Співак Анатолій Кочерга: «Може, варто було б змінити гімн України?» - Соціум - dt.ua

Співак Анатолій Кочерга: «Може, варто було б змінити гімн України?»

26 лютого, 2010, 14:00 Роздрукувати Випуск №8, 26 лютого-5 березня

Цього тижня всесвітньо відомий бас Анатолій Кочерга гостював удома, в Києві. Готувався до «Євгенія Онєгіна»...

Цього тижня всесвітньо відомий бас Анатолій Кочерга гостював удома, в Києві. Готувався до «Євгенія Онєгіна». У цьому спектаклі він вийде на сцену Національної опери цієї неділі: виконає партію Греміна, з якої колись і розпочався його творчий шлях. Нинішнє життя українського співака — це європейські постановки, незліченні турне. Проте в інтерв’ю «ДТ» він зізнався, що скучив за Києвом, за рідною сценою. Хоча наш головний музичний театр явно з побоюванням ставиться до знаменитого вокаліста…

Затребуваність співака справді вражає. Ось тільки деякі витяги з його графіка останнього часу. Гастролі в Японії (Токіо) з театром Ла Скала — опера «Дон Карлос» Дж.Верді. Варшавська опера: «Борис Годунов» Мусоргського. Страсбурзька опера: «Хованщина» Мусоргського...

А ось графік на найближче майбутнє. Вже 3 березня — Мюнхен, Баварська опера: «Севільський цирульник» Дж.Россіні. З 22 березня — Ліон (Франція): «Мазепа» Чайковського у постановці Петера Штайна. Далі — участь у міжнародному фестивалі оперного мистецтва в Екшн-Провансі («Дон Жуаном» Моцарта). Графік розписаний на кілька років наперед. У різний час він співпрацював із Ростроповичем, Аббадо, Дзеффіреллі. Майя Плісецька схиляла перед ним голову у Мюнхені після «Хованщини». Імператор Японії спеціально прибув, аби послухати саме його в «Доні Карлосі»...

— Анатолію Івановичу, як ви ставитеся до журналістів, котрі величають вас «оперною зіркою»? Таке визначення доречне?

— Я проти визначення «зірковості» артиста. На зірки має право тільки Бог. Зірки — на небі. А ми з вами — на землі. Тому давайте відразу спустимося на землю, яка носить нас, грішних, і, слава Богу, витримує наші гріхи. Сьогодні в мистецтві — безліч людей, котрі називають себе зірками. Це лжеартисти, які при зближенні з «небесним» і недоступним людині званням зірки — горять, наче мухи.

— Добре, спускаємося на землю... Що виявилося для вас найскладнішим у професії?

— Найскладнішим було зрозуміти, чи правильно вибрав свій шлях? Чи потрібен я в цій професії? Чи маю право займатися нею? Боявся розчаруватися в собі... Сумнівався, чи вийде...

Виходити на сцену — велика відповідальність перед людьми, які перебувають у залі. Кожен вихід для мене — важкий іспит. Щоразу боюся його провалити. Професія артиста — постійне навчання, пошуки нового. Зупинки на цьому шляху бути не повинно. Інакше суд глядачів може поставити тобі незадовільну оцінку. І глядачів не цікавить ані твій душевний стан, ані проблеми, ані здоров’я... Прострелили коліно, не можеш стояти на сцені — виходь і співай навсидячки! Як і сталося зі мною в Мехіко...

— Це, здається, той самий випадок, коли перед спектаклем у Мехіко у вас стріляли вуличні бандити... І ви згодом співали партію царя в «Годунові», сидячи в кріслі, накривши полотном свою прострелену ногу...

— Лікар мене тоді попередив, що все життя нога болітиме — сильно, не дуже сильно і просто — болітиме. Але з болем можна змиритися, абстрагуватися... Адже ,повторюю, людей у театрі цікавить не моє здоров’я, а якісний продукт, першого гатунку! Щоб глядачі пішли додому не хворими й не пошкодували за часом, проведеним на моєму спектаклі.

— Анатолію Івановичу, голос — це Божий дар. Вам буває інколи не по собі — а що коли раптом?..

— Голос — це субстанція не матеріальна. Його можна тільки почути. І, як дар Божий, його потрібно берегти... Страшно за нього завжди. Сумніваюся в собі завжди. Робота артиста — це щоденна праця над собою. Повертаючись до початку розмови, можу сказати: щойно артист вирішив: я — зірка, я — великий, — моментально як творча індивідуальність він стає нецікавим!

— Майже 20 років ви працюєте на сценах найкращих оперних театрів — Ла Скала, Ковент-гарден, Метрополітен-опера, Гранд-опера... І такий рідкісний гість удома — в Києві. Чому?

— Не від мене це залежить. Певно, керівництво театру не бажає цього... Тоді й думаєш: може, не потрібен? А якщо спеціалісти країні не потрібні, то вони знаходитимуть роботу поза Батьківщиною... Завдання керівництва країни — берегти кращі кадри, створювати умови для роботи, зацікавлювати як завгодно, знайти можливість, фінансову зокрема, щоб кращі артисти не їхали з країни, а залишалися працювати вдома... Адже виїжджають саме НАЙКРАЩІ!

Чесно скажу, я вже втомився, як циган, блукати по світу. Але, на жаль, удома не потрібен. Я не скаржуся... Але, на жаль, така реальність.

«Своїх не люблять на Русі» (Співає). Мусоргський. «Хованщина»... Це увічнено... Своїх не люблять і не цінують. Цінують посмертно... І то не всіх...

Окремі пліткарі розпускають чутки, буцімто я демонстративно виїхав із країни. Це неправда. Я тільки працюю за кордоном. Хоча мені постійно пропонують залишитися за кордоном. А я не хочу. Я їжджу на роботу. І повертаюся додому. Я — громадянин України. Ви бачили мій паспорт? Він такий же, як ваш. На всіх моїх афішах, практично всіма мовами світу написано, що я — з України. І я пишаюся цим. Тут я народився, тут — мій дім, моя квартира, зрештою. Кажуть — «він став занадто дорогим артистом». Що це за базарні розмови?! Повісьте тоді мені цінник на шию, щоб я знав свою ціну на Батьківщині. Але в мене склалося враження, що комусь вигідно відторгнути мене. Я скажу словами Володимира Висоцького: «Не сподівайтеся — не поїду!» Я не політичний діяч. Я — артист.

— Ви отримали звання народного артиста СРСР у 32 роки. А як ставитеся до теперішнього присвоєння артистам звань в Україні?

— В часи Союзу, з усіма тодішніми дурощами, тупими заборонами, і стосунки між людьми, і культура були іншими. У Радянському Союзі я знав двох академіків: хірурга Олександра Шалімова й авіаконструктора Олега Антонова... А тепер «академіків», які не вміють, перепрошую, грамотно побудувати речення, більше, ніж гусей у сільських подвір’ях. Це девальвація.

— Коли приїжджаєте, дивитеся українське ТБ? Можливо, настроюєтеся на деякі музичні програми?

— Це шабаш. Те ж саме і в парламенті. Культура — дзеркальне відображення влади, відображення духовного потенціалу тих, хто при владі. Це неінтелігентні, неосвічені люди, які ненавидять одне одного і топлять свою країну на очах у всього світу! Вони підсовують замість мистецтва сурогат. Наївшись цієї «отрути», росте покоління духовних інвалідів. І держава не робить нічого, аби змінити ситуацію. А це вже справжнє лихо... Це криза культури, криза інтелекту...

Зрозумійте мене, я не ханжа. Мені приємно, як будь-якому чоловікові, бачити жінку в інтимній романтичній обстановці. Але сцена — не місце для демонстрації спідньої білизни. І якщо я приходжу на концерт, я хочу почути насамперед якісну музику, професійний вокал, драматичний талант.

Я не можу зрозуміти, чому такий бум навколо цієї... Сердючки... Визначення «музика» тут навіть вживати було б блюзнірством. І це «опудало» представляє Україну? Та воно тільки ганьбить її. Це хіба Україна?

— Мабуть, ви надміру суворі. Адже і чуби, і шаровари — це теж Україна?

— Чуби, шаровари, вишиванки мають бути до місця. Не можна перетворювати їх на атрибути виключно зовнішньої символіки. Символіка має сенс, тільки якщо вона глибоко проростає в душі. Це як віра в Бога. Тому що символи — це атрибути віри. А якщо символ експлуатувати щодня, він потьмяніє і зітреться...

Знаєте, який твір був би найкращим гімном України? «Реве та стогне Дніпр широкий...» Тараса Шевченка. І за музикою, і за змістом — це справжній гімн. Він примушує внутрішньо підтягнутися, стати суворішим у душі, з гордістю подивитися на свою країну, відчути її силу.

Ось це — Україна! Ось це гімн! Це великий поет Шевченко. То самі ж і зрікаємося його, не розуміючи, не вивчаючи глибоко... Ближчим треба бути до Тараса...

Може, слід було б змінити гімн України? Попри всю повагу до нього, ви мені вибачте... Ми що, «вмирати» налаштувалися? Чи хтось чекає нашої смерті? І про яких «воріженьків» мовиться? Де — одвічна українська доброта, глибина, філософія народна?.. Натомість — смерть, вороги... А хіба нормально — сваритися зі своїм сусідом? Просто не треба бути слугою — і втрачати свою гідність...

— Поет Євген Євтушенко одного разу епіграму вам присвятив...

— Так-так...

«У Кочерги, у Анатолия

Особенная анатомия…

Он глоткой только ест и пьет,

А сердцем дышит и поет».

— Чудово написано!

— А які у вас у юності були творчі мрії, і чи здійснилися вони?

В образі царя Бориса (опера «Борис Годунов»)
В образі царя Бориса (опера «Борис Годунов»)
— Мріяв співати в Ла Скала. Співав. Мріяв побачити Миколу Гяурова. Ми не тільки побачилися, а й виконали дует у «Борисі Годунові» і в «Доні Карлосі», подружилися... Мріяв побачитися з Лучано Паваротті... Він подарував мені свою фотографію, ми разом пили вино... Ну а коли Клаудіо Аббадо запросив мене на постановку «Годунова», про це навіть мріяти було страшно. Але й це здійснилося.

— Саме запрошення Клаудіо Аббадо стало для вас трампліном на світову сцену.

— Аббадо — мій кумир у музиці. Він зробив для мене буквально все. Завдяки йому я став відомий на Заході. Звісно, голос, але решта — його заслуга. Аббадо відкрив мене для елітної оперної культури Заходу.

— Є спільні плани на нові постановки?

— Аббадо від оперних постановок зараз майже відійшов. Вік... Хоча у свої 78 він сповнений енергії, багато працює. Переважно як диригент симфонічних оркестрів.

— Кажуть, Аббадо довго шукав вас.

— Слава Богу, знайшов. У нашому оперному на його дзвінки й запити весь час відповідали дивно: то зайнятий, то на гастролях тощо. Це він розповів мені сам, коли ми вже зустрілися в Австрії, куди я приїхав погостювати у друзів... Мені жодного разу не передали, що Аббадо розшукує... Як не передали жодного з 200 запитів Герберта фон Караяна.

З Караяном устиг познайомитися, коли вже працював за кордоном. Але занадто пізно — геніальний диригент був уже хворий і невдовзі помер...

— А Ростропович? Коли з ним познайомилися?

— 1994 року Ростропович ставив у Ла Скала «Мазепу», і я був запрошений на партію Кочубея. Слава добрий був. Великий в усьому: і як музикант, і як людина. З ним було приємно і легко працювати. Ми подружилися. В сауну ходили, у басейні плавали... В цьому й геніальність Ростроповича: генієм він був тільки в музиці, а в спілкуванні, у дружбі — проста, мила людина. У мене зберігається пляшечка вина, підписана його рукою, і я ніколи цю пляшечку не відкоркую... Це пам’ять... Ідуть від нас люди... «Смерть самых лучших выбирает и дергает по одному», — знову слова Висоцького...

— Ви часто Висоцького цитуєте... Для оперного співака не зовсім характерно.

— Я обожнюю Висоцького! У мене, практично, повне зібрання його записів. Я почав їх збирати ще в часи СРСР, коли Висоцький офіційно не звучав.

— Сьогодні в оперному світі немає таких великих режисерів, як Вісконті...

— Рівновеликих не зустрічав. Ідуть від нас генії... Ось думаю: хто прийде вслід Франко Дзеффіреллі? Він живий ще, слава Богу. Я брав участь у його постановці «Дон Жуан». Він ніколи не тисне на актора. Не заганяє його у вузькі рамки режисерського коридору — твори, пропонуй, фантазуй. У спілкуванні — простий, дивовижний. Ну, диво-людина!

Великий музикант Клаудіо Аббадо. Пречарівний, предобрий. Наші борщі обожнює! Без любові і без трепету не можу цих імен називати. Звісно, звела нас і здружила передусім творчість і однодумність у мистецтві.

Людей талановитих багато. Але величин, які всім життям і творчістю довели свою неперевершену майстерність, залишається дедалі менше. Волею Божою створений їхній високий п’єдестал. Бог уміє вибирати тих, хто цей п’єдестал заслужив. А ми... Ми вміємо тільки скидати з п’єдесталу.

Із вдячністю і любов’ю згадую роботу в Києві з Іриною Молостовою. Складна була, дуже різна. З чоловічим характером. Надзвичайно високого інтелекту жінка, енциклопедично освічена! Вражаюче працювали з нею над образом Мефістофеля в її постановці опери «Фауст» і Досіфея в «Хованщині». І це залишиться в моєму серці на все життя.

— Що на сьогодні вирізняє постановки оперних спектаклів на Заході?

— Не треба орієнтуватися на Захід у всьому. Мені доводилося брати участь у постановках, коли на сцені коїлися жахливі речі... Тільки американці (переважно) ще дотримуються класичного рівня і стилю оперних спектаклів. А в Європі — згадувати без дрожу деякі постановки неможливо. Ось довелося мені брати участь в одній такій постановці «Ріголетто», де практично всі персонажі були в мавпячих масках... Ми, артисти, просто задихалися в них. Верді, якби ожив і побачив ці «морди», — то відразу б знову помер. Або категорично заборонив би навіть торкатися таким режисерам свого твору.

Чи статеві акти на сцені... Натуральна імітація семи статевих актів в опері Моцарта «Дон Жуан»... У тому ж спектаклі — Дон Жуан за диваном справляє малу нужду... І такий бруд, гидота на сцені...

А в якомусь спектаклі мене різали мало не викруткою, давали мені п’ять літрів червоної липкої рідини, щоб море крові на сцені видавалося максимально натуральним. І артист позбавлений слова — він лише виконавець волі продюсера.

— Ви вважаєте себе щасливчиком?

— Багато чого не сталося... Але з приводу того, що не сталося, немає сенсу жалкувати. Ось часто доводиться мені спостерігати за багатими людьми. Це найчастіше — нещасні люди... Тому що не розуміють — у труні кишень нема. Нічого туди з собою не забереш! Треба радіти життю щодня, щохвилини. Вміти створити свято навколо себе. Хай не бенкет на весь світ, але маленьку радість, щастя подарувати своїм близьким, друзям. Любов... Ніжність... Що може бути прекрасніше? А почуття — це культура. Так-так! Прояв почуттів залежить від внутрішньої культури: це і виховання, і освіта, й інтелект, і душа людська. Культура — основа людської особистості. Тому й потрібно берегти талановитих людей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво