Сонячні фенікси, білоптахи і добротвори...

Ми звикли до того, що будь-яка виставка завжди є результатом практичного досвіду і ретельно відпрацьованої техніки. Але так буває не завжди. Іноді серед митців зустрічаються такі, які створюють принципово нові, не «відшліфовані» ані роками, ані попередниками речі. Саме такими творцями є родина Гіптенків, з-під чиїх рук вийшли чудернацькі міфічні істоти за українськими переказами й легендами. Хтось скаже: «І що тут особливого?». Проте всі, кому вдалося потрапити на виставку різдвяної символіки, що майже впродовж двох місяців експонувалася в стінах Музею Івана Гончара, навіч переконалися — таки справді це щось особливе. Тур «Добротвор», кінь «Вітрогон», «Дивен Див», дідух «Світотворення», «Білоптах», «Міфічний цап», «Павонька молодесенька», «Сонячний фенікс», «Первоптах», «Дивотвор» і інші роботи унікальні не тільки глибоким сакральним змістом, а й технікою виконання — для їх створення було використано трави. Коли я зателефонувала Гіптенкам, щоб дізнатися, як саме відбувалося народження таких незвичних для столичних жителів творів, — зрозуміла, що писати повинна зовсім не про них, а про саму родину.

Леся Михайлівна і п’ятеро її дітей — велика дружна родина: 19-річна Марія, 18-річний Михайло і 15-річний Тарас — рідні діти, а 15-річна Марина і 16-річний Роман Ткаченки — племінники. Так сталося, що ще малими Марина і Рома осиротіли: молодша сестра пані Лесі померла, коли дітям було рік і два, відтоді вони живуть з тіткою. До трагедії з власною донькою, яка сьогодні прикута до ліжка і є абсолютно безпомічною, Леся Гіптенко працювала спочатку вчителькою української мови і літератури у школі, потім — старшим науковим працівником Національного музею літератури, редактором щорічника «Наука і культура. Україна» АН України. Історія її родини насичена такими несподіваними зустрічами й нестандартними відкриттями, що народження міфічних істот за українськими переказами й легендами, яких виготовлено з вівса, пшениці, соломи, материнки, божого древка, нехворощу, кінського щавлю, сосниці, конюшини кучерявої та інших трав, можна вважати закономірністю. Так, зовсім випадково в родину потрапив японський професор Накаї. Свого часу його настільки вразила і привабила історія нашої країни, що він вирушив до Гарварда вивчати українську мову, і вже після того приїхав в Україну. Теж випадково в цій оселі побували й найкращі народні майстри, музиканти, художники, письменники, спілкування з якими дуже збагатило й надихнуло талановите сімейство. І хоча пані Леся дуже багато часу присвячувала старшій доньці, жодне етнографічне, фольклорне чи релігійне свято Києва не обходилося без її дітей, які, здається, вміли все на світі.

Коли бачиш автентичне — починаєш розуміти красу. Коли торкаєшся глибин — підносишся над буденністю. Не дивно, що дідух «Світотворення» родина зобразила у вигляді міцного, мов дуб, родового дерева, яке символізує Всесвіт. «Сонце, що зависло в його розкішному вітті, зливається із золотосяйними гілками, які стають продовженням променів, — читаємо в текстівці під роботою. — Разом із водою та живодайним повітрям від землі воно творить життя в образі гніздечка із житніх колосків. З нього на восьми серцевинних променях, що символізують довершеність і повноту, підноситься біле яйце — «Білий Світ». В Океані плавають чудернацькі риби, які піднімуться в піднебесся птахами, а добрий вуж із цяточками сонячного знака на голові виповзає на розкішні луги-береги. Він нікого не жалить і не вбиває, нікого не спокушає до гріха. Він є часткою білого світу, яким ми повинні дорожити як безцінним даром...»

Усе це було відчуте в житті й утілене в творчості. Впродовж майже п’яти років Леся Михайлівна зі своїми дітьми намагалася відстояти від забудови Троєщинські луки. Цим питанням займалися навіть СБУ і прокуратура, які, провівши відповідні перевірки, визнали, що ділянку під забудову викуплено незаконно. Але після тривалого затишшя АЗС таки збудували. «В Києві немає жодного дендропарку, — обурюється Леся Михайлівна. — А тут, на цих розкішних луках з безліччю водойм навіть водилися бобри, а ящірок і птахів було таке розмаїття, якого в місті ніде більше, мабуть, не зустрінеш. Чогось вважається, що на Троєщині живуть несвідомі люди, але весь наш мікрорайон підписав звернення до Київради, президента й низки впливових установ з проханням допомогти нам це місце захистити. Але наше прохання залишили без уваги. Сьогодні діти тиняються попід вікнами, не знаючи, куди себе подіти. А потім дивуються, що тут така криміногенна ситуація».

«Нічого марним не буває...»

Пані Леся розповідає про те, як росли її діти, через які моменти і події пізнавали світ. Якщо родина читала про грецькі колонії на землях України, то збиралася і на два-три дні їхала до Ольвії. А перш ніж братися за великодні писанки, обов’язково вивчали мову символів і кольори орнаменту. Якщо йшли у Флорівський монастир святити трави на Маковія і раптом знаходили на дорозі богомола, то Тарас, міфічні істоти якого були, певне, найвиразніші на виставці, садив його на свій букет і віз аж на Троєщину, аби відпустити. До речі, з троєщинських луків діти постійно носили додому поранених їжаків, ящірок, птахів, котів, а одного разу навіть замерзлу в грудці льоду середземноморську черепаху, яка, доки телефонували до природничих гуртків, відтанула й подалася квартирою у мандри. Це — не життєві епізоди. Це — певний стиль життя. Якщо хочете — навіть родинна філософія. Мабуть, тільки за такого світосприйняття можлива ситуація, коли, бажаючи взяти кошеня, людина бере не одне, а відразу двох. Чому? Відповідь пані Лесі приголомшила: мовляв, і в котів має бути повноцінна родина.

— Нічого марним не буває, — каже Леся Михайлівна. — Все, що закладаєш в дітей, — обов’язково спрацює. І хоча мої діти обікрадені батьківською любов’ю, я намагалася дати їм все, що знала і вміла. Удосвіта о 5-й ранку я піднімала їх і вела на луки, щоб до сходу сонця вони походили по росі. Допомагала розвивати аналітичне мислення, вчила у всьому бачити красу. Саме тому, коли запропонувала дітям зробити таку колекцію, вони, попри відсутність досвіду, на рівні інтуїції, відчуттів почали її робити. Ніхто цього навмисне не вчив. Тут немає наперед визначеної техніки.

— Дивовижно. Мені здавалося, для того, щоб працювали з травами, потрібні знання про те, коли саме слід зривати рослину, як її сушити, де зберігати?

— Все те я знала від бабусі: яке стебельце рослині треба залишити, щоб вона множилась і росла. Мене привчено не зривати бездумно жодної травинки. Але після того, як люди з АЗС спалили півполя, ми взяли серпи і нажали спочатку осоки, яка дала основу, а потім — восени — й інших трав. Свою колекцію почали з великого тура Добротвора. До речі, майже всі імена наших персонажів є неологізмами. В їхній основі — давні слов’янські поняття.

— Розкажіть, як саме створювався той чи інший образ. Одна справа зробити простого волика з трави і зовсім інша — відтворити загадкових Дива чи Добротвора, яких ніхто й ніколи не бачив...

— В Україні, що не крок — то тисячі легенд і міфів. Завдяки тому, що діти дуже багато читали, знали українські й світові міфи, перекази, казки, народну пісню, вміли аналізувати й порівнювати, їм це вдалося. Спочатку ми хотіли зробити Добротвора у вигляді вола. Мене саму давно цікавив образ тауруса — я багато про нього читала. Але потім зрозуміли, що Україна неможлива без величного тура. В давні часи сильнішої тварини не було. Спершу наш Добротвор був низенький і схожий на горбоконика, але в процесі почав змінюватися. Діти дуже серйозно над ним попрацювали. Моя робота полягала тільки в тому, щоб фізично їм допомогти. Між рогами нашого Добротвора сходить сонце, яке символізує життя, а піднятий угору хвіст свідчить про молодість і силу. На хвості є п’ять «пальців», що означає — «людина наклала руку на природу»; під ним — гніздечко, де всі колоски йдуть за годинниковою стрілкою — це символ нескінченності. Туди ми поклали червону квітку, що символізує захід сонця... Спочатку в нас був задум зробити цього тура символом багатства України, розмістивши на одному його плечі колосся й трави, а на іншому — млин і пасіку. Але Україна зараз у такій непевній ситуації, що Тарас вирішив зробити Фенікса, який воскресає з попелу. Саме тому між сходом і заходом сонця на Добротворі сидить птах, між крилами якого — гніздо. Чому? Сім’я — це найсвятіше, що є на планеті.

— Чи матимуть ці образи продовження? Для Києва і не тільки травоплетіння — дуже рідкісна техніка. Ваші персонажі вирізняє і майстерне виконання, і глибокий сакральний зміст — а цього сьогодні дуже бракує...

— Хто знає. Ми так багато чого ще не зробили, що, мабуть, працюватимемо і далі. Усі наші персонажі зроблені з природних матеріалів. Вони не тільки наповнюють простір ароматом трав, кожна з яких має свої цілющі властивості, вони ще й дуже цікаві дітям. Саме тому й докладали скільки зусиль, аби створити дендропарк і відкрити в ньому Будинок народної творчості, де можна було б давати відповідні майстер-класи, проводити лекції з народознавства, робити етнографічні вечори... Люди з такою легкістю нищать воду й насадження і не розуміють, що це — кров і судини землі...

Дуже часто, щоб зрозуміти твір, потрібно спочатку познайомитися з автором. А в нашому випадку родина Гіптенків є і автором, і твором водночас: вона сама себе постійно довершує і творить. І, мабуть, невипадково з-під їхніх рук виходять не відрубані, як у пана Херста, голови корів, а чудові сонячні фенікси, білоптахи і добротвори.