Спланований фальстарт?

Здивування. Саме ця емоція переслідує будь-кого, хто спостерігає за перипетіями долі наказу №153 Міністерства транспорту та зв’язку України. Сама його назва «Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів» у перші кілька годин після публікації викликала немало емоцій в отих самих «ресурсів», які зібралися реєструвати. Тому факту, що їх не просто порахують, а ще й зареєструють, вони зовсім не зраділи — про «намір уряду контролювати Інтернет» не написав тільки лінивий. Додала інтриги пряма й недвозначна вказівка про те, що «Дія цього Порядку поширюється на всіх власників електронних інформаційних ресурсів незалежно від форми власності». Щоправда, за кілька годин після публікації юристи IREX громадськість заспокоїли, звернувши увагу на речення про те, що «Використані … терміни застосовуються у значенні, наведеному в Концепції формування системи національних електронних інформаційних ресурсів». Яка, в свою чергу, базується на Положенні про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів, де вказано, що «Включення до Національного реєстру е-ресурсів приватної форми власності здійснюється на добровільних засадах». Ось такий непростий шлях нормотворчої думки.

Слідом за обуреними інтернет-ЗМІ на другий-третій день зі своїми заявами підтягнулася і «нова опозиція». Слідом за опозицією — міжнародні журналістські організації. Врешті-решт, 27 травня міністр транспорту та зв’язку ще раз підкреслив необов’язковість реєстрації приватних ресурсів і призупинив дію наказу, закликавши до широкого громадського обговорення. «Щоб дур кожного була видна», — чомусь згадав самодержця пан Червоненко.

Наступного дня після «явлення Наказу народові» відповідальні співробітники Департаменту зв’язку та інформатизації зробили спробу народ заспокоїти.

Зокрема начальник управління інформаційних систем Олексій Нестеренко розповів, чим керувалися чиновники, створюючи Нацреєстр і примушуючи у ньому реєструватися: «У цього реєстру буде розвинута система каталогізації. У чому недолік наших пошукових систем, того ж Google, — там каталоги дуже загальні. Пошук за ключовими словами… Головне, що реєстр дозволить донести до всіх користувачів наявні державні ресурси. Ніхто не знає, які ресурси є в міністерствах, держустановах...». Отак. І не просто не знає, а вочевидь, і не може довідатися, просто видавши розпорядження у тижневий термін надіслати таку інформацію від центральних і місцевих органів влади хоч би й до того ж Департаменту зв’язку та інформатизації, після чого, всім на радість, виставити отримані лінки на «Урядовому порталі». Де і на теперішній час є хороша збірка посилань на урядові веб-ресурси і звідкіля можна дійти фактично куди завгодно.

До речі, Google — все-таки не «наш» — хоча це, звісно, дрібниці. Вся процедура реєстрації владних інтернет-ресурсів зайняла б кілька тижнів і кілька сотень годин робочого часу. Натомість автори пропонують: «Для приймання рішень про державну реєстрацію електронних інформаційних ресурсів створюється постійно діюча комісія Держзв’язку. З метою організаційно-методичного забезпечення роботи Комісії наказом Мінтрансзв’язку України визначається структурний підрозділ, відповідальний за таке забезпечення...» — і так далі. Зрештою, у спрямованість наказу головно на державні та самоврядні структури віра зникає остаточно після прочитання самого порядку реєстрації. Призначений для оцінювання веб-ресурсів органів центральної влади та місцевого самоврядування, він констатує, що «Е-ресурс не повинен містити: закликів до захоплення державної влади (вона у «органів» і так вочевидь є. – Т.П.)… інформації, що містить пропаганду тероризму, війни, геноциду або культу насильства і жорстокості (це для Міноборони — щоб усіх людей зі зброєю з першої сторінки прибрали, чи як? – Т.П.)… інформації, яка містить ненормативну лексику; інформації порнографічного характеру». Невже таки публікували які-небудь службовці виконкомів на сайтах п’єси Подерев’янського купно із плівками Мельниченка? І все це на тлі оголених секретарок?

Таким чином, теза про те, що реєстрація здійснюватиметься виключно з метою допомогти населенню знайти потрібні державні ресурси, вигляд має малопереконливий. Правда, той самий пан Нестеренко розповів журналістам, що реєстрація допоможе здобути популярність і приватним особам: «Наприклад, люди захочуть висунути свої напрацьовані ресурси на національний рівень. Є, наприклад, художники, які можуть публікувати свої роботи в Інтернеті. Їх сайти ніхто не знає. Коли він потрапляє в цей Національний реєстр — вони стають відомими...». Отак — шлях художника до слави пролягає саме через Національний реєстр. Насправді кожен, хто хоч трохи знайомий зі структурою українського сектора Інтернету знає, що каталогів (та рейтингових систем, які за природою теж каталоги — тільки сайти відсортовані за кількістю відвідувачів), при тому великих, деталізованих і абсолютно безкоштовних для користувачів (ні, звичайно, на них демонструється банерна реклама, але хто заважає відключити в броузері графіку?) на сьогодні є добрий десяток (і ще, мабуть, з півсотні тематично орієнтованих каталогів). І у розробку та рекламу декотрих із них вкладено чимало часу, праці та коштів. Конкурувати з ними державний реєстр зможе, якщо на нього витратити півдесятка років та кілька мільйонів — у що віриться мало.

Єдине питання, яке притому залишається, — це навіщо держава намагається пробратися на висококонкурентний і динамічний ринок, який її явно не потребує, притому пропонуючи послугу явно неконкурентоспроможну? Бо скажіть на милість, хто стане платити за те, що можна отримати безкоштовно (державна реєстрація буде платною, притому вартість її ще не визначено)? І хто захоче отримати за свої ж гроші цензора над собою, притому цензора, який керуватиметься вкрай плутаними й туманними вказівками до дії: «Е-ресурс не повинен містити: ... інформації, що дискримінує особу за ознаками... політичних... та інших переконань, ... інформації, що може зашкодити честі, гідності або діловій репутації окремих осіб». Широта легальних визначень наближається до повної всеосяжності — у реєстрації можуть відмовити фактично за що завгодно. А про безграмотність реєстраційної заяви Інтернетом вже ходять легенди — чого вартий тільки пункт «Обсяг інформації (у байтах)»! Створили сайт, визначили його розмір, і ніяких оновлень — а то подана при реєстрації інформація стане неправдивою, і реєстрації позбавлять. І все це, нагадую, за послугу, яку від комерційного каталогу можна отримати швидко (за день-два), легко (анкета не з двадцяти пунктів, а з трьох-чотирьох) і абсолютно безкоштовно. Притому скільки людей ходитиме на «державний каталог» — того ще ніхто не знає, а на деякі комерційні вже ходять десятки тисяч відвідувачів щодня. Тому версія про Нацреєстр як спробу держави «допомогти» приватним сайтам із розкруткою та популярністю теж виглядає недостатньо переконливо.

Інші варіанти пояснень нормотворчої активності, на жаль, ентузіазму ані у власників приватних веб-ресурсів, ані у їхніх користувачів не викликають. Найпохмуріший сценарій передбачає, що у не дуже віддаленому часі й у «дуже близькій галактиці» в Положенні про Національний реєстр поміняється одне речення. І все те, що відбувається, — просто монтаж легальної машини, яку можна буде запустити зміною одного-єдиного нормативного акта. Звичайно, буде багато протестів і обурень, але завше знайдуться і контраргументи на кшталт «боротьби з міжнаціональною ворожнечею» чи «захисту честі і гідності». Може, навіть і сайтів кілька антисемітських у слушний момент з’явиться у сюжетах новин. Вони ж і справді є — і антисемітські, і антиарабські, і фашистські, і терористичні. Щоправда, поки вони «варяться у власному соку», то й у графі «відвідуваність» у них в гіршому разі десятки, а в кращому — одиниці. От тільки ніякий Нацреєстр від них не врятує, бо доменне ім’я та хостинг завше можна купити хоч би й на облюбованому телевізійниками острові Тувалу (там національні домени мають розширення .tv), і десниця Мінтрансу вже не дотягнеться до героїв. А от попсувати кров розкрученим сайтам з розширенням «.ua», «com.ua», чи «org.ua» завше буде можливим. Врешті, й загальносвітові тенденції сприяють: он у США і блоги перед виборами Федеральна виборча комісія збирається прирівняти до ЗМІ, з усією можливою відповідальністю за «неправдиву інформацію» і т.п.

Зараз директор Держдепартаменту з питань зв’язку та інформатизації Ігор Кравець начебто погодився співпрацювати з громадською радою з питань ІКТ і спробувати створити загальноприйнятну версію наказу про реєстрацію. Узгодити й уточнити термінологію, внести окремі поправки і т.д. Хтось може вирішити, що це і є хепі-енд — чиновники помилилися, громадськість обурилася, і зараз всі вони спільно попрацюють і знайдуть компроміс. Проте питання, чому саме виконавча влада вирішила підрегулювати такий гіперчутливий суспільний сегмент, залишається. Особливо, якщо зважити на те, що регуляторні заходи явно ніяк не допоможуть вирішити наявні проблеми, а тільки створять нові.

Хочеться сподіватися, що вся метушня довкола реєстрації «електронних інформаційних ресурсів» — то не більш ніж щира імітація бурхливої діяльності з боку чиновників Держдепартаменту з питань зв’язку та інформатизації, які намагаються продемонструвати новому начальству власну корисність у справі… Важко сказати, у якій саме справі, бо увесь шедевр нормотворчості надто вже неоковирний та безглуздий. Саме у це дуже хочеться вірити. Так само, як і у те, що після громадського обговорення «пригальмований наказ» або тихо помре своєю смертю, або, в гіршому разі, стане годівничкою для десятка-другого чиновників з «постійно діючої комісії», «організаційно-методичного підрозділу» і т.д. Бо в іншому разі у голову лізуть думки відверто невеселі...