«Справний і щасливий вождь». Іван Сірко у полоні багатовекторності - Соціум - dt.ua

«Справний і щасливий вождь». Іван Сірко у полоні багатовекторності

13 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 13 травня-20 травня

Життя цієї людини оповите легендами. Іван Дмитрович Сірко (близько 1610 — 1680), славетний кошовий ота...

Іван Сірко. Харківський художній музей
Іван Сірко. Харківський художній музей

Життя цієї людини оповите легендами. Іван Дмитрович Сірко (близько 1610 — 1680), славетний кошовий отаман Запорозької Січі уособлював, мабуть, як ніхто з когорти визначних українських полководців XVII століття, лицарську вдачу. Військовий і політичний український діяч, який 12 разів (!) з 1659 року до серпня 1680 року, тобто до самої смерті, обирався січовиками кошовим, цілком справедливо вважався найуспішнішим оборонцем православної віри. Найбільших лаврів він здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами. Прискіпливо підрахував кількість перемог Сірка (за жодної поразки їх набралося 55!) визначний дослідник Запорозької Січі Дмитро Яворницький.

Літопис життя Івана Сірка — це суціль карколомна одіссея, в хитросплетіннях якої можна і заплутатися. Навіть рік і місце його народження достеменно невідомі. Отець Юрій Мицик, доктор історичних наук із Києво-Могилянської академії, вважає, що майбутній кошовий народився на Поділлі. Більшість дослідників називає його батьківщиною селище Мерефа на Слобожанщині. Практично немає свідчень про перші 35—40 років життя Сірка.

Дмитро Яворницький дав такий портрет славного кошового: «І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення... «Нужда закон змінює», — часто говорив Сірко, і, очевидно, діяв відповідно до свого улюбленого прислів’я».

Перше зі свідчень про діяльність Сірка — цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 — 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Калє.

Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події — облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали «ключом від Ла-Маншу»). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно... Козаки «розібралися» з супротивником за декілька днів.

Наступна згадка про Сірка сягає лише 1653 року, коли він після Жванецької кампанії під час Національної революції наздогнав зі своїм загоном союзників Богдана Хмельницького — кримських татар — і вщент розгромив їх, звільнивши «ясир», бранців-подолян. Наступного року він виступає проти Переяславської ради, як і більшість запорожців відмовляючись від присяги московському царю Олексію Михайловичу.

У другій половині 50-х років Сірко вже вінницький полковник. Саме тоді він став відомим як дуже імпульсивний і непередбачуваний воїн. Після перемоги гетьмана Івана Виговського над московитами під Конотопом 1659 року, Сірко на чолі запорожців завдає поразки союзникам гетьманців — кримським татарам під Аккерманом і плюндрує степовий Крим. За кілька місяців він також несподівано (про будь-яку логіку годі й говорити!) відмовляється ставити свій підпис, навіть за присутності гетьмана Юрія Хмельницького, під Переяславськими статтями 1659 року. Це був ще більш нерівноправний договір із Кремлем. Кошовий виступав і проти Гадяцької угоди 1658 р. між Річчю Посполитою та Гетьманською Україною.

А вже наприкінці 1660 року Сірко остаточно пориває з Ю.Хмельницьким і відправляється на Чартомлицьку Січ. Авторитет серед січовиків він здобув у походах на Крим 1663—1664 рр., коли визволив із неволі десятки тисяч християнських бранців. Упродовж десятиліття цей воїн неодноразово змінює політичну орієнтацію: то сприяє перемозі промосковськи налаштованого Івана Брюховецького в боротьбі за гетьманську булаву, то полишає ряди його прихильників; то воює з військами правобережного гетьмана Павла Тетері і його польськими союзниками, то разом із поляками бореться з гетьманом Петром Дорошенком...

1667—1668 рр. Сірко дещо несподівано відходить у тінь, ставши полковником Харківського слобідського полку (який дислокувався у Мерефі). «Там він підтримує зв’язки з ватажком селянської війни в Московщині С.Разіним. 1672 р. Полтавський полковник Ф.Жученко заарештовує Сірка та передає представникам царської адміністрації», — пише Віктор Горобець, доктор історичних наук з Київського Національного університету. Кошового відправили у заслання до Сибіру. Проте завдяки заступництву польського короля Яна ІІІ Собеського Іван Сірко повертається в Україну (грудень 1673 року).

В останній період життя полководець бере участь у десятках походів на Крим, а також на боці московських військ у Чигиринському протистоянні (під час першого і другого походів турецько-татарського війська у 1677 та 1678 роках). 1680 року Сірко готується до чергового походу в Крим... У «Літописі» Самійла Величка читаємо: «...того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко... поховано його знаменито... з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості ...не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях... численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир».

Поховали Івана Дмитровича у селі Копулівка. 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Прикро, але Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час «мандрував» — до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: «Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я». Тут ми звертаємося до феномена «характерництва». Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були «характерниками» (серед них — Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них — Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, — могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води («на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть»). Офіційна церква звинувачувала «характерників» у чаклунстві. Сучасник так писав про кошового: «Іван Сірко — превеликий колдун. Недарма його турки називали шайтаном». Для воїнів ісламу, потурчених він і справді був лихим воїном...

У народних думах, піснях, баладах і переказах Іван Сірко постає безстрашним воїном, ревним захисником православної віри і українського народу, вольностей Війська Запорозького. Між тим значною мірою образ кошового ідеалізовано. Нерідко його діяльність завдавала шкоди справі державотворення в Україні, бо Іван Дмитрович часто змінював політичну орієнтацію, підтримуючи то Москву, то Варшаву (які в своїх цілях використовували його авторитет), але ж ніколи, підкреслюємо ніколи, не вступав у союз зі Стамбулом і Бахчисараєм. Нібито він доклав руку до знаменитого «Листа до турецького султана», але то є звичайнісінький літературний твір.

Іван Мазепа, слова якого знаходимо в «Літописі Самійла Величка», дав досить жорстку, але загалом влучну характеристику доби Руїни, яка вогненним смерчем прокотилася Україною. «...Ті названі і неназвані особи (Сірко, Сулимка, Суховій, Ханенко), котрі бігали за владою... за їхній вчинок немало потерпіла й вітчизна Україна, край тогобічний, бо коли люд за такими побудками хилився туди чи сюди і не хотів заспокоїтися при своєму порядку, бо всілякі війська, котрі приходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння не лише нищили той край, але й до решти розорили».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №15, 20 квітня-25 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво