Сповідь українського корупціонера - Соціум - dt.ua

Сповідь українського корупціонера

14 грудня, 2007, 15:00 Роздрукувати Випуск №48, 14 грудня-21 грудня

Заклики до боротьби з корупцією стають, і вже стали, неодмінним атрибутом політико-правової риторики нинішньої генерації українського політикуму...

Заклики до боротьби з корупцією стають, і вже стали, неодмінним атрибутом політико-правової риторики нинішньої генерації українського політикуму. Вуха корумпованості нашого, як і кожного іншого, посттоталітарного суспільства стирчать звідусюди: від якогось «в.о.-другого-заступника-завгоспа» і аж до найвищих кабінетів. Вона в нас — у нашому світогляді і способі життя.

Прописна істина: хабарник — як той, хто бере, так і той, хто дає. Доводилося бути хабарником щонайменше тричі: під час вирішення питань навчання, залагодження дитячо-юнацьких проблем із «відповідними органами» та задля уникнення «священного обов’язку кожного чоловіка» — приблизно типова ситуація для кожного з нас.

І сліпець бачить шкоду й зло, яких завдає корупція на рівнях суспільному й індивідуальному. Двох думок бути не може: категорія корупції не релятивізується. Однак що викликає значно більше запитань і сумнівів — то це методи боротьби з явищем. Заповзяття, з яким готові викорчовувати цю суспільну недугу представники нової управлінської еліти, розбивається об неприступні бастіони суспільних звичаїв та усталених століттями практик буття. Здається, що дилема між одностайністю громадського осуду корупції на рівні суспільної системи і одночасним щирим практикуванням її на рівні індивідуальному — невирішувана. Та все ж наблизитися до зниження корумпованості в Україні треба й можливо. Зробити це допоможе передусім осмислення її онтологічної сутності, а не полум’яні заклики про боротьбу з хабарами.

Чорно-білий світ українця

Православістична свідомість нашого народу, глибинно осмислена й описана Миколою Бердяєвим, споконвіку орієнтована на язичницьке осягнення світу у категоріях «добра і зла». Сягаючи своїми філософськими коренями в Адамові часи первородного гріха, вона є незмінним супутником багатьох культур, епох та цивілізацій. Україна в цій констеляції є рад­ше правилом, а не винятком, однак, на відміну від багатьох інших розвинених спільнот, україн­ці ще й тепер повністю просякну­ті духом осмислення світу та суспільства такими «двовимірними» категоріями, як «свій—чужий», «добрий—злий», «ворог—друг».

Трагічне під’яремно-імперське минуле, довголітні конфлікти із потужними народами-сусідами, відсутність віками виплеканої державницької свідомості ста­ли чинниками, що істотно посприяли увібранню українцями до свого генетичного коду православістичних пояснень власних екзистенційних негараздів. Тлумачення своїх проблем ми вдало знаходимо у підступних замірах ворогів. Сюди вам приплетуть і Чорнобиль, і хвороби, і матеріаль­не зубожіння народу — всьому виною злі сили й зовнішні вороги. Саме ця тема — родючий ґрунт для різноманітних модифікацій теорії всесвітньої змови. Тривалий час перебуваючи під зовнішнім втручанням, ми розучилися критично мислити.

Мистецтво показування пальцем, культура пошуку винних, естетика боротьби з чужинцями, хоч і є архаїчним кітчем серед розвинених спільнот, ще й досі має багатьох послідовників та цілі академічні школи серед інших, часто покривджених історією народів. Саме на цих ідеологічних базах отримують добрий гарт і вишкіл ідеї тоталітаризму, нетерпимості, ксенофобії, фундаменталізму та радикалізму, а вінцем їх є доктринальний тероризм із релігійно-містичним ореолом мучеництва.

Таку схильність до пошуку доброго й злого ефективно використав і комуністичний режим, злегка прилаштувавши церковну риторику до партійної, змінивши акценти, але зберігши суть. Тому наша православістична свідомість легко прийняла такі однозначно «чорні» категорії, як «світовий імперіалізм», «буржуїни», «експлуататори» та інші «слуги» головного «ворога-сатани» — «Заходу».

Свідомість народу не змінити ні за рік, ні за десять років. Ще й тепер, живучи вже два десятки літ у перехідній до вільної державі, ми лишаємося по-наркотичному залежними й хворобливо чутливими до спокуси пошуку зовнішніх причин у власних негараздах: такий дизайн нашої логіки, так організовані шаблони нашого мислення, такими є стереотипи осягання себе і свого місця у світі.

Останнім промовистим прикладом цієї світоглядної біполярності стала помаранчева революція, в час якої навіть найбільш виважені і мудрі голови щиро увірували у місійність власних дій, заходившись бачити в одній частині суспільства «наших», «хороших», а в іншій — «чужих», «поганих». Недарма у вуличній риториці обох таборів так активно експлуатувалася міфічна карта двох зовнішніх ворогів — Росії і США, які невидимо маніпулюють маріонетковими фігурами вітчизняних лідерів.

Виносячи за дужки цих міркувань аналіз змін в українському суспільстві за останніх три роки, ефективність управлінських дій нових політичних еліт держави та тонізацію духу свободи — основного компоненту тривалої еволюції як індивіда, так і нації, — говоримо наразі лише про шаблонність очікувань і сподівань від суспільних реформ. Вірили ми всі, що варто лишень прийти до влади порядним керівникам — і вся зграя суспільної погані буде виметена «добрими» керманичами-провидцями. Сподівалися змінити суму від перестановки доданків, забуваючи, що вірус корупції належить до епідеміологічних, а отже, його носієм є кожен член українського суспільства, хоча й не кожному доводиться перехворіти на нього у гострій формі. Причому виявилося, що лікарі так само є його носіями, як і пацієнти.

Корупція. Спокуса ефективності

Не полишаючи медичних аналогій, відзначимо, що корупція — це онкологічне захворювання суспільства. Як метастази виснажують та поїдають людський організм, так корупція прони­зує й перероджує тіло суспільне. Ефективним є лише те лікування, яке враховує глибинні характеристики проблеми, пізнання її сутності. Головне ж у процесі лікування — подолання страху і муж­ність називати речі своїми іменами. Тобто передусім, аби подолати корупцію, слід поставити влучний діагноз цьому явищу.

На відміну від популярно-бездумних, беззубо-наївних закликів «вичистити від хабарників Україну» — тобто, інакше кажучи, застосування вже вкотре православістичної логіки «добра і зла» та заміни «хорошими нашими поганих ваших», розгляньмо корупцію неупереджено. Визнаймо, що це неодмінний атрибут саморегуляції того суспільства, в якому немає традицій демократичної правової держави. Не лише кримінальна відповідальність, а й публічні страти та відтинання кінцівок не стають ефективним інструментом боротьби з корупцією. Причина цього — її внутрішня органічна ефективність.

Святе місце порожнім не буває: як мафія приходить на заміну неефективній державі, а «понятія» — туди, де немає дійового права, так і корупція стає невід’єм­ним атрибутом суспільства, позбавленого високого рівня самоорганізації. Кожна мафія, кожні «понятія» і кожен хабар займають місце публічних інститутів у разі їхньої неефективності.

Усі знають, що дати хабар дрібному чиновнику — значно розумніше й зручніше, ніж прирікати себе на паперову тяганину. Кожна корупційна дія наділена її суб’єктами імунітетом раціональності. Жоден у світі корупціонер — на відміну від інших злочинців — не карається безсонними ночами сумнівами у власній правоті і не розкаюється у скоєному. Кожна корупційна дія — апріорі виправдана, бо не позбавлена здорового глузду.

Коли гурт молодиків напідпитку чіпляється до перехожих, їм загрожує кримінальна відповідальність за хуліганство і, як наслідок, позбавлення волі. Нато­мість хабар, яким батьки порушників віддячують основним учасникам процесу — потерпілим, державному обвинувачеві та судді, — здатен принести користь (причому користь без лапок) як самому злочинцеві, так і потерпілим, судді, обвинувачеві і навіть державі, що не тратитиметься на утримання цієї особи у в’язниці. Так само недоречним може видатися — а часто таким і є — витрачання дорогого часу в суді для сплати копійчаного штрафу за перевищення швидкості під час їзди автомобілем. Значно простіше вручити двадцятку інспекторові. Ось де сутність дилеми «ефективності корупції». Ключем до розв’язання цієї дилеми є переведення логіки міркувань корупціонерів із індуктивної (від одиничного до загального) у дедуктивну (від загального до одиничного).

Про правила і винятки

Як відомо, жодні запобіжні заходи не будуть дієвими, доки суб’єкти не засвоять повного розуміння доцільності й необхідності цих дій, тобто доки операційна логіка бажаних вчинків не стане органічно прийнятною для всіх учасників експерименту.

Тільки мантрами про злочинність корупції неможливо ані знизити її рівень, ані протидіяти її дальшому поширенню. Доки непізнана суть проблеми, неможливе її лікування. А суть корупції полягає в тому, що на індивідуальному, одиничному рівні практично кожен акт корупції — раціональніший, мудріший, ефективніший та комфортніший, ніж дії у суворих межах і в чіткій відповідності до чинного законодавства.

Ось сутність антично-хрестоматійного «Нехай загине світ, але буде дотриманим закон», ось чому зав’язані очі у Феміди: партикулярна раціональність кожного акту порушення/недотримання права нівелюється розбалансуванням системи права в цілому. Хоч би яким доцільним було вручення хабара задля уникнення відповідальності чи здобуття цілком заслужених благ для окремого контексту обставин, ця доцільність повністю перекривається негативним впливом на загальну структуру відносин. Адже якщо кожен акт корупції — одинично раціональний, виправданий і має за собою струнку логіку доцільності, тоді принципи правової держави будуть повністю змарновані, а системність корупції перетворить суспільство у розбитий паралічем первіснообщинний конгломерат, в якому торжествує принцип революційної чи дочасної доцільності. Причому якщо позитивні наслідки від кожного акту корупції — короткострокові, то шкода для суспільства в цілому має опосередкований, довготривалий і системний характер.

Таку систему поведінки найбільше відтіняє національна вдача народів, із педантичністю котрих серед українців пов’язані часті жарти й анекдоти. Годі уявити, приміром, німця чи скандинава, що дав би себе переконати раціональними аргументами порушувати закон. У країнах із розвиненою демократію право не є і ніколи не було священною коровою, однак усі дебати щодо доцільності й ефективності тієї чи іншої норми точаться у ході її обговорення та прийняття.

Пройшовши законодавче горнило, раціональність норми позитивного права стає аксіоматичною вже самим фактом її чинності. Тому жодні апеляції до здорового глузду чи прагматизму не примусять «сухого буквоїда-чиновника» переступити закон: і не тому, що йому загрожує публічна страта чи відтинання кінцівки, а тому, що за такими принципами організовуються розвинені суспільства. Натомість в Україні законопроекти практично завжди залишаються поза межами уваги громадськості на стадії їх обговорення, але як тільки стануть чинними, їхні доцільність і ефективність «авторитетно» ставляться під сумнів тоді, коли це вигідно відповідному учасникові суспільних відносин.

Саме повага до правил, а не до винятків різнить наші суспільства, а можливо — і світи. І саме тут треба шукати ключ, який допоможе якщо не подолати, то принаймні зрозуміти суспільну недугу корупції.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво