Соловецька голгофа Леся Курбаса

Того року сонце було шалене. Небачена спека, близько 35 градусів, хазяйнувала влітку 1936-го. Смертельне полум’я досягло і півночі. Пароплави все везли й везли чергові партії засуджених. Із новими зеками ступив на низький соловецький берег і Олександр-Зенон Степанович Курбас. Лесь Курбас, як його називали друзі. Колишній головний режисер уже колишнього театру «Березіль». У етапах 1936-го було багато українських діячів науки та культури. Вони розглядали здалеку церкви без хрестів та Успенський собор, на якому сяяла велика червона зірка. Курбасові вже давно стелився тернистий шлях, ще відтоді, як скаламучена історія закинула його на київські гори. Тоді він мав 29 літ і сподівався підняти тогочасну українську сцену до рівня європейських авангардних театрів. У звичному він бачив духовні глибини, а в ляльковому театрі переймався законами історичного буття.

Христос прийшов поліпшити світ, у якому панував цар Ірод та воїни — вірні виконавці його наказів. Зло придушувало добро у зародку: «Полно-полно, баба, шуметь! За убитым уже нечего жалеть!» Курбас поставив «Різдвяний вертеп» у Київському Молодому театрі 1919 року. Людина поступалась владі Ірода, поки смерть не вбивала царя. Але мадам Історія веде в Україні свою гру. Червона армія після нетривалого польського панування влітку 1920 року остаточно захопила Київ. Настають справжні Іродові часи.

...Уночі 25 грудня 1933 року Курбас під конвоєм увійшов у ворота московського НКВС. У столиці СРСР він працював над постановкою шекспірівського «Короля Ліра» у Державному Єврейському театрі. Митцю пояснили, що він стоїть... на чолі української військової організації (УВО) і на прем’єрі в театрі особисто планував убити секретаря ЦК Постишева.

Курбас спочатку відкидає ці дикі вигадки, але після допитів (читай — тортур) 10 березня 1934 року погоджується, що він «контрреволюціонер», однак театральні друзі ні до чого не причетні. «Трійка» 9 квітня 1934 року засудила Леся на «5 років перебування у спецтаборі».

Курбас прибув до Біломор-балтійських таборів 17 травня 1934 року. Мабуть, це був Попів острів — Кемь. Зареєстрували його у таборі на Медвежій горі 16 листопада. Там працював театр на 300 місць. Завданням колективу було розважати начальство та вільнонайманих. Існували дні і для в’язнів.

Колектив театру — 100 чоловік. До постановки запропонували сатиричну драму Леоніда Славіна «Інтервенція»: часи громадянської війни в Одесі. Швидко до керівництва надійшов лист, що не можна націоналістові доручати відповідальну роботу. І Курбас зникає. Взимку 1936-го Леся бачили на малому лагпункті Вянь-губа. Курбас там відкидав сніг на дорозі. Його повертають до театру. Незабаром Курбас створює музичне видовище «Сон на Вянь-губі». Вистава мала чималий успіх. І ось нарешті — Соловки! Курбас побачив безліч знайомих облич, ніби опинився у центрі Харкова чи на Хрещатику. Тут методично знищували творчу еліту України.

Це була найстрашніша пастка, в яку потрапила Україна. Діячів культури тримали у Благовіщенському корпусі, і Курбас мав там кару, яку б не вигадав сам Ірод. У другому відокремленому корпусі вже другий рік в ізоляторі перебував Микола Куліш. Драматург був справжнім творчим однодумцем Курбаса. Вершинами їхньої творчої співпраці стали вистави «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса» у «Березолі». На Соловках Курбас встиг ще поставити «Аристократи» Погодіна і «Учень диявола» Бернарда Шоу.

«Чи добре вам буде, коли ми повісимо вас рівно о дванадцятій?» — запитував у виставі «Учень диявола» головного героя генерал. У залі саркастично сміялись. Наприкінці 1936-го Курбаса етапували на острів Анзер. Зеки називали цей острів «штрафним відрядженням». На Анзері існував маленький театр на другому поверсі колишньої церкви. Поставлені Курбасом «Маленькі трагедії» Пушкіна були ніби спеціально написані для цих обставин. Буцімто десь тут поруч весь час за стіною дихав цар Ірод. Таке було враження, що нині з’являться персонажі з «Вертепу» у театрі «Березіль».

А тим часом керівники Соловків готують матеріали для ліквідації великої групи в’язнів. У цих матеріалах про Курбаса написано, що чули, як він говорив: в Україні панує диктатура чорносотенної російської групи, яка знищує ленінську національну політику, українську літературу, культуру і українську мову...

9 жовтня 1937 року «особлива трійка» НКВС по Ленінградській області винесла Лесю Курбасу смертний вирок. З 9 по 14 жовтня було розстріляно 1116 чоловік. Серед них видатні діячі культури України — Сергій Грушевський, Григорій Епік, Микола Зеров, Микола Куліш, Антін Крушельницький, Валер’ян Підмогильний...

Через кілька років колишній директор Соловецького театру Привалов розповідав, як одного вечора до нього прийшов небажаний гість, колишній оперуповноважений табору. Кум — так колись цю людину називали на Соловках. Він з’явився напідпитку, згадував «золоті часи» соловецькі. Сказав, що в одній із груп, яку вели до Секирної гори на розстріл, він упізнав Курбаса. Це сталося, як свідчить і довідка, 3-го листопада 1937 року. Воїни царя Ірода відробляли свій хліб. «...За убитым уже нечего жалеть!» «О, Іроде, преокаянний!»

У 1991 році було завершено роботу над кіносеріалом «Моя адреса Соловки». Фільм «Пастка» розповідав про життя і смерть Леся Курбаса. Фільм «Тягар мовчання» — про останні дні життя драматурга Миколи Куліша. Це документальні свідчення про знищення духовної еліти України у найстрашнішому радянському таборі смерті. Різні були у них офіційні вироки, по різному складалися страшні соловецькі будні, та фінал чекав один — смерть. У темряві цього страшного архіпелагу вогонь їхнього життя в тих умовах не міг палати смолоскипом. А лише блимав свічечками. І вони захищали це світло в собі долонями на перехресті життя від шаленого поступу локомотиву часу. Вони робили нелюдські зусилля, щоб врятувати свій розум і врятувати в собі українську культуру для нас, для їхніх нащадків. А від нас залежить — кане це світло у безвість чи горітиме в серцях в ім’я майбутнього.