«Союз нерушимый республик свободных»... - Соціум - dt.ua

«Союз нерушимый республик свободных»...

22 грудня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 22 грудня-29 грудня

Узятися за перо мене змусив виступ патріарха Філарета на нещодавніх зборах представників української інтелігенції...

Узятися за перо мене змусив виступ патріарха Філарета на нещодавніх зборах представників української інтелігенції. Патріарх високо оцінив народне волевиявлення 1 грудня 1991 року, яке поклало край існуванню СРСР, але додав, що тільки домовленість керівників Росії, України і Білорусі в Біловезькій пущі дозволила здійснитися прагненню українського народу жити у незалежній державі. Протистояння Єльцина і Горбачова він назвав Божественним промислом.

Упродовж століть людство було переконане, що його історія визначається Провидінням. Учені почали відмовлятися від провіденціалізму тільки напередодні Великої Французької революції. Однак у радянську добу провіденціалізм відродився у найбільш гротескних формах. Радянська влада зробила спробу замінити Бога в душі людини облудною, хоч і принадною, комуністичною ідеєю. Історичний процес у підручниках почали зображати як послідовність дій, завчасно передбачених у працях Вождя і програмних документах Партії.

Відмовляючись від детермінізму тих підручників, не треба впадати у відкинутий світовою наукою провіденціалізм. Напередодні чергової річниці утворення СРСР варто замислитися над тим, чи справді ця країна розвалилася тільки тому, що три державні мужі ухвалили таке рішення в Біловезькій пущі. Мені здавалося раніше, що я вже відповів на це запитання публікацією статті «Держава, в якій ми прожили 69 років» («ДТ», 2003, 11.01). Однак наступні чотири роки досліджень у цій галузі дають підстави знову звернутися до теми. Не повторюючи сказаного раніше, хочу переконати читачів у тому, що розпад Радянського Союзу був запрограмований умовами його створення.

Суть справи, однак, полягає не тільки в обставинах розпаду СРСР. Як показала дискусія про те, чи можна вважати Голодомор-33 геноцидом, багато людей в нашій країні і ще більше — за її межами не вірять в те, що радянська влада могла цілком свідомо й розраховано використовувати зброю голоду для знищення власних громадян. Є незаперечний наслідок — загибель мільйонів селян в УСРР і на Кубані — двох політико-адміністративних утвореннях СРСР, в яких частка українців перевищувала або майже дорівнювала двом третинам у складі населення. Є певна послідовність уже опублікованих документів з не доступних раніше архівів, які показують технологію терору голодом. Але надто багато людей керується в підходах до Голодомору як геноциду дивним принципом: «цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи». Причин такого ставлення до минулого чимало, але вирішальною серед них, мабуть, є та обставина, що ми не знаємо країни, в якій жили.

Радянський Союз здійснив карколомний прорив в індустріалізації, освіті й науці, розтрощив гітлерівський Третій рейх і почав претендувати у повоєнні десятиліття на світове лідерство. Разом з тим політичний режим, який створив цю країну, потрібно назвати антиподом демократії. Він був здатний на все, не виключаючи геноциду власних громадян за соціальною або національною ознакою. Керівники сучасної КПУ ладні головою накласти, захищаючи його. Проте в сталінську добу цей режим піддав репресіям мільйон комуністів — здавалося б, носіїв тієї влади, яку про людське око називали «диктатурою пролетаріату».

Авторитетному на Заході дослідникові радянського комунізму Аленові Безансону належить спостереження, яке дає ключ до розуміння причин трансформації Російської імперії в Радянський Союз. У статті, надрукованій у збірці «Концепт імперії», яка з’явилася в Парижі у 1980 році, він зазначав, що перед Великою війною 1914—1918 рр. у Росії були можливості вирішити соціальні й економічні проблеми, але вона не мала жодних шансів упоратися з національним питанням. Ліберальна модернізаційна політика могла виявитися ключем до вирішення соціально-економічних проблем і утвердити Росію як велику державу. Проте неминучим наслідком такої політики було відродження пригноблених націй, яке підірвало б імперію зсередини.

Після того як революція 1917 року знищила Російську імперію, її заходилися реставрувати більшовики. Леніну треба було переконати людей різних національностей у тому, що вони матимуть власну національну державність і зберігатимуть її за всіх обставин. Сполучаючи силові засоби з пропагандистськими, йому вдалося встановити контроль над переважною більшістю регіонів імперії, що розпалася. Спочатку відроджена імперія будувалася у вигляді формально незалежних радянських держав, а з 30 грудня 1922 року вона постала у вигляді союзу республік, які не втратили ознак національної державності. Після Другої світової війни навколо Кремля склалося два пояси держав: внутрішній (союзні республіки) і зовнішній (країни Центрально-Східної Європи). Розпад імперії відбувся в три прийоми: у 1989 році відпав зовнішній пояс напівзалежних європейських держав, у 1990-му — союзні республіки проголосили декларації про суверенітет, а в 1991-му всі вони, не виключаючи Росії, оголосили про свою незалежність від Кремля.

Кремль утримував внутрішній і зовнішній пояси своїх держав передусім силовими засобами. Разом з тим порівняно довгий вік «другого видання» Російської імперії слід пояснити самою природою радянської державності.

Одним із геніальних винаходів в історії техніки є шарнірний механізм, який дає змогу здійснювати взаємні повороти чи обертання двох намертво з’єднаних сфер навколо їхньої спільної осі. Цим забезпечується перетворення одного виду руху на інший. Геніальним витвором В.Леніна був «шарнірний» політичний режим — симбіоз диктатури державної партії, носії якої перебували на самісінькій вершині ієрархічної піраміди, із цілком реальною і поширеною в усій товщі населення владою радянських органів.

Першим своїм ликом дволикий Янус радянської влади дивився на партію, будовану на засадах «демократичного централізму», тобто з оберненою залежністю структур: нижчі рівні ієрархічної конструкції, починаючи від первинних організацій, цілком залежали у своїх діях від структур, розташованих вище. Керівники і вожді не залежали від вибору рядових партійців, хоч останні регулярно обирали керівні органи відповідно до норм статуту.

Другим своїм ликом Янус обертався до громадян. Персональний склад радянських органів влади формально визначали виборці на підставі норм Конституції, а фактично — партійні комітети, які контролювали геть усе. Населення обирало персональний склад радянських органів, керуючись затвердженими в парткомах списками кандидатів від «блоку комуністів та безпартійних». Непрогнозована поведінка на виборах розглядалася як антирадянська дія.

Природу радянської влади не зміг до кінця усвідомити навіть такий проникливий знавець російської історії, як Ричард Пайпс. У 1994 році він сформулював суть компартійно-радянського режиму таким чином: «державна влада в країні формально належала ієрархічно організованим і демократично обраним радам. Фактично останні були тільки фасадом, за яким приховувався істинний суверен — комуністична партія». Ця коротка формула правильна, але позбавлена деталей, а в них — усе. По-перше, ради були не тільки фасадом, а й цілком реальною владою. По-друге, за радами справді приховувалася компартійна диктатура, але істинним сувереном було вище партійне керівництво, а не партія в цілому.

Подвійна структура радянської влади давала більшовикам перевагу над білогвардійськими генералами, які бажали реставрувати «єдину і неділиму» Росію. У цьому бажанні більшовики не розходилися з білогвардійцями, але в них була можливість послабити конфронтацію з визвольним рухом пригноблених народів, а в певних випадках — навіть привласнити їхній людський та економічний потенціал. Центральний уряд радянської Росії вимагав від цих народів лише одного — зробити основою свого політичного устрою ради.

Організаційна окремішність компартійних комітетів і рад давала більшовикам карт-бланш у державному будівництві. Встановлюючи радянську владу в будь-якій країні, вони могли проголосити останню суб’єктом федерації або конфедерації, а то й зовсім незалежною. Влада радянських органів була лише елементом шарнірної конструкції. Країна, в якій вона перемагала, неминуче ставала частиною унітарної імперії з найвищим ступенем централізації управління.

Леніну здавалося, що він знайшов у радах універсальний важіль для побудови всесвітньої «держави-комуни» на руїнах воюючих одна з одною імперій. Більшовики знали, як управитися з радами, хоч іншим політичним партіям вони здавалися диким мустангом. Англійський письменник Герберт Уеллс даремно називав вождя більшовиків кремлівським мрійником. Утопічна казка про комунізм як лад, у якому кожний отримуватиме стільки благ, скільки захоче, призначалася для легковірних. Для Леніна радянський устрій — засіб установити політичну та економічну диктатури.

Колосальні можливості подвійної структури радянської влади у конструюванні нібито незалежних, але цілком підпорядкованих Кремлю національних держав не стали секретом для Р.Пайпса, який писав: «Як тільки заселені неросіянами території знову завойовувалися і вводилися у склад нової, радянської імперії, вони діставали фікцію державності за умови, що їх установи теж починали «контролюватися («паралізуватися», за словами Леніна) РКП(б). Що стосується партії, то її Ленін зовсім не збирався подрібнювати за національною ознакою. Результатом ставав федералізм з усіма ознаками державності, здатними нібито задовольнити основні вимоги неросійського населення, який приховував жорстко централізовану диктатуру з центром у Москві».

У цій цитаті все правильно, але бракує деталей. Немає сумніву, що дикий мустанг російської революції, яким були ради, після жовтневого перевороту перетворився з допомогою чекістів на сумирного мерина. Будучи фактично частиною більшовицької партії, ради почали користуватися всією повнотою виконавчої влади. Більшовицьку диктатуру здійснювало політбюро ЦК РКП(б), але не можна недооцінювати Раднаркому РСФРР, який перебував на вершині вертикалі радянських органів влади.

Це означало, що в національних республіках ради так само були реальною владою. Вони «паралізувалися» по партійній лінії, якщо в Кремлі вважали це за потрібне. Але вождям доводилося постійно слідкувати за тим, щоб не втратити контроль над національними радами, і навіть за тим, щоб їхня власна партія в цих республіках зберігала цілковиту лояльність центру.

До грудня 1922 року більшовицька імперія існувала у вигляді країни, яка не мала назви і складалася з дев’яти формально незалежних держав — Росії, України, Білорусії, Далекосхідної Республіки, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Бухари і Хорезму. Усі вони з’єднувалися з імперською столицею двома способами: головним — через диктатуру компартійної верхівки, і додатковим — шляхом прямого підпорядкування радянському центру в Кремлі розташованих на периферії всіх силових і деяких економічних структур.

У1922 році Кремль установив контроль над усією територією Росії і ліквідував буферну Далекосхідну Республіку. У Москві вирішили, що подальше існування країни без назви є незручним. Незалежні національні республіки виглядали анахронізмом в очах переможців.

Суміщення країни з державами могло бути здійснене шляхом «втягування» національних республік у кордони Російської Федерації, тобто перетворення їх на автономні республіки. Автором політики автономізації вважається Й.Сталін. Безумовно, що він озвучував автономізацію як нарком РСФРР у справах національностей і генеральний секретар ЦК РКП(б). Але в центральному компартійно-радянському апараті автономізація розглядалася як єдино можливий вихід із ситуації. Альтернативою могло бути тільки існуюче становище. Треба на хвилину забути про іншу альтернативу, яка народилася в голові Леніна, коли він повинен був схвалити проект перетворення незалежних республік на автономії Російської Федерації.

За відсутності Леніна, який зазнав першого нападу смертельної хвороби, оргбюро ЦК РКП(б) ухвалило у вересні 1922 року рішення про автономізацію республік. Керівники їх, починаючи від найбільш впливового Християна Раковського, зустріли проект несхвально. Їх не слід підозрювати у прагненні відстояти суверенітет національних республік, якого не існувало від початку. Вони дбали про власний статус.

Ленін волів взагалі відкинути геть «горезвісне питання про автономізацію, яке офіціально називають, здається, питанням про союз радянських соціалістичних республік» (так він висловився у листі керівникам партії в день утворення Радянського Союзу 30 грудня 1922 р.). Із невдоволенням товаришів по партії можна було впоратися. Небезпечною для влади була б хвиля обурення в національних республіках, які позбавлялися суверенітету. Леніна хвилювало тільки це.

Чи є суперечність між змістом попереднього абзацу і сформульованим раніше твердженням про те, що національні радянські республіки не мали суверенітету від початку? Якщо й є, то — в самому концепті національної радянської державності. Колізія, що виникла, допомагає зрозуміти всю винахідливість і підступність ленінської національної політики.

Для керівників партії автономізація здавалася єдино можливим способом завершити процес «збирання» колишньої імперії. Ленін, однак, назвав її у згаданому вище листі керівникам РКП(б) «неправильною і несвоєчасною затією». Автономізація руйнувала конституційну національну державність і залишала при житті тільки Російську державу. Відроджувалася де-факто «єдина і неділима» Росія, яка відрізнялася від дореволюційної тільки тим, що деякі з її губерній ставали автономними національними республіками. Народи, які пройшли через горнило національних революцій, затискувалися у вузькі рамки автономій. Будучи тільки російською, радянська влада опинялася віч-на-віч із привидом національно-визвольної боротьби.

Ленін, щоб не припиняти вже розпочатий у Кремлі без його схвалення процес суміщення країни з усіма утвореними більшовиками державами, запропонував принципово нову конструкцію: усі наявні радянські держави (Російська й Закавказька федерації, Україна і Білорусія) на рівних правах утворюють нову федеративну державу. Він же запропонував і назву для новоутворюваної федерації «другого поверху» — Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. За кожною з республік, які утворювали Радянський Союз, мало зберігатися право вільно виходити з нього (право сецесії), закріплюване в конституціях.

Керівники партії, включаючи Сталіна, визнали переваги запропонованого Леніним способу утворення єдиної держави. Централізована держава будувалася не за радянською вертикаллю, тобто шляхом знищення національних держав, а за партійною. Суверенітет національних держав закріплювався в радянських конституціях, але зникав у невидимому силовому полі, генерованому диктатурою державної партії.

Волею КПРС народи Радянського Союзу вишикувалися в багатоступеневу ієрархію. Найвище становище посіли росіяни. Після них ішли представники націй, які дали своє ім’я союзним республікам. У зв’язку з цим виникло поняття «титульної нації». На третьому місці були народи автономій у союзних республіках. На останньому місці — представники «нетитульних» націй, які не мали власних республік — союзних або автономних. Отже, СРСР будувався на засадах етнократизму — з націями різних сортів.

З утворенням СРСР ЦК РКП(б) і РНК РСФРР стали загальносоюзними центрами влади. Росія, виходячи з механізму утворення СРСР, повинна була дістати власну партійну і радянську вертикалі органів влади. Однак вожді партії визнали небезпечним утворювати конкурентний компартійно-радянський центр у Москві. Був створений тільки Раднарком РСФРР, який керував другорядними об’єктами. Партійного центру не було, і російські губпарткоми підпорядковувалися безпосередньо ЦК РКП(б). Виходить, що провідне місце в ієрархії народів у росіян сполучалося з відсутністю національної державності. Російська державність була імперською.

У Російській імперії українців не визнавали окремою нацією. У Радянському Союзі вони мали власну державність і всі можливості розвивати економіку та культуру. Одразу після утворення СРСР Кремль розпочав політику коренізації радянської влади в національних республіках. В Україні радянська влада настільки вкоренилася, що почала обстоювати національні інтереси власної республіки. Особливо яскраво це проявилося у наполегливих спробах харківського компартійно-радянського центру приєднати до УСРР населені переважно українцями суміжні регіони Російської Федерації, передусім Кубанський округ. Кремль не поступився територіями, але був змушений у рамках загальної політики коренізації дозволити уряду УСРР здійснити українізацію Кубані та інших населених українцями регіонів РСФРР. Ці райони Північно-Кавказького краю були українізовані в рекордно короткі строки, що викликало в Кремлі приховане до певного часу роздратування. Наприкінці 1932 року українізація територій за межами УСРР була оголошена «петлюрівською» і брутально припинена.

Поширення російської радянської державності на національні регіони допомогло більшовикам реставрувати Російську імперію. Однак тоталітарній державі з максимально звуженою кількістю носіїв диктатури доводилося функціонувати у вигляді союзу республік, в яких були національні уряди, наділені реальною управлінською владою. Це дуже непокоїло сталінську команду в Кремлі.

Особливу стурбованість викликала Україна, яка перебувала на кордоні з Європою і за своїми людськими та матеріальними ресурсами дорівнювала іншим національним республікам, разом узятим. Саме через це Україна впродовж чверті століття сталінської диктатури була об’єктом превентивних репресій. Найжахливішою формою репресій став терор голодом, організований Сталіним в УСРР у січні 1933 року.

Будучи державоутворюючою нацією, росіяни не зазнавали національного гноблення. Проте панування тоталітарного імперського центру не влаштовувало російський народ так само, як і народи національних республік. Коли ініційована Горбачовим конституційна реформа звільнила радянські органи від компартійного диктату, створилася ситуація, в якій норми радянських конституцій уперше стали діючими. Після цього «перебудова» вислизнула з-під контролю Кремля і перетворилася на революційний процес. Цілком прогнозовано в Москві зіткнулися між собою у боротьбі за владу дві політичні сили — загальносоюзний центр і Верховна Рада Російської Федерації.

Політична криза в центрі радянської імперії зробила вільними країни Центрально-Східної Європи і полегшила реалізацію союзними республіками конституційного права на відокремлення. Приклад показала Російська Федерація.

Чи був у громадян Радянського Союзу досвід життя у федеративній державі? Адже радянський політичний устрій знав федерації першого (РСФРР, ЗСФРР) і другого (СРСР) порядків. На відміну від переважної більшості федеративних держав світу, Конституція СРСР передбачала навіть право сецесії.

Спробуємо вчитатися в радянські конституції, яких не так уже й мало. Слово «федерація» зустрічається в них тільки у назві держав. У жодній статті не згадуються права суб’єктів федерації, які не могли б бути оспорені федеративним центром. Єдиний виняток — право сецесії. Воно проголошувалося, але механізм його здійснення ігнорувався.

Причина конституційного ігнорування особливостей життя у федеративній державі доволі проста: Радянський Союз і Російська Федерація від початку не були федеративними державами. Федералізм передбачає розподіл владних повноважень між центром і периферією. Та чи можливий за диктатури будь-який розподіл влади?

Після ліквідації комуністичної диктатури Росія явочним порядком перетворилася на справжню федерацію. Але відносини між центром і периферією не були прописані в Конституції. Тому регіональні еліти тривалий час робили спроби максимальною мірою суверенізуватися. Тим часом зусилля президента РФ Б.Єльцина усунути загрозу дезінтеграції шляхом переговорів увінчалися досягненням компромісу. У 1994 році суб’єкти федерації, за винятком Чечні, підписали із центром договір, у якому визнавалося, що реалізація їхніх прав можлива тільки за умови забезпечення державної цілісності Росії, її політичної, економічної та правової єдності.

Усі посткомуністичні країни переживають перехідний період — від директивної до ринкової економіки, від диктатури до демократії. У Росії трансформаційні процеси мають і третій вимір — від імперії до національної держави. Однак багатовікова імперська свідомість залишається в РФ яскраво вираженим чинником політичного життя.

Вирішальне слово у трансформаційних процесах у РФ належить традиційно сильним державним інститутам. Проте держава Росія може дозволити собі пригальмувати відмирання імперських рис у собі самій. Вона має ресурси завдяки сировинним багатствам, які здатні наповнити валютою державну скарбницю. Вона дістає відповідну підтримку з боку істотної частки громадян, свідомість яких має імперське спрямування. Невипадково у посланні Федеральним зборам РФ за 2005 рік В.Путін назвав крах Радянського Союзу «найбільшою геополітичною катастрофою століття». На пострадянському просторі обидва російські президенти від початку обрали курс на відродження СРСР у різних формах — Співдружності Незалежних Держав, Слов’янського Союзу, Європейсько-Азіатської Економічної співдружності, Єдиного Економічного простору. Після 2000 року, коли до влади прийшов Путін, Росія узялася за українські справи системно й наполегливо. Інтеграційний тиск на Україну після виникнення ідеї ЄЕП став просто-таки нестримним.

У 1990 році Олександр Солженіцин написав невелику працю «Как нам обустроить Россию?». Кінцевою її тезою став емоційно забарвлений висновок, який випливав із багаторічних досліджень ним історії Росії: «Нет у нас сил на Империю! — и не надо, и свались она с наших плеч: она размозжает нас, и высасывает, и ускоряет нашу гибель». Мабуть, варто дослухатися до цієї думки великого мислителя.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво