СПИШЕМО ЦИНІЗМ НА ФРЕЙДА?

На написання цієї статті мене спровокував вислів, який опублікували спочатку різні інтернет-видання, а відтак оприлюднили УТ-1, «Ера» і насамкінець «Політика і культура» (29 січня — 4 лютого 2002 року) у своїй сумнозвісній — бо засвідчує такий низький рівень політичної культури — рубриці «Рейтинг ненормативної мудрості». Отож ідеться про коментар другого Президента України Леоніда Кравчука щодо радіодебатів Юлії Тимошенко з Віктором Медведчуком, у якому прозвучало некоректне висловлювання на адресу жінок, які прагнуть реалізувати себе як політики: «Жінка повинна дивитись на мужика не через теледебати, а через постіль». Я не подаю всієї розлогої фрази, оскільки вона пронизана такими самими мудруваннями. Заздалегідь зазначу, що не належу до жодної політичної партії, до жодної жіночої організації, не збираюся балотуватися на найближчих виборах і аж ніяк не зацікавлена у черговому збуренні і без того дезорієнтованої в передвиборних гонках української спільноти. Пишу передусім як перекладач книги Анни Арендт «Становище людини», в якій блискуче показано появу і становлення людини як політичної особи, та водночас як перекладач звернення Папи Павла Івана II «До жінок всього світу», в якому відкрито визнана традиційна марґіналізація ролі і значення жінок у суспільно-політичному та культурному житті європейських держав. Папа Іван Павло II попросив вибачення за цю непоправну і драматичну помилку людства і звернувся, можливо, із запізнілою, але щирою подякою: «Дякую вам, жінки-працівниці! Ви присутні і діяльні в кожній сфері суспільного, економічного, культурного, мистецького та політичного життя. У такий спосіб ви робите значущий внесок у збагачення культури, яка поєднує почуття і розум, робите внесок у модель життя, що завжди відкрита до відчуття «таїни», до встановлення економічних та політичних структур, які завжди гідні людства». Відтак запитую вже як проректор одного з найстаріших і найпрестижніших українських університетів: камо ґрядеши з нашим цинізмом, нігілізмом, абсолютною відсутністю толерування інакшості? Рідкісною цінністю стали сьогодні позитивна настанова на Світ і конструктивний діалог з опонентами. Зникла еристика — культура ведення будь-якої дискусії, яка вимагає принципів коректності та толерування найрозмаїтіших думок і поглядів, навіть попри їх несприйняття. І якщо на цей ландшафт політичної агресивності спроектувати ще зневажання не тільки права, а навіть можливості ґендерної рівноваги в молодій Українській державі, то постане наступне запитання: як в умовах, коли половина студентства в нашій державі жіночої статі і з них ми сподіваємося виховати нову генерацію майбутніх журналістів, бізнесменів, політологів тощо, прищеплювати демократичні цінності, плекати ґендерну культуру і прагнути ґендерної симетрії, якщо з уст політичних діячів, котрі увійдуть в історію нашої держави, зриваються фантастично необдумані і образливі коментарі? Так, їм зааплодує дідусь Фрейд, на якого вкотре спишуть дискримінаційну інтерпретацію жіночої поведінки.

Нещодавно на львівському телебаченні я погодилася взяти участь у передачі «Жінка в політиці» і намагалася популярно донести до глядача, коли саме жінка з’являється в парадигмі європейської політичної культури, які ознаки притаманні жіночому політичному дискурсу, показати типи «нових жінок» в історичному зрізі. Сама тема «жінка в політиці», теоретичний і практичний аспект цієї проблеми свідчать про намагання наблизитися до ґендерної рівноваги в суспільстві, в культурі. Питання надзвичайно живе і актуальне в сенсі творення відкритого публічного мислення. Йдеться про паритетне представлення двох світів: світу жіночих і світу чоловічих цінностей, інакше кажучи —загальнолюдських цінностей. Тобто говоримо про авторитетність жіночого голосу в суспільстві, політиці, бізнесі тощо. Ми говоримо не про війну двох культур, двох дискурсів, а про зміни у їх співвідношенні, спричинені суспільними змінами. Це визнав увесь світ, відкинувши проблему насильства в культурі й зробивши спробу зруйнувати стереотип жінки як істоти зі споживацькими міщанськими нахилами, окраси чоловіка, традиційної берегині домашнього вогнища. Водночас я хочу наголосити на тому, що ґендерні дослідження чи феміністичні студії не слід розглядати як якусь нетипову для нашої культури інтелектуальну практику.

Домінування патріархальних цінностей у традиційній українській культурі, очевидно, має підґрунтя. Свідчення цього — модифікація патріархальних міфів та стереотипів у сучасному культурному й політичному дискурсах в Україні, які й знайшли своє конкретне вираження у висловлюванні Леоніда Кравчука, людини з величезним політичним досвідом. Лякає тенденція до публічної відкритості різних форм цинізму, що, як ті вірусні захворювання, блискавично охоплюють усе суспільство. І тоді безсилі школи, вищі навчальні заклади, громадські організації.

Гостре несприйняття жіночого голосу в політиці, як і в інших сферах суспільного життя, засвідчує, що виламування зі шкаралупи стереотипних уявлень — надзвичайно тривалий і болісний процес. Таке намагання не чути жіночого голосу і не зважати на присутність жінки аж ніяк не є прикметою демократичного суспільства, одна з ознак якого — ґендерна рівновага. На жаль, в українському суспільстві ґендерна асиметрія разюча, і це тоді, коли в парламентах та урядах західних країн ця диспропорція зменшується, а подекуди — як у країнах Північної Європи — досягнуто не лише рівноваги, а й переважання жінок-політиків у загальному спектрі. Ґендерна асиметрія тісно пов’язана із загальновідомою закономірністю: заганяння в закуток суспільного, політичного чи культурного життя завжди марґіналізує і радикалізує тих, хто не має права голосу. Можливо, це пояснює специфічність звучання жіночих голосів у політиці, а часто і притаманну їм радикальну модель публічної поведінки. Я зумисне не зупиняюся на симпатіях чи антипатіях до сучасних жінок-політиків в Україні. Мене турбує сам принцип несприйняття інакшості в будь-якому вимірі громадського, політичного чи культурного життя. Це хворобливий симптом.

Іронічне або цинічне ставлення до жінки в політиці якнайкраще свідчить про глобальну проблему жіночої нереалізованості в суспільстві і драматичні наслідки такої нереалізованості. Саме на цьому наголошувала Анна Арендт, про це писав Папа Іван Павло II і ряд інших видатних мислителів та моральних авторитетів XX століття. Можливо, це певною мірою пояснює, чому сьогодні безробіття в Україні має «жіноче обличчя», чому пошуки, як метафорично сказав Мілан Кундера, «життя десь інде» — що в українському контексті означає в Італії, Іспанії, Греції, Португалії — також окреслюють жіночу іпостась?

Мені прикро, що таке можливе в державі, у якій я живу, якою таки пишаюся, попри всі фінансові, моральні і культурні негаразди. Я щиро зичу всім політикам тієї внутрішньої гармонії й культури ведення діалогу, які базуються на набутках, що об’єднують і вселяють віру у непроминальність одвічних людських цінностей. Бо, як влучно сказала Ліна Костенко, моральний авторитет нашої літератури і культури: «Буквально на очах відбувається варваризація суспільства, що особливо небезпечно для націй, які не пройшли ще своїх престижних стадій, які в рецепціях світу ще не мають духовної аури, і раптом одержали доступ до світової культури в її плебейській інтерпретації».

На мою думку, Леонід Кравчук мав би в усіх тих засобах масової інформації, що розтиражували його некоректне висловлювання, попросити в українських жінок вибачення за чергове їх приниження. Попросити гідно і як Людина, і як другий Президент України.