Спекотний липень 94-го… - Соціум - dt.ua

Спекотний липень 94-го…

23 липня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 23 липня-30 липня

До виборів голови Київради в 1994 році я очолював міську державну адміністрацію один рік і півтора місяця...

До виборів голови Київради в 1994 році я очолював міську державну адміністрацію один рік і півтора місяця. Досить часто запитують, чому вибір глави держави при призначенні глави київської виконавчої влади тоді випав саме на мене? Рішення приймав Леонід Кравчук, перший президент незалежної України, який, поміж інших (а розглядалися кандидатури І.Данькевича і А.Назарчука) віддав перевагу саме мені.

Пошук кандидатур розпочався після звільнення 12 квітня 1993 року з цієї посади Івана Салія. Певний час вони вивчалися. Глава держави вирішив подати на розгляд Київради мою кандидатуру. За два тижні після виконання передбачених законодавством процедур був підписаний указ щодо мого призначення.

У 1992 році я не погодився стати заступником Салія у міській державній адміністрації. І раніше відхиляв інші пропозиції, віддаючи перевагу роботі головою Печерської районної ради та виконкому, а згодом — глави районної державної адміністрації.

У Київраді йшов нескінчений політичний мітинг, але її реальний вплив на ситуацію в місті обмежувався будинком на Хрещатику, 36. Основний тягар роботи із забезпечення життєдіяльності столиці фактично ліг на плечі районів. Колеги довірили мені очолювати неформальний клуб керівників районів. Ми регулярно обговорювали спільні проблеми, радились, як їх вирішувати. Робота на районному рівні стала для мене великою школою. Хто хоче бути мером столиці, мусить знати: це не тільки представництво і закордонні вояжі. Треба перти плуга зранку і до пізнього вечора. Часто, особливо коли трапляються «позаштатні» ситуації, реагувати необхідно миттєво.

Напевно, всі ці фактори враховувалися при ухваленні рішення щодо мого призначення. Можливо, бралося до уваги і те, що я працював на уславленому «Арсеналі», очолював Печерський райком партії у часи перебудови, налагодив співпрацю з новонародженими партіями і громадськими організаціями; районна рада та виконавчі структури Печерська, які мені довірили очолити пізніше, стали піонерами добрих починань у місті. Це дозволило започаткувати реальне самоврядування на районному рівні. Відіграла свою роль і підтримка майже половини депутатського корпусу Київради, до складу якої я також був обраний. Попри політичну строкатість райради, гострі дискусії, ми налагодили нормальну співпрацю з державною адміністрацією, що було вкрай важливо на тлі «бойових» дій між міською радою та адміністрацією. Мені відомо про проведені консультації з парламентарями, керівниками політичних партій, підприємств і організацій. Можливо, найвагомішим чинником стала підтримка голів райдержадміністрацій під час зустрічі в адміністрації президента України.

Леонід Макарович зустрівся зі мною тільки в день призначення — 29 квітня 1993 року. Розмова була короткою, але теплою. Президент підписав указ, привітав, побажав успішної роботи. Вже наступного дня я приступив до виконання обов’язків представника президента у місті Києві, глави столичної державної адміністрації.

Після затяжного періоду війни між міською радою й держадміністрацією з перших днів були встановлені й надалі підтримувалися нормальні стосунки з Київрадою та її головою — Василем Нестеренком. Я одразу публічно заявив, що будь-які спроби створювати конфлікти з міськрадою не знайдуть підтримки з мого боку. Не все було безхмарно, але загалом удавалось утримувати контакти в робочому стані.

Лише одна серйозна суперечка виникла, коли Київрада 14 грудня 1993 р. своїм рішенням несподівано надала власному фонду комунального майна невластиві йому функції, порушивши цілу низку чинних законів. Схвалене радою положення про фонд увійшло в протиріччя з системою органів приватизації, затвердженою указом президента. Рішення було прийняте за час моєї відсутності — я знаходився у Китаї, де підписував угоду про партнерство з Пекіном. У складі делегації був і керівник фонду комунального майна А.Назарчук, який, за його словами, також не знав про таке рішення. Усе «провернув» його заступник В.Артеменко. Проект готувався потайки, не пройшов потрібних погоджень, був терміново внесений і нишком проголосований. Фонд швидко видав чимало наказів, що виходили за межі навіть тієї компетенції, якою його незаконно наділила рада. А деякі накази цієї установи могли призвести до розбазарювання нежитлового фонду міста: за ними стояли інтереси цілком конкретних осіб. Так, місячна оренда приміщення площею 300 кв. м. в центрі міста для однієї з комерційних структур була «щедро» оцінена фондом лише у 50 тис. карбованців, що дорівнювало у тих цінах вартості пляшки горілки.

Я доручив юристам проаналізувати цю проблему. Протиправність дій депутатів не викликала сумнівів. Владнати справу переговорами не вдалося. Ситуація набувала ознак кризової.

Перший і останній раз я скористався своїм законним правом, відповідними повноваженнями, і не тільки зупинив дію названих рішень, а й одразу подав позов до суду на предмет їх скасування, тобто пішов цивілізованим шляхом. Незабаром суд скасував рішення депутатів. «Прихватизаторам» дали відсіч.

До виборів 1994 року рада й адміністрація прагнули працювати в рамках своїх повноважень. Разом займалися розв’язанням проблем, які забезпечували розвиток столиці. Я завжди сповідував спокійну, без «ривків» манеру керівництва, приймав рішення після глибокого опрацювання, а їх виконання жорстко контролював. Керівник, на мій погляд, має бути гнучким, не рубати з плеча. Але свою думку мати необхідно. Переконаний, рівень самостійності визначається внутрішнім станом людини, а не її посадою. Я намагався толерантно відстоювати осібну думку, не переступав межі, яку не може перейти порядна людина, зберігав власну гідність. А в разі потреби, коли (як у наведеній та інших ситуаціях) під загрозою опинялися інтереси міста й киян, ми діяли рішуче, не озираючись на особи і чиюсь приватну зацікавленість. Так було, коли закривали ринок «Патент», коли боролися проти будівництва готелю-хмарочоса в парку біля Маріїнського палацу тощо.

Весна 1993 року... Важкий був період. Із прилавків наших магазинів зовсім зникло вершкове масло. Його запасів у місті було на... два дні. До того ж і масло, і цукор в обмеженій кількості відпускалися лише за талонами. Лихоманило транспорт. Місто тільки-но пережило страйк транспортників, кияни тижнів зо три ходили пішки. Відчувалися проблеми з електропостачанням. Завмерло й культурне життя... У такому стані мені та моїм колегам довелося приймати місто.

Почали з головного — зайнялися відновленням, фактично відбудовою системи управління столицею, її життєзабезпеченням. За лічені тижні змогли виправити ситуацію з маслом і цукром, іншими продуктами. Паралельно взялися за розробку й реалізацію програм розвитку Києва. Влада міста вимушена була не лише вирішувати найгостріші щоденні проблеми, яких у такому мегаполісі завжди вистачає, а й працювати на майбутнє столиці.

Результати нашої роботи вже через рік оцінювали кияни під час виборів, і це було найсерйознішим іспитом на правильність та ефективність дій нашої команди. Виборці підтримали мою програму конкретних дій, спрямованих на перетворення Києва в економічно і культурно квітуче місто з розвиненим самоврядуванням.

Слід відзначити, що чинний на той час закон про вибори містив значно жорсткіші вимоги щодо реєстрації бажаючих балотуватися на посаду мера, ніж зараз. Сьогодні кандидати не вносять грошової застави. Ті з них, кого висунули партії або збори виборців, не подають підписи на свою підтримку. А самовисуванців на посаду київського міського голови своїми підписами має підтримати лише 51 громадянин. У 1994 році всі без винятку претенденти зобов’язані були внести грошову заставу в розмірі п’ятнадцяти мінімальних заробітних плат, а також зібрати на свою підтримку підписи у не менш ніж 1% населення міста, тобто близько 26 тисяч громадян. За мене було зібрано вдвічі більше підписів, ніж належало. Не всі пройшли крізь це сито. На посаду мера претендували лише п’ятеро кандидатів, а на виборах в 2002 р. — вже тринадцять.

Основним моїм конкурентом був представник Руху В.Черняк, який очолив виборчий блок «Столиця». Він вів кампанію за всіма правилами, з розмахом, залученням великої кількості людей та значних ресурсів.

Передвиборну кампанію, в сучасному розумінні, я практично не вів. Майже не було в місті моїх агітаційних матеріалів; національні канали не допускали мене на екрани, на відміну від моїх конкурентів. Натомість я провів дуже багато зустрічей у районах, колективах, виступав на кабельних каналах.

«Найкраща політика — це реальна справа», — було моїм девізом. Візьмемо найболючішу проблему — житло. При всіх труднощах того періоду — нестачі будматеріалів, дефіциту коштів — ми зберігали високі темпи будівництва. В 1993 році більш ніж 18 тисяч киян отримали квартири, із них 4554 — пільговики (це сім’ї інвалідів війни, загиблих воїнів, учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, багатодітні сім’ї, вчителі, медпрацівники та ін.). У 1993 р. знайшли можливість повернути підприємствам і організаціям заборгованість по дольовій участі у житловому будівництві, віддавши їм 1930 квартир. Уперше за багато років цільовим призначенням було виділено житло для працівників підприємств і організацій міського господарства — 45,8 тис. кв. метрів, тобто 790 помешкань.

При всіх труднощах міськадміністрація змогла зняти соціальну напругу в колективах міського пасажирського транспорту. Хоча ми були не такі вже й багаті, але, мобілізувавши ресурси, протягом 1993-го — першої половини 1994 р. придбали 204 нових автобуси і 24 тролейбуси вітчизняного виробництва. Парк поповнився 90 автобусами ЛАЗ із силовими агрегатами французької фірми «Рено»; капітально відремонтували 30 «Ікарусів-280». Уклали контракти на поставку тролейбусів чеського виробництва та «Південмашу». Своїми силами вирішували складну проблему індексації зарплати, поліпшення побутового й культурного обслуговування працівників транспорту.

Кияни, зрозумівши, що до керівництва містом прийшли люди конкретних справ, які демонструють практичні результати, такий стиль підтримали. Перший тур відбувся 26 червня 1994 року. Я вийшов на перше місце — набрав 31,6% (324024) голосів від тих, що прийшли на вибори, або — 17,05% по відношенню до загальної кількості виборців. І, згідно з чинним законодавством, уже міг стати мером: кандидат на посаду голови ради вважався обраним за умови, якщо за нього проголосувало не менше 10% внесених до списку виборців. Але 17 червня 1994 року, за десять днів до виборів, Верховна Рада несподівано змінює закон і підвищує необхідну для проходження планку до 25% включених до списку виборців. Сьогодні для перемоги потрібна лише відносна більшість. Враховуючи, що явка в Києві на виборах у ті роки коливалася десь у межах 60%, для того, аби вкластися в цю норму, необхідно було набрати більше половини голосів від тих, хто прийшов на виборчі дільниці. За умов тодішньої жорсткої політичної боротьби це було практично неможливо. В Києві, як і в багатьох інших містах, призначили другий тур.

Спека того літа стояла неймовірна. Вирували і політичні пристрасті, піднімаючи градус виборчої кампанії до найвищих позначок — особливо в проміжку між першим і другим туром. Штаб Черняка, який зайняв друге місце і вийшов разом зі мною в наступний тур, запросив мене 30 червня на теледебати. Я погодився. (У першому турі як таких дебатів не було, за згодою всіх кандидатів кожний мав час — однаковий для всіх — на міському державному телебаченні). Вибрали незалежну телекомпанію «ТЕТ». Приїхав у студію, привітався з ведучою та моїм опонентом. Я не заперечував, аби розпочав Черняк. Замість відповіді на запитання, він оголошує заяву доволі різкого змісту щодо ходу передвиборної кампанії. Дослівно: «…не всі в Києві освиніли…». Після чого встає і демонстративно залишає студію. У ведучої — шок. Я залишаюсь в ефірі і спокійно відповідаю на запитання. Програма завершується передчасно. У студії були журналісти. Одна з них, здається з Москви, каже: «Поздоровляю, ви — мер!». Як показали опитування, ця ситуація додала мені голосів тих, хто сумнівався. З великою повагою ставлюся до Володимира Кириловича, зберіг із ним шанобливі стосунки. Але це була його помилка, хоча вона істотно і не вплинула на результати голосування. Кажуть, що таку невдалу лінію поведінки підказав йому хтось із політтехнологів.

Я переміг у всіх районах, на 999 виборчих дільницях, що становило 90% від загальної кількості по місту. Десь о другій ночі це вже стало зрозумілим. Приїхали глави районів, члени моєї команди. Підняли по келиху шампанського і роз’їхалися по домівках. А рівно о дев’ятій я, як завжди, вже був на роботі.

Результати виборів ніхто не оскаржував. Щоб там не казали, але ці вибори, як і попередні (1990 року), хоч і проходили в радянські часи, але відбувалися вже в принципово новій суспільно-політичній ситуації, мали справді демократичний характер, на відміну від усіх наступних, коли все вирішували гроші і так звані виборчі технології.

За офіційними даними територіальної виборчої комісії, із загального числа 1858210 внесених до списку виборців у виборах узяли участь 54,2%, або — 1009557 киян. Із них за мене віддали свої голоси 549904 (54,6%), за Черняка — 403367 (40%).

11 липня міська виборча комісія вручила мені посвідчення голови Київської міської ради. 2 серпня скликали сесію. На першу урочисту частину запросили депутатів попереднього скликання і новообраних, представників громадськості і дипломатичний корпус. Голова виборчої комісії доповіла результати виборів, нас привітали. Я виступив із програмною промовою. Потім сфотографувалися на пам’ять біля мерії. Це було останнє засідання депутатів у традиційному місці — на другому поверсі будинку по вул. Хрещатик, 36. І справа не тільки в тім, що депутатів стало лише 75 замість 600 у радянські часи. Колонний зал я вирішив віддати киянам, про що й повідомив у першій після виборів телепередачі «Віч-на-віч із мером», яка там і знімалася. Ми хотіли, щоб будинок мерії став для киян власним домом. У колонній залі проводилися концерти, новорічні ялинки для дітей-сиріт, вшановувалися кращі городяни із нагоди професійних свят. А по суботах відбувалися церемонії укладання шлюбів.

Але повернімося знову до дня першої сесії. Після перерви залишилися вже тільки щойно обрані депутати. Ми піднялися на четвертий поверх, зібрались у приміщенні, призначеному раніше для засідань міськвиконкому, яке і стало місцем роботи міської ради (тут вона працює і сьогодні), і я відкрив сесію...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №46, 30 листопада-6 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво