СОЛОВЕЦЬКА ТРАГЕДІЯ: НЕПОМІЧЕНА РІЧНИЦЯ

Поділитися
Виповнюється 65 років з часу розстрілів соловецьких в’язнів, серед яких було чимало відомих укра...

Водночас, коли порівнюєш такого роду документи з джерелами, які стали тепер доступними, вбачаєш закономірність того, що поруч із Миколою Зеровим, Миколою Кулішом, Лесем Курбасом, Євгеном Плужником, Антоном Крушельницьким, Мирославом Ірчаном, Степаном Рудницьким, Михайлом Лозинським, Володимиром Чехівським, Сергієм Грушевським, Анатолієм Слісаренком, Григорієм Епіком, Павлом Філіповичем, Валеріаном Підмогильним, Марком Вороним та іншими опинились комуністичні діячі — згаданий Петро Солодуб, а також Матвій Яворський, Михайло Полоз, Олександр Бадан-Яворенко, Мирон Косар-Заячківський, Василь Сірко, Юрій Озерський, Петро Дятлов, Петро Демчук та багато інших. У всіх цих різних за політичними і людськими характеристиками людей був спільний «склад злочину» — всіх їх обвинуватили в «українській націоналістичній контрреволюції».

«Єжовщина» починається

26 вересня 1936 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило рішення про звільнення Генріха Ягоди від обов’язків наркома внутрішніх справ СРСР і призначило на цю посаду Миколу Єжова, який залишався за сумісництвом секретарем ЦК ВКП(б) і Головою Комісії партійного контролю, з тим, щоб він «дев’ять десятих свого часу віддавав НКВС».

Фактично М.Єжов прийшов в НКВС з готовим планом репресивних дій, насамперед проти тих діячів, які могли скласти опозицію особисто Сталіну. Варто, наприклад, хоча б згадати, як за часів «єжовщини» партійно-чекістському «тандему» вдалося поєднати тих, кого було оголошено правими ухильниками, з «троцькістсько-зинов’євським блоком». Концепцію такого поєднання М.Єжов виклав у своїй ненадрукованій праці «Від фракційності до відкритої контрреволюції», над якою почав працювати у 1935 році. Вже тоді він сформулював апріорні обвинувачення у терористичних прагненнях колишніх учасників опозиції. Сталін власноруч (на прохання Єжова) відредагував рукопис і висловив рекомендації, які були враховані. Фактично Єжов задумав працю, що могла б стати програмним документом для ліквідації всіх колишніх опозиціонерів та інакодумців у країні .

Та спочатку Єжову треба було розкритикувати свого попередника на посаді наркома внутрішніх справ Г.Ягоду. З усім розмахом це було зроблено на лютнево-березневому (1937 року) Пленумі ЦК ВКП(б). У резолюції цього Пленуму містились принципово важливі для подальшої долі багатьох політичних в’язнів положення. Зокрема зазначалося: «Ще більш нестерпним є встановлений Наркомвнусправом СРСР тюремний режим стосовно засуджених, найбільш злісних ворогів Радянської влади — троцькістів, зинов’євців, правих есерів та інших.

Всі ці вороги народу, як правило, посилались у так звані політізолятори, що були підпорядковані Наркомвнусправу СРСР. Політізолятори містилися в особливо сприятливих умовах і більше скидалися на примусові будинки відпочинку, ніж на тюрми».

Тут варто нагадати, що в СРСР для ув’язнених фактично до 1930 року існував політичний режим, тобто режим, яким користувалися політв’язні. 1930 року його ліквідували (Соловки були винятком, тут політрежим ще зберігався). Всі, хто вижив після цього, вважались ув’язненими за «контрреволюційні» злочини. Тепер Єжову здалося цього замало. Саме з його ініціативи в СРСР повернулися до колишньої назви «тюрма» замість назви «ізолятор» (ізолятори особливого призначення, які існували з 1930 до 1937 року, було перейменовано на тюрми особливого призначення, а СЛОН у 1936 році став СТОНом). Соловецькі в’язні доволі швидко зрозуміли, що реально означають для них і поява у НКВС СРСР М.Єжова, і рішення лютнево-березневого (1937 р.) Пленуму ЦК ВКП(б), хоча передчуття майбутньої трагедії з’явилося у багатьох ще раніше — відразу після вбивства Сергія Кірова. І з особливою увагою стежили за подіями в Україні.

До речі, жорстким було ставлення не тільки до українських, а й до інших «націоналістів». У цьому зв’язку не можна не згадати цілком слушного зауваження французького дослідника Жака Россі, автора унікального «Довідника по ГУЛАГу» і багаторічного в’язня ГУЛАГу, про те, що після жовтня 1917 року було багато засуджених за «буржуазний націоналізм». Спочатку серед них траплялись і росіяни, але на початок 20-х років вони зникають: «Авторові, який з 1937 по 1958 р. побував у десятках пенітенціарних закладів, не довелося зустріти жодного росіянина з цим обвинуваченням (підкреслення моє. — Ю.Ш.). Водночас, чисельність усіх неросійських «буржуазних націоналістів» систематично зростає».

Письменник М.Ірчан-Баб’юк у грудні 1936 року, коментуючи виступ Сталіна на з’їзді Рад, сказав: «...У мене розвіялись всілякі ілюзії щодо пом’якшення моєї долі, а також щодо амністії. Всі, хто має 58-му статтю, тепер засуджені на фізичне знищення». Такого роду настроєм, зокрема, перейняте агентурне донесення Секретно-політичного відділу 3-ї частини 8-го Соловецького відділення Біломорсько-Балтійського Комбінату (ББК) НКС від 24 квітня 1937 року, в якому зазначалося: «Кремль повний «парашами» (тобто чутками. — Ю.Ш.) переважно в бік погіршення становища ув’язнених. Зрозуміло, все це пов’язується із загальним політичним станом. Раніше, тобто відразу після усунення Г.Г.Ягоди, «параші» мали характер радісний, що, мовляв, режим буде послаблено, буде переглянуто справи, підсумком чого буде амністія, звільнення більшості ув’язнених тощо, а за останні дні, навпаки «параші» мають характер посилення режиму стосовно ув’язнених.

Кузьменко говорить, що заліки всі зняті, всю 58-му статтю буде переведено на тюремний режим, свободи нам не бачити. Та добре, що знімають тих, хто нас посадив... Ірчан М.Д. двічі вів розмови на «парашні» теми. Він вважає, що «параші» про погіршення становища ув’язнених більш вірогідні, оскільки ми живемо у неправовій державі...

Коник І.І. вважає, що ув’язненим українцям ніколи не бути на свободі...»

На думку ще одного в’язня, «Ягоді не уникнути зашморгу, він занадто багато знав того, чого багато з членів Політбюро не знали».

Так воно і сталося з Ягодою (якого розстріляють 15 березня 1938 року), але й доля соловецьких в’язнів також стала трагічною.

Що робити з в’язнями?

Фактичним імпульсом до розстрілів було те, що з весни 1937 року, внаслідок різних операцій НКВС, у таборах опинилося 700—800 тисяч осіб. Почали шукати рішення. По-перше, чимало таборів розширювалися, виникали табори-монстри. По-друге, вирішили збільшити лісозаготівлі.

16 серпня 1937 року з’явився наказ №078 про створення нових лісозаготівельних таборів: Тайшетського, Томськ-Асинського, Куломського, Усть-Вимського, Івдельського, Каргопольського, Локчимського. Лісовий сектор ГУЛАГу було реорганізовано у Лісовий відділ ГУЛАГу НКВС. Начальник ГУЛАГу зобов’язувався організувати підготовчі роботи з розрахунком прийому до 1 жовтня 1938 року не менше 5 000 чоловік ув’язнених у кожному таборі. У наказі окремо підкреслювалось: «Роботи 4 кварталу 1937 року організувати з розрахунком прийому до 1 січня 1938 р. не менше 15 000 ув’язнених у кожному таборі, з тим, щоб з початком 1938 року табори розпочали основні лісозаготівельні роботи». За давно заведеною традицією, не забували автори цих новацій і про використання праці в’язнів на будівництвах, що опинялися у «прориві».

Україні 1937 рік приніс значне збільшення заарештованих, а відтак і ув’язнених. Відкривались нові тюрми, зокрема ті, що були на консервації. Статистика свідчить, що у другому півріччі 1935 року, порівняно з першим півріччям цього ж року, кількість справ, що їх розглядали спецколегії обласних судів, збільшилась на 95,9%. Переважна більшість засуджених проходила за обвинуваченнями у «контрреволюційній» та «троцькістській» агітації. За офіційними даними, у 1935 році в Україні було заарештовано 24934 особи, у 1936 — 15717, у 1937 — 159573, у 1938 — 108006, у 1939 — 12000, у 1940 — близько 50 тисяч.

Зрозуміло, для того, щоб уявити загальну картину репресій, до цих цифр слід додати кількість ув’язнених у внутрішніх тюрмах НКВС (а вони були перевантажені), проаналізувати смертність у таборах (за деякими даними, у 1936 році вона становила 2%, у 1937—1938 роках — 6—7%), додати кількість репресованих селян, а також депортованих.

Про репресивні акції НКВС УРСР систематично інформував ЦК КП(б)У. Туди лише протягом 1937-1938 років, за неповними даними, було надіслано понад 100 повідомлень, до багатьох із яких додавалися протоколи допитів обвинувачених.

Однак у 1937 році вирішили не лише задіяти в’язнів у різних видах праці, а й водночас «почистити» табори. Рішення про знищення в’язнів московське керівництво ухвалило в серпні 1937 року, і його відразу почали реалізовувати, розстрілявши не менше 30 000 осіб.

На осінь 1937-го у багатьох соловчан терміни ув’язнення закінчувались. Треба було вирішувати, що з ними робити, оскільки вихід на волю цих людей, засуджених переважно за політичними статтями, був небажаний для режиму.

Тюремні справи

Українці перебували на особливому обліку у таборі і були предметом окремої уваги спеціальних підрозділів ГУЛАГу, таких, як, скажімо, секретно-політичний відділ 3-ї частини 8-го соловецького відділення ББК НКВС. «УНКР» — цю абревіатуру, що означала «Украинская националистическая контрреволюция», можна бачити на більшості службових секретних документів, пов’язаних із долями в’язнів-українців.

З початком 1937 року тюремне керівництво вирішило структурувати оцінки, думки, судження, які висловлювали в’язні у своєму середовищі. У одному з агентурних повідомлень від 23 лютого 1937 року є такий висновок: «Стає очевидним, що у Кремлі (йдеться про центральну частину Соловецького монастиря. — Ю.Ш.) існує українська фашистська організація».

Та перш ніж чинити розправу, режим мусив бодай формально її виправдати. Тому вирішили створити нові справи, тепер уже тюремні. Їх створили, поклавши в основу доноси інформаторів. Збереглася складена навесні 1956 року, тобто під час хрущовської «відлиги», довідка, що фіксує механізм, за яким здійснювались репресивні акції проти соловецьких в’язнів: «На осіб, які перебували в ув’язненні у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких ВТТ, попереднє розслідування не проводилось, а за агентурними даними або за довідкою по попередній слідчій справі виносилось на засідання Особливої трійки, яка й ухвалювала своє рішення».

Як правило, тюремні справи починаються довідкою за підписом начальника Соловецької в’язниці Івана Апетера та його заступника Петра Раєвського. Перший до свого призначення на Соловки, у 1934 році, був начальником Санітарно-курортного відділу НКВС СРСР. Невдовзі після розстрільної акції, а саме 26 грудня 1937 року, його звільнили з органів НКВС, а 22 серпня 1938 року засудили до страти. П.Раєвського звільнили з посади начальника Соловецької в’язниці особливого призначення у жовтні 1938 року. Він працював начальником Новочеркаської в’язниці НКВС. 10 листопада 1939 року його заарештували і невдовзі розстріляли.

Ось, наприклад, довідка на Леся Курбаса, підписана І.Апетером та П.Раєвським: «Являлся одним из руководителей к.-р. организации «УВО». Был связан с Тумским (йдеться про О.Шумського. — Ю.Ш.) и др. видными к.-р. — националистами. Для к.-р. националистической пропаганды использовывал (так у тексті. — Ю.Ш.) Украинский театр «Берези» (йдеться про «Березіль». — Ю.Ш.), руководителем которого он являлся. Концентрировал в театре к.-р. элемент и воспитывал кадры в националистическом духе...

Находясь в Соловецком лагере на руководящей работе по линии театра, упорно подбирал в таковой кадры исключительно из украинских к.-р. националистов. Вращается среди украинцев Ирчан-Бабюк, Владимировым Г., Гоккель, Генрикс, в среде которых говорит, что в «Советской Украине господствует диктатура черносотенной русской клики и что эта клика уничтожила ленинскую национальную политику, украинскую культуру и литературу и уничтожает украинский язык».

Интересуется политическими событиями. Считает, что судьба заключенных зависит от международного положения... Имеет намерение из лагеря бежать».

А у «розстрільному» протоколі рішення щодо Л.Курбаса значно коротше: «Слушали: КУРБАС Александр Степанович, 1867 г. р., ур. Галиции (г.Самбор), гр. СССР, служащий, образование высшее, режиссер, бывш. социал-демократ.

Судеб. тр. при КОГПУ УССР от 9.4.34 г. по ст. 54-11 УК УССР осужден к заключению в ИТЛ на пять лет.

Постановили: КУРБАС Александра Степановича РАССТРЕЛЯТЬ».

Під «розстрільними» протоколами трійки УНКВС по Ленінградській області за № 81-85, 134, 198, 199 стоїть підпис Леоніда Заковського, справжнє ім’я якого Генріх Штубіс. Всю другу половину 1937 року він керував каральними акціями по Ленінградській області. Саме для цього, власне, і було створено особливу трійку під його головуванням. У жовтні 1937 року Л.Заковський разом зі своїм заступником, старшим майором державної безпеки В.Гаріним (до речі, своїм давнім бойовим товаришем по роботі у Вінниці, Одесі, Новосибірську) та вже згаданим прокурором Б.Позерном і провів «чистку» Соловецької в’язниці особливого призначення. При цьому він мріяв про проведення у Ленінграді показового процесу «Ленінградського шкідницького, шпигунського, диверсійного терористичного центру».

У січні 1938 року його призначили заступником наркома внутрішніх справ. З’ясувати коло його службових обов’язків важко, але зрозуміло: це було індивідуальне призначення, М.Єжов доручав йому найважливіші та найбрудніші завдання.

Однак репутація несамовитого погромника і активного єжовця не врятувала Заковського від загибелі. 16 квітня 1938 року його усунули з усіх посад в НКВС, через чотири дні призначили начальником будівництва Куйбишевського гідровузла, а ще через дев’ять днів заарештували. 29 серпня 1938 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Л.Заковського до страти, і вирок було виконано того самого дня. Були репресовані і його найближчі родичі.

Такою була «ротація» кадрів: найбільш ревних адептів режиму знищували в першу чергу. І це стосується не тільки чекістів. Чимало соловецьких в’язнів — учорашніх комуністичних керівників-номенклатурників — не могли повірити у закономірність їхнього шляху на Соловки. З іншого боку, документи засвідчують, що і в представників цієї категорії в’язнів прозріння все-таки відбувалось. Один із одіозних прикладів — колишній ортодоксальний історик-марксист Матвій Яворський, на якого свого часу режим розраховував як на наукового антипода Михайла Грушевського.

Потрапивши на Соловки за брехливим обвинуваченням в участі в «Українському національному центрі», Яворський зайняв відверто агресивну позицію щодо режиму, з рук якого ще не так давно одержав звання академіка та інші посади. Збереглося багато повідомлень таємних інформаторів про його поведінку і розмови на Соловках. Він давав безжально влучні характеристики і оцінки тодішній політичній системі. Він кинув відвертий виклик цій системі, написавши 30 червня 1936 року заяву до Центральної атестаційної комісії ГУЛАГу, в якій декларував, що відмовляється від заліків робочих днів, а також декларував, що думав про сталінську політику та її антиукраїнський курс.

Як засвідчив табірний сексот, 26 грудня 1936 року, на прохання одного не дуже освіченого в’язня допомогти написати заяву про помилування, він відповів: «Щиро вам раджу не принижуватися перед червоними варварами. Вас все одно не помилують, а якщо б і помилували, то коли б я був на вашому місці, я б відмовився від цієї пільги. Особисто я написав заяву-лист, у якій заявив, що сам я з табору не вийду. Я не хочу перебувати на волі, знаючи, що кращі сини України знемагають у соловецькому мішку. Я поділю з ними чашу горя до кінця...»

До кінця залишилось небагато часу.

Як відбулася ліквідація?

Тривалий час на це запитання не було точної відповіді. Побутувала легенда, що в’язнів-українців потопили на баржі.

Згадуючи про Миколу Зерова, Семен Підгайний (колишній соловецький в’язень, якому пощастило вижити) у книзі спогадів «Українська інтелігенція на Соловках» (видана 1947 року) писав: «1937 року, глухого соловецького вечора по всіх камерах бігали конвоїри й кричали: «Такой-то! С вещами!» Похапцем хапав кожен свій «одр» і, поцілувавшись із приятелем, простував за конвоїром. Збирали всіх коло північної брами соловецького Кремля. Далі вели до порожніх бараків сільгоспу, де провадився попередній трус в’язнів (у порту був ще передостанній обшук, а останній аж на материку «Морсплаві»)...

На «Морсплаві» групу, що з нею відплив Зеров, ще раз обшукали, відібрали власні, нетаборові речі, одягли всіх лише в таборовий одяг, пообрізували гудзики та позабирали пояси. З посиленим конвоєм кудись повезли. Уже в січні 1938 року, коли я був на тому самому «Морсплаві», відібрані у в’язнів цього етапу речі розкрадали «урки» та вільнонаймані енкаведисти».

Завдяки віднайденим кілька років тому документам, що були надруковані у тритомнику «Остання адреса», тепер відомо, куди повезли згадану групу в’язнів, де вони були знищені і хто саме це зробив. Їх не потопили.

16 жовтня 1937 року Л.Заковський надіслав заступникові начальника Адміністративно-господарського управління УНКВС Ленінградської області капітану держбезпеки Михайлу Матвєєву розпорядження: «Предлагается осужденных Особой Тройкой УНКВД ЛО согласно прилагаемых к сему копий протоколов Тройки за № 81, 82, 83, 84 и 85 от 9, 10 и 14 октября с/г — ВСЕГО в количестве 1116 человек РАССТРЕЛЯТЬ. Для этой цели Вам надлежит немедленно выехать в г. Кемь и связавшись с Начальником Соловецкой тюрьмы ГУГБ Ст. Майором Госбезопасности т. Апетер, которому одновременно с этим даются указания о выдаче осужденных, — привести приговора в исполнение согласно данных Вам лично указаний.

Исполнение донесите, представив по возвращении акты».

Хто такий М.Матвєєв? Він народився 1892 року, а з лютого 1917-го вже був активним червоногвардійцем у Петрограді. Тоді ж, у 1917-му, його жорстоко побили. Можливо, цей епізод вплинув на його психіку, оскільки чекістські органи, куди він вступив, почали використовувати його як надійного ката, для, як це називали, операцій «з виконання вироків засудженим», тобто для розстрілів. М.Матвєєв брав участь у такого роду операціях, починаючи з 1919 року (з перервою у 1923—1927 роках). Дослужився до коменданта Ленінградського ГПУ, а 1933 року передав розстрільні папери своєму приятелю Олександру Полікарпову, а сам став заступником начальника Ленінградського ГПУ по адміністративно-господарській частині.

Соловецьких в’язнів етапували морем до Кемі, звідти залізницею їх перевезли до Медвеж’єгорська в Карелії, де розмістили у слідчому ізоляторі ББК НКВС. Місця тут було замало, а тому їх поетапно вивозили в урочище Сандормох, де М.Матвєєв особисто (іноді з допомогою помічника коменданта УНКВС Ленінградської області Алафера) — за протоколами № 81—85 — щодня розстрілював від 180 до 265 в’язнів, — як зазначено в одному з документів, «быстро, точно и толково».

10 листопада 1937 року М.Матвєєв підготував рапорт на ім’я заступника начальника УНКВС Ленінградської області В.Гаріна. Він доповів, що з 1116 засуджених на смерть фактично було знищено 1111 осіб. З решти 5 в’язнів один помер ще на Соловках, а чотирьох направили: в Ленінград (С.Вишняк), в Одесу (Є.Ликворник) та двох до Києва (І.Зозуляк, Б.Пероцький).

У кожній тюремній справі є акти про виконання вироків в’язням за підписом М.Матвєєва. Це надруковане на машинці кліше з пропусками у певних рядках, куди додруковували прізвище конкретного в’язня, номер відповідного протоколу і дату розстрілу. Після проведених екзекуцій М.Матвєєв був нагороджений («за успешную борьбу с контрреволюцией») цінним подарунком і орденом Червоної Зірки. А невдовзі його заарештували за те, що виконав незаконний, як з’ясувалося, наказ Л.Заковського і знищив групу соловецьких в’язнів. Матвєєв одержав «червонець» — 10 років позбавлення волі. Етапом він прибув у Волзький концтабір неподалік Рибінська. Однак сидіти йому довелось недовго: почалася війна, і його звільнили. Він пережив війну і помер аж у 1971-му.

Ще 509 соловецьких в’язнів, засуджених за протоколами № 134, 198, 199 засідання особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області, були знищені у грудні 1937-го і в січні 1938 року. За наявною версією, цих в’язнів, серед яких також було чимало відомих українців, розстріляли у пустині Койранкангас під Токсово.

Акти про виконання вироків цього разу підписані приятелем М.Матвєєва комендантом УНКВС Ленінградської області О.Полікарповим. Його доля склалася інакше: після арешту Матвєєва він зрозумів, що на нього чекає, написав предсмертного листа і застрелився.

І, нарешті, останню групу соловчан-в’язнів за протоколом № 303 від 14 лютого 1938 року засідання особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області розстріляли прямо на Соловках у районі «відрядження» Ісаково. Підписав документи про розстріл заступник начальника 10-го відділу Головного управління держбезпеки майор держбезпеки Микола (Лука) Антонов (Грицюк). 23 жовтня 1938 року він був заарештований і 22 лютого 1939 року розстріляний.

Не забувати!

Коментуючи щойно відкриті факти про соловецькі розстріли, Іван Драч у 1997 році писав: «Жоден Шекспір чи Брехт не має уяви і снаги вигадати такого собі капітана Матвєєва. Його створило Життя — логіка віри в людину опирається щосили і щодуху: такого бути не може. Це надто неймовірно! Але було саме так... Саме політика розвертає усіх нас таким чином, що ми мусимо пам’ятати Розстріляне Відродження, щоб зберегти наше Майбутнє. Документи мають вбивчу силу. За ними полюють. Їх знищують. Але їх і оприлюднюють, щоб люди читали і думали. Робили висновки».

І справді, дослідження подій, пов’язаних із соловецькими розстрілами, змушують ставити питання ширше. В чому саме полягав глобальний сенс «великого терору»? Що саме прагнув здійснити з його допомогою режим? Чому терор був таємним? Чому він припинився і не повторювався пізніше у таких масштабах, як у добу «єжовщини»?

Загинула безневинно така кількість людей, що хтось неодмінно мусить за це відповісти у правовій державі. Хто і в який спосіб? І тут маловтішною є та обставина, що фактично всі, чиїми руками терор здійснювався, з катів перетворилися на жертв, винищувались.

До речі, знищили не всіх. Декого з живих допитали в період хрущовської «відлиги» 50—60-х років. Ці свідчення також містять чимало важливих речей для розуміння механізму беззаконь, умов, за яких вони були скоєні. Щоправда, дехто з допитаних багато чого «забув» або прагнув виправдати свою поведінку у 30-ті роки.

Ті, хто планував і здійснював терор, розраховували на те, що ніколи і нікому не вдасться дізнатися правду, реконструювати трагічні події. Недаремно тоталітарна система та її адепти забороняли, пильно контролювали або дозували інформацію про репресії чи, як заведено було говорити, «порушення соцзаконності». Та, як це часто трапляється в історії, рано чи пізно істина пробивається крізь морок мовчання і свідомої фальсифікації.

Навесні 1937 року один із ув’язнених, Юрій Машкевич, колишній бухгалтер з Вінниці, обговорював з кількома в’язнями питання про загублений у таборі одяг зеків. Саме тоді він сказав: «Все це... ніщо, порівняно з тим, скільки людей було погублено табором, але ніхто про це не хоче чути. З часом на Соловки будуть значно більше приїздити, ніж навіть до Італії. Приїздитимуть для того, щоб подивитись на ті місця, де голі люди замерзали, а голодні вмирали».

І справді, найголовніше — зберегти пам’ять про те, що сталося на Соловках, що означало поняття «Соловки» в політичній історії України ХХ століття. Тому завершу тим, з чого починав: ті, хто загинув 65 років тому, мають бути вшановані на державному рівні. Нині, готуючи з працівниками Державного архіву СБУ до перевидання науково-документальне дослідження «Остання адреса», ще і ще раз переконуюсь у цьому. Слово за вами, державні мужі, всі ті, для кого згадка про минуле — не лише данина передвиборній кон’юнктурі.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі