Співець Лаури до 700-річчя від дня народження Франческо Петрарки - Соціум - dt.ua

Співець Лаури до 700-річчя від дня народження Франческо Петрарки

16 липня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №28, 16 липня-23 липня

Так уже повелося, що кияни звикли їздити до Москви поїздом. Коли виникла така потреба, я не став порушувати традицію...

Так уже повелося, що кияни звикли їздити до Москви поїздом. Коли виникла така потреба, я не став порушувати традицію. Помітно посвіжілий останнім часом залізничний експрес №2/1, повільно набираючи швидкість під звуки «Прощання слов’янки», вирушив у путь. У купе затишно розмістилася навпроти попутниця — нічим не примітна жінка середніх років. У її руці виявився томик у знайомій палітурці «Бібліотеки школяра». «Петрарка» — встиг підгледіти я на обкладинці. Це зацікавило: поїзд, смиканий ритм, суєтність наших днів — і таке нетрадиційне дорожнє чтиво. Поцікавившись по-сусідському змістом, я виявив у передмові, що ця зустріч із поетом ще й знакова. 2004-го виповнюються 700 років із дня народження великого італійця.

Що ми пам’ятаємо про нього сьогодні? Поет-лірик, молодший сучасник Данте і старший товариш Боккаччо. Романтик. Оспівав кохану Лауру. Сонети, канцони, балади, мадригали... Зі шкільного курсу словесності ще пригадувалося, що він один із родоначальників гуманістичної культури Відродження, справив значний вплив на розвиток європейської поезії. Не дуже довгий ряд. Франческо Петрарка заслуговує на більше.

Авіньйон

Флоренція, початок ХIV століття. Батьки міста великодушно засуджують до спалення свого великого сучасника Данте Аліг’єрі, мабуть, за огріхи в системі філософських поглядів і за причетність до створення італійської літературної мови. Заодно власті вирішили оштрафувати й відітнути руку ще одному заслуженому городянинові, нотаріусу Петракколо ді Паренцо, за те, що товаришував із великим поетом. Друзі не стали чекати виконання вироку і поспішили залишити невдячне місто. Куди подався Данте — предмет окремої розмови, а ось опальний нотаріус вирішив зупинитися в мальовничому містечку Ареццо, що в долині річок Тибр і Арно. Як істинний флорентієць, нещасний Петракколо неодноразово намагався повернутися в рідне місто, але, на жаль, безрезультатно. Зрештою вигнанець змирився з долею й осів у знаменитому межиріччі, де 20 липня 1304 року його молода красуня-дружина народила чарівного хлопчика на ім’я Франческо Петрарка.

Як відомо, в еміграції щасливо й сито не живеться. Сім’я нотаріуса особливих статків не мала, але тепло в цьому домі і в родині, судячи з усього, було. Хлопчик ріс в атмосфері любові, батьківської уваги й турботи. Про його ставлення до матері краще, ніж висловився він сам, не скажеш: «Найкраща з матерів, яких я будь-коли бачив». Батько старанно прищеплював хлопчикові любов до юриспруденції, наводячи повчальні приклади з історії їхньої сім’ї: багато поколінь чоловіки роду служили Феміді — стряпчими, нотаріусами чи адвокатами.

У восьмирічному віці Франческо починає навчатися за системою trivium, до якої входило вивчення трьох початкових наук із числа «семи вільних мистецтв» — граматики, діалектики й риторики. Було це вже в Авіньйоні. Слід відзначити, що маленький Петрарка виявився мимовільним свідком такого історичного явища, як «Авіньйонське полонення пап», яке згодом відіграло досить важливу роль у долі майбутнього поета. Річ у тім, що на кінець ХIII століття абсолютизм папського впливу сягнув апогею: правлячий папа Боніфацій VIII у своїх вимогах до монархів Європи перевершив самого себе, повсюдно стверджуючи своє необмежене панування і не допускаючи утворення держав із сильною владою, що суперечило законам розвитку суспільства й економіки народів. Природно, не всім це подобалося.

Першою збунтувалася Франція. 1294 року французький король Філіп IV, розпочавши війну з Англією, справедливо розсудив, що французьке духівництво мусить проявити патріотичні почуття нарівні з усіма, і зобов’язав його платити спеціальний військовий податок. Це викликало шквал обурень із боку папи. На довершення король заборонив вивезення коштовностей і золота за межі країни, що перекрило потужний потік коштів із Франції в папські засіки. Війна є війна. У Європі почали шептатися, король Франції мовчав, а папа, не на жарт розгнівавшись і голосно тупаючи, називав французів собаками, Францію — злочинною, а короля — вуличним хлопчиськом. При цьому себе він вважав тим єдиним, кому Христос сказав: «Управляй народами лозою залізною і розбий їх, як посудину глиняну».

Тим часом Франція, звинувативши Боніфація в тому, що він займає папський престол незаконно, захотіла якомога швидше скликати церковний собор, аби він роз’яснив віруючим, що лжепапа — не хто інший, як єретик, самозванець і симоніст. 86-річний папа, не витримавши образ, узяв та й помер від прикрощів.

1305 року нікому не відомий гасконський прелат Бертран де Го став папою Климентом V. Папський двір було переведено в Авіньйон під невсипуще французьке око. Сюди ж стали підтягуватися ті, хто почувався комфортно під заступництвом папської тіари: торговці, банкіри, ювеліри, вигнанці й авантюристи всіх мастей. Там знайшла собі притулок і колонія вигнаних флорентійців, у тому числі сім’я нотаріуса Петраколло. На це авіньйонське стовпотворіння дивилася й пара дитячих очей Франческо Петрарки, помічаючи всі особливості цього світу — марноту, метушню придворних перипетій і неповторну красу авіньйонських пейзажів, які вразили хлопчика на все життя.

Коли ж настала пора юності Франческо, батько, як винятково послідовна людина, відправив сина в Болонський університет для здобуття юридичної освіти. Цей навчальний заклад був одним із найдавніших у Європі, славився бездоганною репутацією, славною когортою іменитих випускників і блискучим педагогічним складом на чолі з чарівною Новелою, яка, щоб своєю божественною вродою не бентежити й не відволікати студентів від розуміння наук і мудрості, змушена була читати лекції за ширмою. Але навіть ця пікантна обставина не змогла подолати відрази молодого студента до юриспруденції. Як мовиться, «святе місце пусткою не стоїть», а університет — усе ж таки джерело знань, і Франческо, недовго думаючи, повністю захопився поезією. Коли батько дізнався про негідне заняття непутящого сина, то, розлютившись не на жарт і знехтувавши думкою, буцімто рукописи не горять, одним махом спалив усі нетлінні твори поета-початківця.

Сім років, хоч і вкрай неохочого, вивчення юридичної науки не минулися марно. Перший адвокатський досвід Петрарки, на подив, увінчався успіхом: далеко не просту справу свого друга він блискуче виграв. Маститі метри задоволено закивали головами, відзначаючи талант юного колеги. Сам же здобувач їхньої прихильності вважав своїх побратимів по цеху шарлатанами і професійними шахраями, а юридичну науку — зібранням схоластичних догм, що служать для викачування грошей у нещасних. Визнавав він тільки публічну, відкриту, риторичну юриспруденцію. Загалом, попри вмовляння колег, Франческо залишає щойно розпочату фахову діяльність і вирушає до Авіньйона, де відразу ж поповнює лави місцевих франтів, із головою занурившись у світське життя.

Так, дефілюючи міськими бульварами, вбраний у наймодніший одяг, завитий і напомаджений він зустрів свої 20 років. Сам Петрарка так описав себе нащадкам: «Я був не дуже сильний, але досить спритний, не дуже вродливий, а все ж приємної зовнішності, у мене був свіжий, трохи смаглявий колір обличчя, живі очі, бистрий погляд». Зовнішній антураж важливий, але привернути до себе увагу він вирішив трохи інакше, використавши здібності, такі ненависні його батькові. Прославили його сонети й канцони. Дуже скоро він набув широкої популярності, його опуси швидко й міцно ввійшли в моду. Петрарка зрозумів і оспівав у своїх творах головне, до чого прагнули люди: вроду, надію й кохання.

Ідеал жінки, піднесений на п’єдестал, — Лаура. Їхні імена у свідомості людей навічно злилися воєдино. Чому? Хто вона? Сотні, тисячі дослідників сушили голови й ламали пера, силкуючись знайти відповідь на це запитання. Першоджерелом їхніх досліджень були і є його сонети. Справді, там її ім’я вживається в найрізноманітніших контекстах і поєднаннях: із золотом, із вітром, лавром, із приємним подувом. Ці нескінченні поетичні метаморфози у багатьох викликають деякі сумніви в реальності існування мадонни. Ретельне вивчення його листування також указує на це, а Джованні Боккаччо, який близько знав поета, каже прямо: «Я переконаний, що Лауру слід розуміти алегорично, як лавровий вінок, яким Петрарка пізніше був увінчаний». Це, звісно, докази — але! Незаперечно те, що існує власноручний запис поета про цю епохальну зустріч: «Лаура, відома своїми чеснотами і прославлена моїми піснями, уперше постала перед моїми очима на світанку моєї юності, у літо Господнє 1327, вранці 6 квітня у соборі святої Клари, в Авіньйоні».

Гнітить одне — її ніхто ніколи не бачив. То була чи не була? Історія світової літератури знає силу-силенну прикладів алегоричного ставлення до жінки, наприклад, дантівська Беатріче або смаглява леді сонетів Шекспіра. Швидше за все, якихось плотських стосунків і тут не було. Була звичайна ідеалізація якогось жіночого образу. Може, це й на краще, бо, як хтось розумно зауважив, саме відсутність цього плотського і взаємного кохання започаткувала «літературу про кохання».

Недовго тривало веселе благоденство — вмирає мати, яку Петрарка сильно і щиро любив, а незабаром і батько. Саме на їхню смерть він написав перші літературні твори, котрі дійшли до нас. Опинившись сам на сам із навколишнім світом, Франческо зрозумів, що почалося нове життя, сповнене труднощів і проблем. Батьки, на жаль, не залишили ніякої спадщини, і він опиняється практично без засобів до існування.

Багато кому видається, що наш герой був мрійливим, скромним, сором’язливим юнаком, котрий марив образами неіснуючих панянок. Але, як з’ясувалося, Петрарка був далекий від ідеалу, створеного вдячними нащадками. Опинившись на порозі злиднів, він не став лізти в зашморг і заламувати в розпачі руки. Хто він? Що має і чого не має? Відповіді на деякі запитання були до банального прості: не має статків, надійного становища в суспільстві, хоч трохи дохідного заняття, можливості жити на широку ногу, чого до болю хотілося. А що є? Можна сказати, що він гарний собою, вихований, освічений, розумний і красномовний, має незвичайний творчий талант, уміє заводити друзів (іноді корисних), чудово знає латинь і... Франческо зрозумів, що й цього цілком досить, аби стати багатим і щасливим. Скориставшись своєю популярністю, він планомірно й наполегливо почав входити в будинки впливових авіньйонців. Робив це віртуозно й зважено, що невдовзі дозволило Петрарці опинитися більш ніж у близьких стосунках із представниками вищих кіл міста й околиць.

Окрім того, не слід забувати, що Авіньйон тоді був столицею папської курії, тому це «входження» Франческо передусім поширилося на духовну верхівку всесвітнього католицизму. Саме тоді розпочалася його близька дружба з багатьма високопоставленими сановниками, зокрема з кардиналом Джованні Колона та його сім’єю. Удачливий і розумний молодик відразу сподобався суворому й могутньому прелатові, хранителю багатьох сокровенних таємниць духовного престолу. Він став піклуватися про поета як про власного сина, зробивши його своїм особистим секретарем. Ця дружба надалі зіграла чималу роль у долі Петрарки. Ряд дослідників і біографів поета висловлювали іноді дуже сміливі припущення про причини такої тісної та близької дружби кардинала з милим юнаком. Слід сказати, Франческо швидко навчився бути знаменитим, затребуваним і корисним. Усі його меценати й покровителі вбачали в ньому якусь вигоду для себе: честь від дружби з відомою людиною, надію на місце в його майбутніх творах, хтось очікував присвят-лестощів, хтось просив скласти урочисту чи офіційну промову, барвистий тост. Були навіть такі, хто геть безпардонно просив поставити своє ім’я під його творами. Можновладці використовували таланти і здібності поета в інтересах державних і власних. Швидше за все, саме це послужило причиною першої великої подорожі Петрарки країнами Європи.

Сталося це 1332 року і тривало майже два роки. Він уздовж і впоперек об’їздив Фландрію, Німеччину, Францію. Сьогодні можна з цілковитою впевненістю стверджувати, що ці подорожі були не чим іншим, як таємною місією папської курії та кардинала Колона. Слід визнати, що вибір виконавця був дуже продуманим і вдалим: розумний, приємний як не глянь молодий чоловік без певних занять і посади, який встиг стати відомим поетом, — чим не легенда для таємного агента?

А в чому ж полягала справжня мета цієї подорожі? Для цього потрібно зазирнути в аннали папської історії. З початком французького періоду вплив і система фінансування папства зазнали серйозних змін. Доводилося не зволікаючи шукати нових форм існування, нового статусу, — старого Рима вже не було, був Авіньйон і практично повна залежність від французької корони, що кардинально змінювало ставлення до папського престолу інших держав Європи. В Авіньйоні це добре розуміли і гарячково шукали оптимальний вихід із ситуації. Почали запроваджувати нові законоположення, фінансово-економічні схеми й уложення.

Папські податки дедалі більше скидалися на побори й ставали нестерпними. Це викликало явне невдоволення світської влади та обурення народу. «Французькій» курії стали відмовляти в платежах. Фінансова піраміда папства в будь-який момент загрожувала повною руйнацією. Становище слід було негайно рятувати. Очевидно, кардинал Колона безпосередньо займався організацією авральних робіт, і йому потрібна була справжня картина того, що відбувалося, для чого він підготував і послав у подорож по бунтівній Європі Петрарку.

Можна припустити, що новоявлений шпигун чудово впорався з дорученим завданням і доставив курії не тільки блискучий і об’єктивний опис того, що діялося в Європі, а й висловив припущення щодо перспектив. На жаль, справжні звіти надійно заховані в таємних архівах Ватикану, а там, як відомо, секрети берегти вміють. Дослідникам та історикам милостиво дозволили одне: задовольнятися мелодикою й романтикою сонетів Арденського лісу, котрі надають подорожі молодого поета рожевого забарвлення. Розумно! По те й посилали його. Ця обставина дає право стверджувати, що відтепер Петрарка посів гідне місце в когорті «втаємничених» і назавжди пов’язав своє життя з інтересами цієї могутньої організації. Тепер поетичний геній славив поета, а поет славив своїм служінням і відданістю церкву.

Italia mia

1336 року він вирушає до Риму. Повернення до Риму папської курії було необхідне й наперед визначене. Очевидно, перша італійська місія Петрарки і була спрямована на підготовку вирішення цього питання. Колона, напучуючи його перед дорогою, попереджав про зміни, які сталися на батьківщині. Однак те, що він побачив, просто вразило: злидні, беззаконня, на кожному кроці озброєні люди — навіть пастухи, рибалки й орачі. Зустрічали Петрарку італійські Колона, родичі кардинала, котрі під посиленою охороною перепровадили його до Риму. І тут та ж сумна картина. «Ніде так мало не знають про Рим, як у самому Римі», напише поет згодом. Попри розчарування від зустрічі з Вічним містом, він усе ж таки переконався в тому, що папський престол тільки тоді буде великим і всесильним, якщо перебуватиме в Римі.

Після повернення в Авіньйон Франческо починає відкриту боротьбу за повернення курії у визначене з неба місце. Він демонстративно залишає тимчасову столицю папства і поселяється у Воклюзі: настав час зосередитися на іншому життєвому призначенні — поетичній творчості та вивченні культури. Щасливий був час: «Встаю вдосвіта, думаю, читаю, пишу». Він береться за велику багаторічну роботу «Про славних мужів» — зібрання життєписів від Ромула до Цезаря. Паралельно збирає матеріали для книги «Про достопам’ятні події», складеної з історичних фрагментів, життєвих епізодів і анекдотів, знову ж таки «від Ромула до наших днів». Пише давно задуману поему «Африка» — своєрідний епос, рівний знаменитій «Енеїді» у стилі Вергілія за матеріалами спадщини Лівія та Ціцерона. Саме тут, у Воклюзі, Франческо відчув радість напруженої творчої праці.

Оточення з неприхованою тривогою спостерігало за вкрай виснажливими студіями Петрарки, намагаючись хоч якось відвернути його від епістолярних занять. Саме тут він безнадійно «захворів» — став «лицарем білого ворона», невиліковним і невиправним бібліофілом, поставивши перед собою надзавдання: зібрати корисну й функціонально найповнішу бібліотеку, що на той час було справою непростою хоча б тому, що потребувало величезних капіталовкладень. Тоді ціна одного звичайного требника дорівнювала ціні пристойної ділянки землі. Петрарка йшов на все задля досягнення своєї мети, іноді на хитрість, навіть на злодійство. Крім того, він вивчав книги ще й як філолог. Це була вкрай необхідна й корисна праця, адже книги були тоді «ручної роботи», а переписувач або перекладач — теж людина, яка припускалася, з різних причин, безлічі помилок, часто непоправних для тексту і змісту розповіді. Цій роботі, відновленню рукописної істини, Петрарка присвятив усе своє життя.

Слава його ширилася й росла. Європа схилялася перед його талантом і мудрою величчю. Одночасно Париж і Рим висловили побажання увінчати його голову лавровим вінком. Не без впливу церковної верхівки й в інтересах майбутнього переселення папського двору Петрарка вибирає Рим. 6 квітня 1341 року увінчання відбулося зі словами: «Прийми цей вінок, нагороду за доброчесність», після чого його проголосили майстром поезії та громадянином Рима. До вшанування свого великого земляка долучилася вся Італія — Неаполь, Піза, Парма...

Європа вимагає поета до себе. Його радо прийняв папа, подякувавши всіляко, на його честь улаштовували бенкети, прийоми, літературні читання, на вулицях міст його зустрічали захоплені вигуки й здравиці, «жінки зворушливо плакали, чоловіки плескали в долоні». Це було свято життя. До речі, стосовно зворушених жінок: саме тоді у нього народжується любима дочка Франческа, але імені її матері достеменно ніхто не знає. Існують лише припущення, що це та ж сама жінка, котра за кілька років до того подарувала йому сина Джованні.

Пересичений славою і нагородами Петрарка знову усамітнюється у Воклюзі, де починає писати свою знамениту книгу бесід «Про презирство до світу», назвавши ех Sekretum («Таємницею») — книга для себе і про себе, яка мала послужити розрадою для втомленого розуму в дні сумнівів і тривог.

А багатостраждальна, бунтівна Італія ставала йому дедалі ближчою. Усобиці, злидні, хвороби. Новий папа Климент VI кличе його й наполягає на прийнятті офіційної посади папського «оратора» — уповноваженого представника папи в державах Італії з метою заснування опосередкованої опіки над ними. Місія важлива й тяжка, але Петрарка погоджується. Знову Італія — Неаполь, Парма, Болонья, Верона, де, до речі, його спіткало несказанне щастя, котре випадає тільки один раз у житті дослідника. Абсолютно випадково, слідуючи старій звичці затятого бібліофіла, він знаходить у бібліотеці капітула справжні листи Ціцерона — найбільша знахідка в історії світової культури. Це були приватні послання до Аттика, до брата Квінта і Марка Брута. З цього моменту для нього перестає існувати все: Італія, Верона, політика, поезія, службові зобов’язання. Франческо з головою занурюється в багатомісячне вивчення рукописів. За щастям відкриття настало розчарування: листи мали занадто приватний характер, а незаперечно великий Ціцерон раптом одразу перетворився на звичайну, слабку, боягузливу й недовірливу людину. Пам’ятник що називається зійшов із п’єдесталу й загубився в мирській метушні. Глибоко обурений Петрарка пише гнівний лист великій тіні Ціцерона, у якому вболіває за його долю, соромиться за нього і висловлює жаль з приводу його помилок. На закінчення він пише: «Прощай навіки, Ціцероне».

Лиховісний 1348 рік. Небачені лиха звалилися на Європу: землетруси в Італії й Німеччині, зі Сходу прийшла чума. Петрарка, як і всі, ховався від хвороби — Парма, Феррара, Капрі, Падуя. Багатьох друзів, рідних і близьких забрала чума. У їх числі кардинал Колона. А також Лаура... Певне, настав час розпрощатися з нею, оплакати й поховати. Ситуація дозволяла — люди йшли з життя сотнями тисяч. Щойно відступила чума, як грянула нова біда — землетрус, який зруйнував Рим майже дощенту. Петрарка вирішує, що в такий час повинен бути там. Але їде не поспішаючи. Його супроводжує цілий почет, який відповідає, втім, його статусу, становищу та славі. Міста зустрічали поета з найбільшим пошануванням, його буквально носили на руках. Це була вже не слава, не визнання, а божественне поклоніння. Таким чином він прибув до Флоренції — невдячної батьківщини предків. Сумні спогади. Тут він почувався чужим, але близькі й друзі, як могли, скрасили його перебування там.

Джованні Боккаччо, купецький син, який прославився своїм невгамовним темпераментом і веселощами, улюбленець жінок і дотепник, автор знаменитого «Декамерона», червонів мов хлопчик і розгублювався у присутності свого славетного друга, хоча був усього на дев’ять років молодшим від вінценосного колеги. Метр постарався поводитися з ним на рівних: жваво цікавився його творчістю й здобутками, із задоволенням читав і перечитував перші новели зі знаменитого збірника, що його Джованні на той час писав. Вони були нерозлучні. Обговорювали спільні плани. Наприклад, Боккаччо хотів написати книгу «Про славних жінок», доповнивши тим самим петрарківську «Про славних мужів». Це були благословенні дні. Самі вони слабо усвідомлювали значимість їхньої зустрічі, спілкування та дружби. У результаті їхньої співпраці закладалася основа європейської класичної літератури.

Gloria

Чотири роки Петрарка не був у Авіньйоні. Папське керівництво кличе поета до двору. Кілька днів він провів у безперервних бесідах із папою. Про тему і предмет цих зустрічей ми можемо тільки здогадуватися. У результаті йому запропонували винятково високу посаду апостольського секретаря. Петрарка відмовляє. Це безпрецедентний випадок в історії, але, вочевидь, його рішення було настільки мотивованим, що папа прихильно погоджується. Щоправда, Петрарка і так належав світу, і його становище більш ніж улаштовувало курію. Відмова від посади не означала відмови від участі в справах церкви.

На запрошення комісії кардиналів Франческо бере участь у створенні нової конституції Риму. Невичерпний потік папських сановників щодня сновигав дорогою з Авіньйона у Воклюз, де знову мешкав Петрарка. Вони радилися, доповідали, ділилися новинами, просили підтримки. Місцеві жителі, спостерігаючи цю картину, стали не на жарт сумніватися: де живе справжній папа — у Воклюзі чи в Авіньйоні? Дуже швидко Петрарці набридла ця придворна метушня — лестощі, заздрість, плітки, тупість і брехня. У травні 1353 року він залишає Воклюз, цього разу назавжди. Важко уявити, як переполошився двір. Куди?! До кого?! Кого він ощасливить своєю присутністю?

Його запрошують королі французький і неаполітанський, князь Гонзаго, дож венеціанський, чекають Парма, Флоренція, Падуя. Він обрав Мілан. Домігся цієї честі архієпископ міста Джованні Вісконті. Власне, він був більше князем Мілана, аніж князем церкви, — гордий, рішучий, непримиренний і жорстокий. Петрарку він узяв хитрістю й тонкими лестощами. Друзів дивували причини такого рішення. Боккаччо то сердився на друга, то плакав від безсилля, але сам Майстер відповідав їм: «Зваживши, я вибрав те, що краще, або принаймні менше зло». У кожному разі, всі його вимоги були беззастережно прийняті Міланом — повна незалежність і відсутність будь-яких обов’язків. Але політичним діячем усе ж таки довелося стати. Періодично йому то нав’язували якесь посольство — в інтересах установлення миру, то закликали стати арбітром у тій чи іншій суперечці або конфлікті — нічого не вдієш: він авторитет, він ПЕТРАРКА. Поет це розумів і робив завжди все, що від нього залежало. З’явилися дослідники його творчості та біографії, над тиражуванням його творів трудилися десятки переписувачів, кращі палітурники демонстрували свій талант, створюючи шедевральні бібліографічні зразки з його творів.

До всього цього Франческо ставився цілком спокійно і навіть філософськи, помічаючи за собою, що дедалі більше став замислюватися над пройденим шляхом. Відзначав із задоволенням, що не був сухим букою — класиком, ментором і консерватором. Не був далеким від пристрастей земних: любив застілля і жінок, не проти був франтувато вдягтися, вважаючи елегантність вихованістю, цінував і любив мистецтво, сам малював, співав, грав на лютні, був затятим мисливцем і рибалкою. Зумів стати добрим батьком, а надалі чудовим дідом. Мирив народи, припиняв війни, коронував найкращих. Коли перевалило за шістдесят, став подумувати про мемуари, але вчинив оригінально — упорядкував і відредагував в особливий спосіб своє гігантське листування за більш ніж 50 років. Таким чином, Петрарка залишив нам три збірники листів — «Домашні справи», «Різне» і «Зріле». Вийшла величезна автобіографія, настільки точна й повна, що необхідність у мемуарах відпала сама по собі. Франческо Петрарці вдалося все. Тільки одне, найбільше, як він вважав, у його житті починання не було доведене до кінця — повернення церковного престолу в Рим. Як ми знаємо, він багато зробив для цього, переконуючи всіх пап, що столицею апостолів має бути Вічне місто. Дійшло навіть до погроз судом небесним. «Мабуть, у день Страшного суду ти волітимеш воскреснути не поруч із Петром і Павлом, а в натовпі авіньйонських грішників?» — гнівно пише він Урбану V. І, о диво! Його глас було почуто: 1367 року папа повертається до Рима. Здавалося, бути свідком цієї історичної події захотів увесь світ, ось тільки головного винуватця цього дійства там не було — Петрарка, долаючи нестерпний душевний біль, сидів біля ліжка вмираючого онука. Дарма папа звертався до нього з проханнями прибути в Рим для спільного святкування торжества священної справедливості — сили залишили поета. 19 липня 1374 року його знайшли мертвим у кабінеті. Працював до останнього подиху: його голова почивала на розгорнутій книзі. Бажання померти над книгою з пером у руках здійснилося.

700 років тому світ дізнався про Великого і Мудрого, який насправді ніколи не сходив у могилу: «Тут його немає, шукайте його серед живих, серед тих, хто шанує його ім’я».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво