СОЛЖЕНІЦИНА АТАКУЮТЬ БЛОЩИЦІ - Соціум - dt.ua

СОЛЖЕНІЦИНА АТАКУЮТЬ БЛОЩИЦІ

18 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

Коли на всю першу сторінку газети «Столичные новости» я побачив портрет з написом «Пророк стукач» — раптом повіяло гниллю тюремних коридорів, де в усіх куточках мовчить злочин...

Коли на всю першу сторінку газети «Столичные новости» я побачив портрет з написом «Пророк стукач» — раптом повіяло гниллю тюремних коридорів, де в усіх куточках мовчить злочин. Не може цього бути — запротестувало все єство. Не тому, що Солженіцин — друг, письменник великої громадянської відваги. Вже давно минули мої перші захоплення Олександром Ісайовичем.

У таборі російські монархісти, які тихенько почитували Леніна, щоб навчитися підступних методів боротьби за «единую неделимую», розповідали, що Солженіцин теж із ними.

— Не може бути — Солженіцин порядний письменник! — заперечую я.

— А погляди у нього наші, — відповідають мені.

Потім я дізнався про несимпатичні виступи Солженіцина, що усамітнився «в своїй позиції». У 1990 р. вже після брошури «Как нам обустроить Россию», я написав статтю, яка закінчувалася словами: «Чи після всього сказаного Солженіцин — наш друг? Так. Але істина дорожча».

Мені залишається близьким образ письменника і правдолюба, який живив енергією сміливої думки покоління 60-х і давав приклад розкутого розуму. Ми вдячні йому назавжди.

На мене повіяло холодом від дріб’язкового політиканства «охранительного направлення» і від клопотів Солженіцина, як зберегти «підчеревину Росії» в Казахстані і як обкарнати Україну... Сказати по правді, мені жаль було великого письменника, який розгубив великі проблеми свободи і духу і почав опускатися до завбачливого управдома.

Ще раз доводилося мені відгукнутися на виступи Солженіцина у статті, надрукованій у «ДТ» — під назвою «Свобода пера під захистом імені», отже, моя напружена незгода з Солженіциним, який із втратою висоти втрачає відчуття правди і якого важко дочитувати до кінця, — ця незгода триває.

Але щоразу я боявся посковзнутися на цих скелях, щоб не скотитися низько і вже не бачити, хто такий Солженіцин, автор цілої бібліотеки книг опору в ХХ ст. Можна відвернутися від Солженіцина, але не можна його зневажати! Культура зобов’язує — так само, як і шляхетність.

Я тримаю в руках газету з портретом Солженіцина і боюсь розкрити, щоб не упасти в безодню. Але розкриваю — і відчуваю запах звичайної кагебістської калюжі, в якій порпається кореспондент...

Цей сморід сприймаю з полегкістю... І все ж таки з жахом: до якої ж «свободи слова» ми дійшли, коли отак серед білого дня можна обплювати велике ім’я!.. І купати його в жовтій калюжі. Просто так... А може, й не просто так: письменник, який розкопав і зібрав правду про ГУЛАГ, — він же і тепер копає...

І тут я хочу сказати головне людям довірливим і готовим приймати газетну публікацію за правду.

Справа в тому, що більшовицький експеримент зі змішуванням умів і сумлінь — не вдався. Вони перевели мільйони душ «людського матеріалу», зламали сотні мільйонів доль, десятки мільйонів життів, перемололи, затоптали, а генотип людини не змінився. Колись у Франції ламаркісти, щоб довести свою теорію успадкування набутих змін, багатьом поколінням мишей обрубували хвости, а мишки знов і знов народжувалися з хвостами...

Не вдалося також вивести нову породу людей, здатних виконувати всі вказівки вождя. Кагебісти перепсували багато здібних людей, яких залучали в сексоти і обіцяли зробити поетами. Сексот писав доноси, а творів уже не міг писати... Навіть не сексот, а просто малодушний запроданець — уже не міг піднятися до справжньої творчості. Як писав Тичина:

Не співай, співай, поете,

бо ти вже продався.

Отже, не вірте, люди добрі, що колишній культурний офіцер у таборі справді опустився до стукача, а звідти піднявся до великої творчості і до одважної боротьби проти комуністичного режиму. Досвідчений на змінних вітрах громадянської війни в Іспанії письменник-філософ Джордж Орвел зробив нещадний висновок: «Хто вже раз зкурвився, то назавжди».

Творчість споріднена з духом Творця. До нього треба постійно підійматися, все життя без перепочинку, як підіймався Солженіцин — самовіддано і безстрашно. «Та все підіймайся до Бога», — повторював Василь Стус.

Кагебістам здається, що вони усе знають, бо порпалися в наших паперах і розпоряджалися нашими долями. Тут вчасно їм нагадати: ви ж обліпили дім вчорашнього зека, як блощиці зеківські нари. У вашому розпорядженні була влада, техніка, гроші — і той одержимий письменник обіграв вас, користуючись мінімальною свободою великої зони і підтримкою переслідуваних інтелігентних людей, які не продаються. Ваша стократна сила не є силою супроти однієї людини, засвіченої духом...

Було відомо, що вони обснували Солженіцина павутиною агентури. Проти нього публікували викривальні статейки. Тільки дивно: де ж був їх розум, щоб замість липких кляуз опублікувати «доноси Вєтрова»?! За твердженням кор. «дослідника» «СН» «всі папери, які коли-небудь потрапляли в архіви держбезпеки, бережно там зберігалися (і зберігаються досі)». Які недоумки: їхній найбільший ворог Солженіцин лежить готовенький у папці «совершенно секретно», а вони ходять навколо папки і бояться розкрити. І не здогадуються, що папка знищить ворога!

Нарешті до 1 квітня 2003 р. вони дали журналістові дещицю з цієї папки — дали таке, що сором до рук брати! І соромно читати про експерта (обов’язково іноземного) Арнау, який встановив ідентичність почерку Вєтрова і Солженіцина, котрому бандерівець Іван Мегель нібито признається, коли і як підніме повстання в таборі (29.1.1952), і навіть мовою комуніста нахваляється «Кто был ничем, тот станет всем».

Бідолашні, хоч би прочитали в Солженіцина про бандерівців як конспіративно вишколених і діяльних людей, які не хваляться, а організовано і сміло діють.

А сам жанр кагебістського «документу» так уже здискредитований, що його нині навіть до рук не беруть. На багатьох українських єпископів і депутатів було виготовлено ксерокопії «документів» про співробітництво з КҐБ і розіслано по всьому світу. В свій час ми з Надією Світличною опублікували заяву про моральну відповідальність за співучасть у розповсюдженні лжесвідчень.

Судячи з акцентів на 1-й сторінці публікації, задум цієї авантюри — настроїти українців проти Солженіцина. Я вже говорив, що він сам настроїв. Але він ніколи не міг бути таким, щоб продавати українців карателям! Ось що він каже: «Мені боляче писати про це: українське і російське поєднане в мені і в крові, і в серці, і в помислах. Але великий досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрив мені, як у них наболіло. Не уникнути нашому поколінню плати за помилки старших».

Кажуть, тепер Солженіцин в книжці «200 років разом» (про євреїв в Росії — тема делікатна!) розкопує матеріали, зокрема, про український голодомор як спланований геноцид.

Якщо це так, то у нього буде всюдисущий ворог путінська влада, яка в 70-річчя Голодомору влаштовує Рік Росії в Україні, замовчуючи Голодомор і причетність до нього Кремля, а також РПЦ, яка з політичних резонів не поминає сім мільйонів убієнних голодом православних християн. Вороги будуть...

Однак навіть якби Олександр Ісайович по слабості своїй озлився на український народ, все одно захистити його ім’я від лжесвідчень — наш обов’язок честі.

P.S. Додаткові аргументи щодо фактів і моральної позиції Солженіцина ви знайдете в розділі «Стук-стук-стук» «Архіпелагу ГУЛАГу» ч. ІІІ, р. 12.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво