський регіон. Коли в Шрі-Ланці почалася громадянська війна, часто бував там. То були цікаві й бурхливі часи. Потім багато дізнався і про Південну Америку, відвідав усі європейські держави, але особливо полюбив арабські країни.

— Ірак, Іран?..

— Ліван, Сирія, Ємен, Лівія. Чого мене навчили ці подорожі? Передусім розуміння, що люді у світі схожі. Мають подібні прагнення та бажання. Хочуть жити мирно, заробляти нормально і захищати свою родину. Найліпшими людьми є найбідніші люди. Бо вони найщедріші та найприязніші. В колишній Югославії чи в бідних селах Індії, Камбоджі — гостинність та щедрість на високому рівні. То було для мене відкриттям... Ті, що найменше мають, можливо, найбільше віддадуть. Упевнився також, що дуже легко почати війну і дуже важко її загасити. Часто гинуть найкращі, а ті, що залишаються потім при владі, згодом виявляються маніпуляторами. Я багато чого почерпнув від мусульманської культури. Хоч тепер мусульман малюють усіх терористами...

— Ви вважаєте те, що мусульманські країни є джерелом тероризму, — міф чи в тому є щось од правди? А може, це просто комусь вигідно?

— Для західного світу цей міф пов’язаний з Ізраїлем. По-перше, дуже легко вважати людей у гарних мундирах, оснащених найліпшою військовою технікою, армією права, а тих, що в лахміттях та не з професіональною зброєю, — якимось юрмищем бандитів. І так їх часто змальовують. Коли в ресторані, де є жінки, діти, ісламісти розривають бомбу, того не можна виправдовувати. Але також треба думати про причину таких дій. Палестинські землі окуповані, і ні в Ізраїлі, ні в Палестині не знайшлося лідерів, які б зробили крок назустріч один одному. Крок, який би дав можливість обом народам жити нормально.

— Хочете сказати, що палестинському лідеру не було запропоновано таких умов, на які б він погодився?

— Думаю, Ізраїль йшов на певні поступки, але цього замало. Ізраїльський екстремізм — то майже віддзеркалення ісламського екстремізму. Не хочу нікому віддавати перевагу. Гадаю, що Арафат хотів припинити війну, проте він мав певні зобов’язання перед своїм народом і мусив відповідати за ці обіцянки. В Ізраїлі є політики, котрі б могли сприяти успішним переговорам. Та вони не були задіяні ні тоді, ні тепер. Це трагедія обох народів.

У Чечні вже десять років триває війна, яка для мене має назву національно-визвольної. Чеченці дуже хоробро воювали, але світ їм не допоміг і залишив без підтримки. Само собою, не можна виправдовувати Беслан. Однак Росія не має ніякого права трактувати Чечню як свою власність. Раніше в західному світі були прихильники Чечні. Вважаю, що і тепер є. Мають бути, інакше декларація про вільний вибір народів є порожньою. Росії вигідно, заручившись підтримкою Америки, роздмухувати міф про міжнародний ісламський тероризм. Мовляв, Путін і Буш однаково борються проти нього. Це є брехня. Причини війни в Чечні є зовсім інші, ніж причини війни в Іраку чи Ізраїлі.

— Ви казали, що війну важко загасити... З розвитком цивілізації з’являються якісь нові причини воєн чи залишаються все ті ж, прадавні, пов’язані з кровною помстою? Особливо на Сході...

— Не лише на Сході. Усі конфлікти в колишній Югославії мають саме цю першопричину. Я там багато працював і був здивований, як між такими, на перший погляд, дружніми сусідами, як серби й хорвати, була блискавично спровокована ненависть. Вона виникла ще під час Другої світової війни, коли хорвати підтримували фашистську Німеччину, а сербам була відведена роль окупованої країни. Вийшло, що хорвати і серби боролися одне проти одного. У 1991 році ця ворожнеча була реанімована. Навіть убивства почали виправдовувати, озираючись на події Другої світової війни. Не знаю, скільки би то все тривало, якби не оонівські війська. Я певен: якщо навіть тепер миротворці покинуть Боснію або Косово, кровопролиття розпочнеться знову. В Україні також є історичні джерела конфлікту. В Криму люди не забувають, що їх виселили з рідних помешкань ледь не в одну ніч. Але думаю, в Криму можна вирішити справу мирно, зрештою, як і по всій Україні.

— Можливо, через те, що українській натурі притаманне «всепрощення»? Настільки винищені покоління за поколіннями, що відчуття навіть не помсти, а справедливості майже відсутнє...

— Думаю, що українська натура і справді схильна прощати. Пересічний українець не має ненависті, він терплячий. За минуле століття був червоний терор, голодомор, війна. Мільйони і мільйони загинули... Це були люди, які не хотіли допомоги, могли самі собі дати раду. Просто хотіли власного клаптика землі і знали, що з ним робити. Були здібні і незалежні. Теперішнє покоління знає від своїх батьків, дідів про всі ті вбивства. І мають страх, який запанував на генетичному рівні. Думаю, такою є природа української терплячості. Тим більше, коли тебе продовжують одурманювати лозунгами про «стабільність». Її не буває. Хіба лише між рабами, в тюрмі і на цвинтарі.

— Тепер у суспільстві знову, як і на початку дев’яностих, порушується питання люстрації — своєрідної оздоровчої терапії для українства... В цьому є щось реальне чи це тільки революційна емоція?

— У Прибалтиці судили деяких людей, які чинили злочини проти свого народу у радянський час. Там швидко змінили підручники в школах і дали людям можливість навчитися справжньої історії. В Україні люди не знають своєї історії. Вони досі називають Другу світову війну — Великою Вітчизняною. Певні, що тільки фашисти хотіли знищити український народ. То є напівправда. Ефект люстрації буде тоді, коли люди самі захочуть дізнатися правду, свою справжню історію. Це була б найліпша люстрація.

— І наостанок, враження від помаранчевих подій...

— Я був в Україні на всіх попередніх виборах. Це вже шості. Але ніколи не бачив такого настрою у людей. Цим разом вони якось пізнали, що це коли не останній історичний шанс, то принаймні останній на багато-багато років. Цей вибір не стільки політичний, скільки моральний. Веду до того, що є підстави сподіватися на краще.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво