Спецзамовлення, або Скільки коштують «нові» діти - Соціум - dt.ua

Спецзамовлення, або Скільки коштують «нові» діти

6 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 6 травня-13 травня

Традиція святкування Дня матері сягає корінням жіночих містерій Стародавнього Риму, які проводилися для вшанування Великої Матері — богині, матері всіх богів...

Традиція святкування Дня матері сягає корінням жіночих містерій Стародавнього Риму, які проводилися для вшанування Великої Матері — богині, матері всіх богів. Також відомо, що в Англії XV століття відзначалася так звана Материнська неділя — четверта неділя Великого посту, присвячена вшануванню матерів по всій країні. Поступово це свято набуло іншого значення — вшановувати почали не матерів, а «Матір Церкву», отож свято стало почасти церковним.

У США День матері вперше відзначили 1872 року з ініціативи Джулії Уард Хоу, але за змістом це був, швидше, День миру. Власне, День матері відзначається у США з 1907 року щорічно у другу неділю травня, а в 1914 р. президент Вудро Вільсон зробив це свято офіційним. День матері у другу неділю травня відзначають також Мальта, Данія, Фінляндія, Італія, Туреччина, Австралія, Японія, Бельгія й Естонія.

У православних країнах святкували і святкують православний «жіночий день» — «тиждень жон-мироносиць». Із княжих часів це саме свято відзначали як День матері й на тій території, яка нині іменується Україною. «Забули» про нього лише після того, як 1922 року радянський уряд запровадив обов’язкове святкування 8 березня — Міжнародного жіночого дня.

І ось тепер на лагідний місяць травень, який обсипав нас безліччю свят, випало ще одне — День матері, що недавно з’явилося в Україні. Щорічно в другу неділю травня вітатимуть мам і майбутніх мам та поклонятимуться їм, на відміну від 8 березня, коли вітання розсипають усім представницям слабкої статі.

Є надія, що традиція святкування Дня матері вкорениться в Україні, як і в багатьох країнах світу, і цього дня родини збиратимуться разом, аби вклонитися началу всіх життєвих начал, оплоту дому й любові — матері.

...Не знаю, скільки Союз заплатив моїй матері за відтворення чергової пари робочих рук, але тридцять років по тому у новій країні справжній бум. Поки не народжуваності. Передчуттів. «8,5 тисячі за душу. До 2006-го краще оптом...» Циніки, у зв’язку із соціальними поправками до бюджету-05, показують у бік кубел розпусти і волоцюг, мовляв, дочекаємо приросту. Романтики ж разом із урядом на весь голос радіють «за простих українських жінок, які нарешті можуть із задоволенням народити і (аж!) цілий рік пожити горя не знаючи».

Тим часом швидкість інформаційних потоків у країні набрала таких обертів, що не встиг народ сказати «а», як уряд уже «врахував» зауваження опонентів. Тепер представники соціальних служб у регіонах у складі спеціальних комісій, озброєних інструкцією Міністерства соціальної політики та праці, відвідуватимуть «підозрілих» матусь, визначаючи рівень догляду, турботи і... любові (?) до дорогоцінного об’єкта державної власності. Але, даруйте, за якою і ким затвердженою шкалою це взагалі можна виміряти? Де гарантії, що тінь формальної підозри не вб’є паростки щирості навіть у жінки, котра оступилася, народила і все ж таки забрала дитину додому? Що такий підхід не образить і добропорядну матір, яка випадково потрапила до чорного списку? Тут зажурилися навіть оптимісти.

Я ж разом із розчуленими циніками, притиснувшись до дверей пологового залу в приморському Херсоні, дихаю в такт із черговим подарунком державі, котрий щойно з’явився на світ. Ось за ці «3,700», що подали голос, держава може не заплатити ані шеляга. Хіба що собі?.. Адже запрана лікарняна пелюшка з трикутним штампом за визначенням не передбачає іншої хазяйки. Мати ж цієї крихітки з «дна» і за мільйон не витягнеш. За звичкою все пустить на вітер...

Вихід? От зараз же туди, за нею, на самісіньке дно — і комісію, і Президента (для коригування обіцянок), і гуманну громадську мораль із глибоким співчуттям, а головне — планом порятунку, щоб для початку вже народженому повернути любов...

Пролог для теоретика

Отже, потенційних мам, до яких держава, виходячи зі своїх меркантильних міркувань, і апелює, можна розділити на дві групи. У першу, численну (90%), входять жінки, котрі адекватно оцінюють материнство. В ідеалі це щасливі представниці слабкої статі, яких на сходинках пологового зустрічають люблячий чоловік, турботливі батьки і повна впевненість у тому, що разом вони подолають усе. Перед ними не поставало питання: народжувати чи не народжувати? Можливо, їх мучив токсикоз, але навряд чи терзала туга за «рятівною» свободою, котру гостро відчули 10% матерів, які згодом підписали відмову від дитини. (Теоретично десь між цими групами може утворитися і прошарок із не зовсім благополучних матусь, які народжують «за гроші». Але тільки через рік стане ясно, чи зійдуться долі таких жінок і їхніх нащадків: хтось у результаті все одно відмовиться, хтось уже не зможе… Однак логічно про це казати 2006-го, після детальних моніторингів і аналізу, якщо, звісно, держава передбачила їх).

…Так от, після тріумфального від’їзду з пологового представниці першої групи на ті ж сходинки виходить самотня зіщулена істота з другої. За медичною історією — біологічна мати. І тільки. Вона озирається. Літня нянечка швидко зачиняє двері, кинувши зопалу: «Щоб очі мої тебе більше не бачили...» Чоловік? Може, сидить... Може, на заробітках... Може, взагалі не знає про те, що він — батько... Та й сама вона вже його не пам’ятає... Мама? Можливо, п’є... Батько? Можливо, б’є... А чи були взагалі ці батьки, якщо найулюбленіше обличчя з дитинства — зачовгана мордочка зайця, що дістався від дочки виховательки... Вона повільно опускає ногу на наступну сходинку і зітхає. З полегшенням. Тому що відпало найстрашніше запитання: куди йти з дитиною?

…Її дитина. Нянечка, чортихаючись, зайшла в палату. Серце рветься. Але всіх не обігрієш. Ковдра, пелюшка, картка... Вона несе згорток у дитяче відділення, де йому знайдеться місце з табличкою і пляшка із сумішшю. До речі, не від держави, а від благодійної організації. Позаяк держава прийме його у свої обійми лише в будинку дитини. А туди — черга. Тож місяць чи рік він плакатиме тут, отримуючи казенну турботу медперсоналу. Нехай ніхто не ображається. Але годі сперечатися про те, що сім’ю можна замінити!

...Колись за указом одного із прусських королів новонароджених дітей забирали із сімей і розміщали в ізольованих від соціального життя помешканнях, де нянькам і годувальницям наказано було годувати, купати, сповивати дітей, однак не реагувати на їхнє белькотіння, плач, рухи, не спілкуватися з ними і не пестити. Може, згодом вони заговорять найстарішою з мов — іудейською, арабською чи латиною? Зусилля короля виявилися марними, оскільки всі немовлята незабаром померли — не змогли жити без спілкування, пестощів та любові. Якщо в періоді до трьох-чотирьох місяців діти ще реагували на світло, звукові сигнали, то пізніше вони ставали байдужими до оточуючих, відмовлялися їсти, пити, поступово перетворюючись на млявих, пасивних біологічних істот. Періоду апатії передував емоційний, хворобливий бунт — діти плакали день і ніч, немовби випрошуючи у дорослих хоч краплину співчуття, і, не отримавши його, втрачали сенс життя...

…Отже, радянський експеримент із широкою мережею піклування про сиріт у будинках дитини, інтернатах та інших спеціальних казенних закладах можна також вважати провальним. Хоча б тому, що мережа ця продовжує зростати. За рахунок відтворення її вихованцями собі подібних. Ні, нині наші сироти не вмирають у дитячих будинках фізично. Але вмирають духовно. Половину відмов у пологових будинках підписують випускниці інтернатів. Світова спільнота давно дійшла висновку, що кращого місця, аніж сім’я, для виховання дитини не існує. Тільки в колі близьких людей формується прихильність. Тож будь-яка гуманна держава мусить дотримуватися двох напрямів: по-перше, активно намагатися зберегти біологічну сім’ю, по-друге, але тільки коли перше може справді зашкодити дитині (асоціальне середовище), сприяти максимально швидкому її потраплянню до прийомних батьків. З цього приводу розроблено масу методик і форм. І в Україні зокрема. Усиновлення, прийомна сім’я, опіка і піклування, дитячий будинок сімейного типу... Проте держава, оголосивши про зміну історичної епохи, наполегливо продовжує жахливий експеримент! Більш як половина з 96 тисяч офіційних українських сиріт, а на думку експертів їх 150 тисяч, ростуть у спеціальних закладах. При цьому чимало державних мужів, у тому числі й працівники інтернатів, продовжують «компетентно» запевняти, що це не так уже й погано. Харчування, одяг, навчання, догляд... Що ще треба?

...У повоєнній Америці безпритульних малюків, яким не знайшлося місця в інтернаті, віддавали розумово відсталим жінкам, котрі мешкали в окремих кімнатах психіатричних клінік. Виявилося, що діти, яких почали виховувати розумово відсталі мами, демонстрували кращі показники зростання коефіцієнта розумового розвитку, аніж ті, котрих виховували в належних педагогічних умовах інтернату. Більшість «домашніх» дітей успішно закінчили школи і навіть пішли навчатися далі, на відміну від своїх однолітків — вихованців інтернатів. Крайнощі часу, звісно. Однак досить показові...

Тепер повернімося, радше, до бермудського, аніж любовного, трикутника: біологічна мати — дитина — держава. У його вирі гине кілька поколінь сім’ї. І тут Українська держава знову мовчить, продовжуючи надавати банальний набір послуг — лікар, палата, ліжко, порада на ходу... Цього цілком вистачає одній жінці і катастрофічно бракує іншій... Але якби їй, зауважу — не алкоголічці і не наркоманці, у момент життєвої кризи хтось запропонував конкретну допомогу, можливо, вона не пішла б із пологового будинку без свого малюка. Цю страшну плівку можна було б відмотати назад, і ті 10% відмов перетворилися б на три. Тут могло б початися те саме повернення любові і сенсу вже народженим в Україні хлопчикам і дівчаткам. Безперечно, це важкий, «не піарний» хід для влади, спроможний дати результат хіба що до парламентських виборів — надцятого року, однак готовий засвідчити істинний патріотизм нинішнього покоління таких красномовних політиків.

Херсонські інтервенти

Однак біля дверей пологового залу в Херсоні я стояла з надією. Сьогодні це єдине місто в Україні, де третій рік триває експеримент. Можна навіть сказати, що він уже успішно завершився, і держава, здається, навіть турбується про те, як поступово поширити цей досвід по всій території країни. Про ціну такої «поступовості» нижче. Спочатку про херсонську маму, котра щойно тихо промовила: «Я не буду забирати дитину...».

…У ту саму хвилину, коли, здавалося б, рішення прийнято і лише диво може його змінити, у міський Центр матері й дитини надходить дзвінок. Удень або вночі — байдуже. Психолог приїжджає через півгодини. Серед численних палат пологового відділення лікарні імені Лучанського є одна, де майже завжди живе тиша. Там можна почути лише стукіт трьох сердець: матері, дитини та психолога, котрий «безсовісно лізе в душу» в ім’я порятунку. Жінка мовчить. А в запасі усього чотири дні. Є батьки? Де живуть? Там теж важка розмова і... чекання. Дитина тим часом перебуває в одній палаті з матір’ю. Вона повинна її годувати. Такі правила в лікарні, дружній до дитини (особливий почесний статус ООН). І суміші тут не передбачені. Це теж психологічний хід — а раптом близькість маляти подіє? Знову тиха кімната. І знову розпач... Куди? До кого? Батько сказав: «Щоб цієї шльондри в моєму домі не було!..» Неправда! Усе можна перемогти — ти сильна! Ми тобі допоможемо!

Херсон. 2004 рік: із 80 відмов 58 не відбулися.

Київ. 2004-й: 215 відмов.

Україна: у рік у числі 400 тисяч середньостатистичних новонароджених — 40 тисяч соціальних сиріт.

Перша мама приїхала сюди в листопаді 2003-го. Її ридання відлунювали по поверхах. Сьогодні вона каже про те, що життя могло повернутися зовсім інакше... Всю вагітність провела на вулиці. Перейми почалися в теплотрасі. Ненавиділа свою дитину. Знала, що ніколи її не забере. На мить повірила психологу, котрий теж повірив їй... У центрі дали кімнату. Ліжечко, шафа, письмовий стіл... Спільна кухня і туалет. Медсестра. Соціальний працівник. Відповідь на будь-яке запитання. Гроші платити не треба. Треба лише любити і прагнути навчитися виживати задля цієї любові. За півтора року закінчила ПТУ. Центр допоміг із роботою і кімнатою в гуртожитку. Малюк уже ходить до ясел...

— Сьогодні у нас живуть вісім дівчаток, — каже директор центру Валентина Антонова. — Кожна зі своєю долею та болем. Одну обдурили, другу згвалтували, третю з дому вигнали... Кожній потрібен час адаптуватися. Ми нічого не робимо за них. Ми допомагаємо і ніколи не згадуємо про те, що була відмова. І вони не згадують. Принаймні вголос. Вірять, що вони такі ж, як і ті мами, котрі приходять за своїми дітьми в дитячий садок, розташований в іншому крилі нашого будинку. Вони дивляться у вікно на люблячих тат і перестають ненавидіти чоловіків, у глибині душі сподіваючись, що і їм пощастить. Деякі жінки виходять заміж. Іноді з’являються і біологічні татусі. Спочатку «городами», а потім раптом з’ясовується, що це чуйний і добрий батько, який просто колись злякався. Бува, покаявшись, приходять і бабусі з дідусями. Забирають додому і дочку, й онука. (Унікальною є особиста історія директора Антонової. Трагічно втративши дорослу рідну дитину, вона всиновила двох малюків, залишених однією біологічною матір’ю.)

Сьогодні центр без посередників працює з усіма пологовими відділеннями Херсона. І тут практично вже реалізовано один із тих рятівних планів, в основі якого не стільки гроші, скільки глибоке дійове співчуття, здатне творити чудеса.

Ціна питання

«Не шукайте початків іззовні, шукайте їх у собі...»

Херсонський центр — це своєрідний результат пошуку та реалізації ідеї Міжнародною організацією «Надія і житло для дітей» в Україні. Такі центри сьогодні активно створюють у Європі. У Польщі притулки для матерів із новонародженими діють у кожному з 326 районів.

— Ми прийшли в Херсон ще 2001 року, — каже заступник директора організації, кандидат політичних наук Людмила Волинець. — Почали не зі створення центру, а з елементарних тренінгів для лікарів. Загалом-то вони і вдарили на сполох з приводу наростання хвилі відмов, наслідки якої їм доводиться долати самотужки. Пологи, шок, оформлення документів на дитину, переведення у дитяче відділення... Медики згорають. Була робота з представниками місцевої влади, спілкування зі спеціалістами центрів соціальних служб для молоді і служб у справах неповнолітніх... Провели ряд спільних тренінгів. Ми навчали всіх, хто входить у коло осіб, здатних допомогти жінкам у кризовій ситуації дивитися на проблему неосудливими очима. Створення центру логічно випливало з проекту «Реінтеграційний майданчик», що працював у лікарні імені Лучанського. Вже тоді жінок, які відмовилися від дітей, консультували психологи. Частина забирала малят. Однак за всього бажання цього не могли зробити ті мами, яким нікуди було йти.

На той час «Надію і житло» почули в МОЗі і Міністерстві у справах сім’ї та молоді. 2002 року в указі Президента «Про першочергові заходи Державної програми запобігання дитячій безпритульності в 2002—2005 рр.» з’явився рядок про створення в Херсоні експериментального Центру матері та дитини. Залишалося знайти дійову прихильність місцевої влади.

— Було все, — каже пані Волинець. — І захват, і нерозуміння, і тривалі дебати з депутатами міської ради «про те, варто чи не варто утримувати за рахунок міської казни жінок легкої поведінки». «Дайте нам гроші, і ми самі розберемо їхніх дітей!» — такі «відфутболювальні» репліки теж звучали. Обурювалися батьки дитсадка, із котрим центр сьогодні ділить дах. Одна літня жінка заявила, що особисто розіб’є всі шибки, бо «навіть у війну нормальні жінки дітей не кидали». Загалом, пройшли всі етапи.

У результаті центр було створено на кошти Міжнародної організації «Надія і житло для дітей» за часткової підтримки ЮНІСЕФ. Утримання ж відкрито рядком у місцевому бюджеті. 2004 року заклад «проїв» 150 тисяч гривень. Цього року в бюджет заклали 180 тисяч. Сьогодні директор Антонова каже, що на життя вистачає. А місцева влада авторитетно підтверджує: «Дешевше допомогти дитині уникнути сирітства, аніж потім 18 років утримувати її в інтернаті».

— Центр став дієздатним закладом, про який у місті знають, — продовжує пані Волинець. — До того ж ми докладаємо всіх зусиль для просування цієї ідеї. Нині тісно працюємо з державними органами влади. Вже маємо у своєму розпорядженні спільний указ Міністерства охорони здоров’я та Міністерства у справах молоді та спорту про взаємодію таких структур із медиками. Розробляється типове положення і нормативи утримання. Водночас передбачаю досить важке впровадження подібної практики на місцях. Соціально свідомий мер сьогодні — дуже рідкісне явище. А вирішення питань профілактики сирітства — прерогатива саме місцевих органів влади. У законодавчому плані також є серйозні прогалини. Наприклад, Сімейний кодекс визначає можливість усиновлення дитини тільки у два місяці, однак не зазначає, що в цей час із мамою хтось мусить працювати, аби зберегти біологічну сім’ю! Адже саме для забезпечення прав матері парламентарії й відвели такий строк, пожертвувавши тим самим навіть правом дитини на якнайшвидше потрапляння в сім’ю. Залишається відкритим і питання подальшої соціалізації жінки з дитиною, котра покинула центр. В Україні відсутній інститут надання соціального житла.

Міністерство у справах молоді та спорту, коментуючи можливість просування досвіду Херсона, каже про плани відкриття цього року восьми таких закладів. Однак тільки у разі вирішення питань створення правової бази і визначення джерел фінансування відповідною постановою Кабміну.

— Зрозуміло, що практика створення подібних центрів має жити, — пояснює директор Державного центру соціальних служб для молоді Світлана Толстоухова. — Ми охоче йдемо на контакт із Міжнародною організацією «Надія і житло для дітей» в Україні, чітко усвідомлюючи, що лише спільними зусиллями можна розв’язати цю непросту для держави проблему. Сьогодні в українських пологових будинках працюють 76 консультативних пунктів, де з жінками спілкуються психологи центрів соціальних служб. Звісно, в цьому разі ми можемо допомогти тільки словом, але й воно іноді рятує. Якщо ж глянути на проблему глобально, то наша держава поки не має збалансованої системи допомоги «кризовим» породіллям.

Епілог

…Що ж, доля нащадків 10% «важких» мам, проблемами яких ми були стурбовані на початку розповіді, сьогодні перебуває в прямій залежності від місця розташування пологового відділення на території української держави. Всього-на-всього. Про асоціальну їхню частину годі й казати: дитині — порядковий номер, матері-наркоманці — відмова в реабілітації. Проте й у інших перспектива один в один, аж до можливої організації в їхньому місті центру, подібного до херсонського. «Спритність» держави в цьому плані вражає. Два роки створювали Центр матері та дитини в Херсоні. (Хвала невичерпній ініціативі громадської організації!) Тепер «поступово» будемо поширювати досвід... Показово, що десь на рівні збереженої, на щастя, професіональної ланки того ж Міністерства у справах молоді та спорту присутня пріоритетність питання «повернення любові» вже народженим. Однак на рівні перших осіб звучать заяви, що підтримують «стратегічну лінію уряду і Президента про якнайшвидше вирішення демографічної кризи в Україні». Ось життя «купити—продати» вольовим рішенням — можемо, а гарантувати кожному його якість — не хочемо!

— Навряд чи варто погоджуватися з формулюванням: «Ми розв’язуємо соціальні проблеми — ми збільшили допомогу». Адже економічний блок — це лише видима частина серйозної державної проблеми! Але якщо мене ніхто не підтримує в момент кризи, то гріш ціна всім тисячам, які звалилися на голову. Соціальні виплати ніколи не дорівнювали соціальній політиці! — переконана Людмила Волинець.

…Що ж стосується настільки масштабного соціального замовлення на нових дітей, то країні, де тільки-но почав формуватися середній клас, а основне населення перебуває біля межі бідності, такий фальстарт може дорого коштувати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво