СПОКУТА ЧУЖИХ БОРГІВ - Соціум - dt.ua

СПОКУТА ЧУЖИХ БОРГІВ

25 травня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 25 травня-1 червня

Шестеро колишніх примусових робітників з України, Польщі, Білорусі та Литви відвідали концерн «Гереус» (Ганау), де вони працювали в роки Другої світової війни...

Шестеро колишніх примусових робітників з України, Польщі, Білорусі та Литви відвідали концерн «Гереус» (Ганау), де вони працювали в роки Другої світової війни.

 

Уявлення про Німеччину в багатьох радянських дітей часів Хрущова—Брєжнєва складалися за казками братів Грімм. Це були НДРівські і наші книжки, ще якісь НДРівські телефільми, тарілки з пряничними хатками, горнятка з принцесами і жабами. На тлі іншого доступного культпродукту — нескінченних воєнних епопей, патетичних протистоянь злих фашистів і «наших», у кращому разі сімнадцяти миттєвостей весни, кам’яних невідомих солдатів з перекривленими ненавистю обличчями, — ці гноми і пряничні хатки були майже декадансом.

У місті Ганау, точніше трохи вбік від Ганау, яке, своєю чергою, трохи вбік від Франкфурта, Вільгельм та Якоб Грімм народились. У Ганау вони, певна річ, є культом, прояви якого починаються традиційно — з пам’ятника, а закінчуються вуличними виставами та «казковою» кулінарією. Судячи з давніх зображень, у ті часи — романтизм-Бонапарт-весна народів — це невеличке містечко цілком відповідало хрестоматійним уявленням про «німецькість», з пряничними хатками включно. Але національний ренесанс, якому присвятили свої життя філологи-фольклористи-публіцисти Грімм, у силу історичних перипетій постав гротескною геббельсівською страшилкою, яка врешті-решт знищила Ганау. 1945 року американські повітряні війська розбомбили практично все. Зокрема майже всі будівлі вже на ті часи потужного концерну «Гереус». А для мешканців гереусівських бараків — примусових робітників зі Східної Європи — це означало свободу і повернення додому.

Проте не всіх батьківщина зустріла привітно. Остарбайтери з України по поверненні отримали статус «вредителей». Тоді як у тій самій Польщі переслідувань не було. Втім, європейський кордон, про який так багато нині говорять, для тодішніх німців не був дилемою. Примусові працівники з Росії, Білорусії та України отримували нашивки «О» («Ost»), власне тому вони «остарбайтери». Вони не мали права виходити в місто без охорони, ясна річ, не мали кишенькових грошей, і практично так і не побачили міста. Мешкали в бараках, де в одній невеликій кімнаті тіснилося 16—17 чоловік. Деякі литовці та поляки (невійськовополонені) ходили без нашивок. Вони одержували за роботу на «Гереусі» трохи грошей, отримували з батьківщини газети, вільно гуляли по Ганау, ходили в кіно, зустрічалися з дівчатами. Та й потрапляли сюди по-різному. Білоруска Віра Ладченко три дні їхала у переповненому вагоні, з якого не випускали навіть до вбиральні. Українок Катерину Пепу та Валентину Єну також привезли в телячих вагонах. 17-літнього литовця Пранаса Алексюнаса разом з іншими молодими людьми викликав голова сільради і наказав їхати до Німеччини на роботу, аргументуючи це тим, що інакше доведеться воювати. Він і поїхав.

Взагалі під час війни на «Гереусі» працювало 300 примусових робітників, з них 120 осіб зі Східної Європи. Решта — з Франції та Голландії. Колишні остарбайтери, а точніше — виплати колишнім остарбайтерам — вже встигли нав’язнути в зубах численними скандалами як у Німеччині, так і в Україні. З ініціативи керівництва концерну два роки тому розпочався пошук примусових робітників у Східній та Західній Європі. У грудні 1999 року керівництво концерну оголосило про вступ до фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє», який, власне, і займається виплатами колишнім примусовим робітникам. Але оскільки досі невідомо, чи отримають вони нарешті гроші, «Гереус» вирішив проводити скеровану допомогу.

Пошук примусових робітників вели 21 благодійна організація, пошукова служба німецького Червоного Хреста. Врешті через оголошення у газетах їм на цей час вдалося розшукати сімох колишніх примусових працівників з України, Білорусії, Росії, Польщі та Литви. Шестеро з них на тиждень прилетіли до Ганау — подивитись на підприємство, де минула їхня юність, та прийняти вибачення.

А відбудоване підприємство, де вони вже не впізнають нічого, окрім кількох старих верстатів, має річний оборот вісім мільярдів євро, понад 10 тисяч працівників, філіали в Америці, Китаї і Польщі.

1851 року аптекар і хімік Вільгельм Карл Гереус перебрав на себе керівництво батьковою аптекою «Єдиноріг». Але запорукою успіху амбітного молодика стало те, що 1856 року йому вдалося виплавити платину. Хоча з кінця XYIII століття вона вже почала з’являтися в коштовних прикрасах, платина вважалась непридатним для плавки металом. Лише в Парижі та Лондоні володіли мистецтвом кування платини. Так народилась «Перша Німецька плавильня платини W.C.Heraeus». Потім з’явились фабрика зубних протезів, ювелірні цехи по всьому світі, хімічні лабораторії. Сини Вільгельма Карла Гереуса Гайнріх та Вільгельм започаткували виробництво керамічних фарб, а коли фізик і хімік Ріхард Кюх, який працював над своїми дослідженнями на «Гереусі», винайшов спосіб виплавки кварцу, — виробництво кварцевого скла.

Нині важко сказати, чи «Гереус» стриже купони з невпинного зростання потреб часу, чи сам диктує навколишньому світові потреби у все нових і нових дивовижних можливостях. Мікросхеми для сучасної телефонії, матеріали для оптичного кабелю, якого із зростанням кількості користувачів Інтернету треба щораз більше, лампи у кожній німецькій операційній, платина для Української державної скарбниці, керамічна усмішка для кожного — одне слово, світло і блиск стерильного XXI століття — розробляється, робиться, продається у надзвичайній тиші і спокої, ніби так було споконвіку.

«Гереус» — сімейне підприємство, власниками якого можуть бути лише нащадки ганауеського аптекаря. Сім’я нині нараховує більше сотні осіб, які всі разом збираються щороку, аби заслухати річний звіт. «Це трохи схоже на романи Томаса Манна», — обережно поділилася асоціаціями з одним із Гереусів, лютеранським пастором Варнером Конрінґом. Він весело погодився: «Еге ж, «Буденброки».

Якщо не враховувати перекладачів, то побутом колишніх примусових робітників займалися тільки члени сім’ї, які для цього з’їхались із різних міст Німеччини. Вони терпляче підбирали для них окуляри, слухові апарати, взуття, водили до лікарів і на екскурсії, записували докладні інтерв’ю, здається, чекаючи кровожерних подробиць і розтравлюючи своє почуття провини. Їх не було, окрім випадку Констанції Свалбонієне, чий брат захворів від кислотних випарів і помер. Годували, щоправда, погано, з цим погоджувались усі. «Але то ж була війна», — каже мешканка містечка Драбова Черкаської області Катерина Пепа. «Вдома також був голод». Катерина Пепа пам’ятає 33-й рік, у неї своя шкала. «Німці до нас добре ставились. Нам не давали сніданку, і ми влаштували страйк. Після того німецькі робітники, літні переважно люди, молодих на війну забрали, віддавали нам частину свого сніданку. Такий час був».

Всупереч приписам, примусових робітників та військовополонених під час повітряних атак ховали у бомбосховищах разом з німецькими працівниками. Катерина Пепа розповідає, що німці приносили дівчатам-остарбайтерам хліб потай: «Оце ж бо як у нас секретар парткому, так і в них ходив наглядач — забороняв німцям нам допомагати».

Вибачались перед колишніми остарбайтерами, здається, всі, хто брав участь в офіційних заходах. Насамперед голова спостережної ради і, фактично головний власник Юрґен Гереус, який під час війни був маленьким хлопчиком. Президент холдингу Горст Гайдзік. Члени ради директорів. Менеджери. Обер-бурґомістр Ганау Маргрет Гертель, яка також народилась, видається, якщо не після, то, принаймні під час війни. Вона вибачилась від імені міста, спочатку перед усіма, потім перед кожним персонально. Гості, від більшості яких на батьківщині чиновники звикли відмахуватись, як від мух, залишили підписи у «Золотій книзі Ганау» в палаці Філіпсруе, як це роблять урядові делегації та почесні гості.

Втім, Юрґен Гереус все ж наважився зазначити, що разюча різниця між двома європами, «яку ви помітили вже у франкфуртському аеропорту», спричинена ще тим, що «ми тяжко працювали».

Несподівано навіть для себе після Гереуса виступила Катерина Пепа: «Ми теж вміємо працювати. Просто у нас таке керівництво…»

Справді, праця німців після війни, на відміну від радянської, не була героїчною, адже вони були переможеними і мали право лише на каяття. Інший родич Юрґена Гереуса, кальвіністський пастор пан Франкманн, виявилося, під час війни був примусовим робітником у Франції. Коли я запитала його, чи вимагатиме відшкодування від французької сторони, він, здається, сприйняв це як провокацію з боку цинічної молодої особи.

Це така їхня смиренність, яку важко збагнути поза контекстом німецької історії: скромність багатих і щедрість бідних, вміння з однаковим азартом давати собі раду з мільярдами марок і їсти морквяний суп з міськими злидарями, постачати обладнання для перших польотів людини на Місяць і ретельно слідувати приписам кальвіністської церкви.

Німеччина робить крок до примирення. Україна, слідом за Росією, відповідає антизахідною істерією. Німці намагаються витерти зі свого колективного підсвідомого все, пов’язане з нацизмом, аж до абсурду, аж до того, що фраза «Я пишаюся бути німцем» сприймається як неонацистське гасло. В Україні щороку масштабніше відзначається 9 травня і прямо пропорційно зростає бажання «нових» сподобатися «старим»: найдорожчий львівський нічний клуб влаштовує вечір фронтових пісень, успішний бізнесмен збирає ветеранів «на 150 фронтових» (відповідно, активно це діло попіаривши), магазин побутової техніки від провідної світової компанії оголошує знижки для ветеранів війни (тільки 8 і 9 травня!), хоча на свою пенсію ветеран війни у такому магазині може купити хіба що батарейки до годинника. Російське ОРТ нинішнього року видало такий ідеологічний коктейль — Геббельс мав би перевернутися в могилі від заздрощів, — який у середнього покоління може викликати хіба спогади про журнал «Корея».

Ніхто тільки не згадує, що задовго до нападу Гітлера майже з кожної української родини хтось та й їхав у товарняках на примусові роботи. Тільки у протилежному напрямку. Мені важко повірити, що українські вестарбайтери колись дочекаються бодай вибачень за втрачену на побудові сибірської промисловості молодість.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво