СОЛОДКЕ ЗАСЛАННЯ З ГІРКИМ ПРИСМАКОМ - Соціум - dt.ua

СОЛОДКЕ ЗАСЛАННЯ З ГІРКИМ ПРИСМАКОМ

17 травня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 17 травня-24 травня

У багатьох місцях — губернських містах і сотенних містечках, поміщицьких селах та лісових хуторах — випало побувати мені, мандруючи два роки за невтомним і невловимим Григорієм Сковородою...

Невтомний сковородознавець Микола Бородій у Шевченківському комітеті
Наш гід по старому Зимовому палацу Сергій Нілов, за ним галерея, якою ходив Григорій Сковорода
Микола Жигло запрошує в гості до альтиста Григорія Сковороди в старий Зимовий палац
Указ архієпископа Рафаїла Заборовського про набір співаків до придворної капели
На цій розписці чітко проступає прізвище Григорія Сковороди
Невтомний сковородознавець Микола Бородій у Шевченківському комітеті

У багатьох місцях — губернських містах і сотенних містечках, поміщицьких селах та лісових хуторах — випало побувати мені, мандруючи два роки за невтомним і невловимим Григорієм Сковородою. Поступово шлях доточувався усе новими адресами, поменшувалися й зникали розриви в маршрутах, дорожній пунктир перетворювався на суцільну лінію шляху до місць, де жив, учителював, складав пісні, писав трактати Сковорода. Так у моєму журналістському блокноті, а потім на сторінках «Дзеркала тижня» (22 липня, 7 жовтня 2000 року, 10 лютого, 19 травня, 9 червня, 25 серпня, 1 вересня 2001 року, 26 січня, 6 квітня 2002 року) поступово виповнювався життєвий шлях Сковороди по XVIII століттю: Чорнухи — Київ — Східна Європа — Переяслав — Каврай — Харків і вся Слобідська Україна — село Пан-Іванівка (нині Сковородинівка).

Та один розрив на шляху, не вимощений пошуковим словом, не давав мені спокою — це поїздка двадцятирічного Сковороди до співочої капели цариці Єлизавети Петрівни, в якій Григорій пробув два роки і повернувся до Києва, в Могилянську академію у чині «придворного уставника». І ось тепер я виконую свій обов’язок перед альтистом Сковородою журналістським відрядженням у XVIII століття, до північної столиці Російської імперії — Санкт-Петербурга.

У Санкт-Петербург через Глухів

З Миколою Калениковичем Бородієм я вперше зустрівся в полтавському містечку Чорнухи, в музеї мого знаменитого земляка Григорія Сковороди. Правда, не з ним особисто, а спочатку познайомився із зошитом, на обкладинці якого друкованими літерами було виведено: М. Бородій, а нижче учнівською ручкою дописано: «Нове в біографії Г.С. Сковороди».

Цей зшиток мені показала і передала як ключ до подальших пошуків науковий працівник музею Віра Гаврилівна Марченко. На останній сторінці рукопису стояв уже віддалений у часі 1991 рік, і я стривожився, чи відреагує адреса одержувача на моєму листі: селище Боярка під Києвом, вулиця Космонавтів, 14. Невимовно зрадів, коли у відповідь на мій письмовий посил пролунав телефонний дзвінок — і через день я зустрів у Шевченківському комітеті, на Прорізній вулиці, немолоду, з проникливим поглядом людину, яка допомагала собі при ходьбі палицею вишневого кольору, — це і був Микола Бородій.

Називаю його просто на ім’я, бо ми одразу й легко перенеслися у сімдесяті роки (ще нерідко забуваєш додати: минулого століття) — і ось уже переді мною сидів молодий лікар, який закінчив Одеський медичний інститут і після кількох років праці в Залізничній лікарні розпочав написання кандидатської дисертації з історії української медицини. Тема спонукала до роботи в архівах, а оскільки «українського цвіту по всьому світу», то Микола Бородій став частим гостем в архівах — центральних і відомчих — Києва, Москви й Ленінграда.

Того ж року молодому лікарю потрапила на очі книжка Леоніда Махновця «Григорій Сковорода». Блискуча ерудиція автора, сміливі й точні припущення, і особливо доскіпливий, перманентний архівний пошук автора сковородинівської біографії захопили Миколу Бородія так, що він вирішив, поруч із медичною архівістикою, спробувати й самому знайти нові документальні зернятка в невловимому життєписі мислителя. Правда, знавці відраджували: за двісті років усе — рукописи, списки, архівні справи — було перебрано, вивчено й опубліковано. Але, як напише згодом М.Бородій у своєму зошиті, «бажання аргументовано посперечатися» все ж надихнуло його на «майже безнадійні пошуки».

На цій розписці чітко проступає прізвище Григорія Сковороди

Впродовж п’ятнадцяти років Микола Бородій провів усі свої відпустки в архівах Росії і ще більше часу — в київських сховищах старих документів. Заповзятливий лікар перекидав тонни архівної руди, притомив очі на сотнях метрів погано мікрофільмованих документів, здолав важкий для читання скоропис ХVІІІ століття. В кінці шляху його чекав успіх: віднайдено 10 нових документів, де чітко виписано прізвище Григорія Сковороди, не кажучи вже про десятки архівних справ, у яких фігурують друзі й знайомі філософа.

Указ архієпископа Рафаїла Заборовського про набір співаків до придворної капели

Молодий дослідник виграв «змагання» з авторитетним сковородознавцем на тому відтинку життя Григорія Сковороди, про який я й розповідаю сьогодні, — перебування козацького сина в придворній капелі в Санкт-Петербурзі. Леонід Махновець, книжка якого «Григорій Сковорода» завжди була зі мною в мандрах за нашим перворозумом, відправив студента Могилянки на початку грудня 1741 року поштовим трактом: Київ — Козелець — Ніжин — Батурин — Глухів — Орел — Калуга — Москва — Твер — Новгород — Петербург на вимогу указу імператриці Єлизавети Петрівни, яка вчинила двірцевий переворот і 25 листопада 1741 року зійшла на царський престол. Дорога до Санкт-Петербурга неблизька, по-зимовому важка, і тому, як вважає Л. Махновець, півчий Сковорода прибув до царського двору в двадцятих числах грудня, бо ж царський указ від 21 грудня 1741 року засвідчує: «Наново прибулим із Малоросії півчим зорудувати мундир. А які от імена великих і малих півчих, про те взяти за рукою уставника, ієромонаха Іларіона, реєстр».

Але чи справді був у цьому поповненні царської капели київський студент Григорій Сковорода? Відповідь на це запитання й спробував знайти у злежалій скирті документів Микола Бородій.

Справді, уставником, тобто, сьогоднішньою мовою, художнім керівником капели, був ієромонах Іларіон, а начальником «новоприїжджий з Києва» теж ієромонах Іосиф. До придворної капели набирали юнаків з усіх губерній, але головним чином і насамперед зі «співучої Малоросії». Це підтверджує указ православного архієпископа Київського, Галицького й Малої Росії Рафаїла Заборовського, копію якого передав мені Микола Каленикович Бородій.

Звертаючись до підлеглих йому священнослужителів, архієпископ Заборовський продовжує скорописом: «Божіе благословение и наше архиерейское предпославши, предлагаем: настоящего 1742 года августа 9 дня письменно нам господин генерал-лейтенант Иван Иванович Бибиков сообщил: по силе именного Ее Императорского Величества указу от двора Ее Величества певчий басиста Гаврило Матвеев прозванием Головня прислан для набрания из Малороссийского народа певчих несколько человек к дополнению придворного певческого хора, с требованием от нас во все ведомства наши — предложения, ежели бы где оный басиста по усмотрению своему певчих мог сыскать, в том ему чинить всякое вспомощение. И вам по силе вышеписанного чинить непременное исполнение, получение же сего вместо рапорта под сим подписав, от последнего места обратно в канцелярию нашу прислать архиерейски повелеваем. Из Катедры нашей Киевософийской 1742 года. Августа 10. Вышепоименованный Рафаил Архиепископ.»

За цим архієпископським указом, виданим, у свою чергу, «по силі» іменного указу цариці Єлизавети Петрівни, до Глухова почали прибувати обдаровані співочим талантом молоді хлопці з козацьких полків Лівобережної та Слобідської України. Глухів був столицею чотирьох гетьманів: слухняного перед царем і водночас вболівальника за Україну Івана Скоропадського, загиблого в казематах Петропавловської фортеці за відстоювання козацьких вільностей Павла Полуботка, прихильника Мазепи, оборонця козацьких прав Данила Апостола та останнього гетьмана, свідка «золотої осені» української автономії Кирила Розумовського. Вписався Глухів і в історію української культури: при Данилові Апостолові в гетьманській столиці було відкрито музичну школу, яка й готувала співаків, музикантів для придворної капели у Петербурзі.

Шукаючи глухівський слід Григорія Сковороди, лікар Микола Бородій, як уже було сказано, перегорнув сотні й тисячі пожовклих, замоклих, припалених архівних аркушів, і все ж найбільша удача його чекала, коли в Центральному державному історичному архіві України у фонді «Генеральна скарбова канцелярія» він відкрив справу за номером 559 під довгою і, здавалося б, далекою від мети його пошуків назвою: «Книга расходная денежной казны 1742 года, учиненная в канцелярии малороссийских зборов для выдачи денег из скарбу войскового из собираемых в Малороссийских полках зборщиками и откупщиками надлежащих до скарбу войскового доходов, а кому именно и на что в расход и выдаче с расписками в которых месяцах и числах, о том повествует ниже сего».

І ось саме в цьому неперевершеному витворі канцелярського мистецтва Микола Бородій знаходить дороге йому прізвище юнака із сотенного містечка Чорнухи, а нині студента Києво-Могилянської академії. Відшукує на аркуші 125, з переходом на зворотний бік, у розписці від 7 вересня 1742 року такого змісту: «По указу ее Императорского Величества по определению канцелярии малороссийских зборов выдано из казны войскового скарбу по силе присланного указу восковой генеральной канцелярией присланному из Киева в Глухов из собираемых ко двору Ее Императорского Величества для наполнения хора спеваками киевскому жителю Василию Трофимову от Глухова на одну подводу (далі йде розрахунок оплати однієї версти від Глухова до Києва. — В.С.)… итого рубль с полукопейкою. Оные деньги киевский житель Василий Трофимов принял, а по его прошению Лубенского полку местечка Чернухи житель Григорий Сковорода вместо него расписался».

Отже, студент Григорій Сковорода приїхав до Глухова на вимогу указу Рафаїла Заборовського, готовий до конкурсного відбору до придворного хору. Що це саме так, підтверджує аркуш 365 архівної справи за № 280, де указом від 9.ІХ.1742 року, за підписами І. Бібікова, І. Тютчева та О. Безбородька, наказується канцелярії малоросійських зборів видати гроші на харчі, по 3 коп. на день, з 7-го по 20-те вересня, всього 1 крб. 44 коп., тенористові Стефану Тарнавському, альтистам Івану Тимофієву, Григорію Сковороді (в указі — «Сковородьку») та дискантові Каленику Данилову. Перед нами документальне свідчення: студент Григорій Сковорода прибув до Глухова з трьома товаришами-конкурсантами 7 вересня 1742 року.

Всього до Глухова, де в музичній школі басист Гаврило Головня ретельно вслухається в молоді голоси, прибули з козацьких полків 50 юнаків. Не всі витримували строгий конкурс, бо ж, як засвідчує наступний указ від 21.ХІ.1742 року, лише десятьом співакам: Григорію Іванову, Стефану Тарнавському, Григорію Сковороді, Каленику Данилову, Іванові Тимофієву, Гнатові Іванову, Якову Дяченку, Андрію Турманському, Степанові Андрієвському і Василю Каленавичу — продовжено виплату грошей на харчі до 10.Х.1742 року (вони залишились для остаточного відбору до придворного хору), а решта 40 чоловік роз’їхалися по домівках з виплатою їм коштів на зворотний шлях.

Чимало цікавих подробиць розкрила видаткова книга Генеральної скарбової канцелярії. Чого тільки варті, скажімо, порівняння грошових сум, що виділялися в Глухові на харчі: учасники співочого конкурсу одержували 3 копійки на день, гайдуки — 4 копійки, квасовари — 5 копійок, а колодники-арештанти — по 2 копійки на день. Не дуже балували тоді молоді таланти, мабуть, надголодь співалося краще, веселіше, сильніше...

Конкурс тривав, басист Гаврило Головня та його помічник Павло Сільвестрович слухали-переслуховували кожного юнака і в церковному співі, і в італійській манері — нарешті вибрали п’ять голосів, затвердили хористами п’ятьох: студентів Києво-Могилянської академії альтиста Григорія Сковороду, дискантів Степана Андрієвського, Каленика Данилова, Андрія Туманського та учня Переяславського колегіуму, теж дисканта Василя Калиновича.

У добру путь, молоді таланти! Але поки що не в північну столицю (так вважалося досі), а в Москву, де вже півроку тривало пишне й багатоголосе святкування коронації Єлизавети Петрівни. Молодша дочка Петра І вперше порушила традицію: стоячи на колінах, одержати корону й «благословення на царство» з рук всесильного патріарха. В головному храмі Кремля — Успенському соборі — Єлизавета взяла корону з рук глави Синоду архієпископа Амвросія і сама поклала її на свою царську голівку. Саме так, як було зображено на тріумфальних воротях, — сонце в короні і напис: «Само себе вінчає». А далі — нескінченні, вдень і вночі, урочисті богослужіння, хорові співи, феєрверки, бали, маскаради, помпезні театральні видовища. У ці співи, або, як їх тоді називали, мотети, якраз і вступили наші глухівці, новопосвячені в хористи. Серед них і Григорій Сковорода.

І лише в грудні 1742 року, майже через рік, багатолюдний двір коронованої імператриці по сніговому насту вирушив з Москви до Санкт-Петербурга. Слідом за царициним поїздом зарипіли по синюватому снігу полоззя двох десятків саней з веселими хористами придворної капели.

Микола Жигло запрошує в гості до альтиста Григорія Сковороди в старий Зимовий палац

Таким чином доскіпливий Микола Бородій документально довів, що студент Києво-Могилянської академії, а нині придворний співак Григорій Сковорода прибув у Санкт-Петербург не в грудні 1741, як вважалося й писалося досі, а в другій половині грудня 1742 року. Ця суттєва поправка невтомного дослідника має ввійти в уточнену біографію видатного українця Григорія Сковороди.

Тут ходив Сковорода

Хочу думати й вірити, що в Санкт-Петербурзі Григорія Сковороду зустрів його дядько Гнат Кирилович Полтавцев, якого забрали з Чорнух до столиці, звичайно ж, під прізвищем Полтавець. Він же, такий знайомий і незнайомий родич, бо ж поважно виступав у розшитому золотом каптані й напудреній перуці, показав племінникові та його новоприбулим друзям їхні кімнати для проживання в Зимовому палаці, бо ж облаштування царициної челяді, стеження за порядком і внутрішнім розпорядком входило до обов’язків Гната Полтавцева як камер-фур’єра імператорського двору.

Мене ж у Санкт-Петербурзі (а перед цим я добу дивився у вагонне вікно на прозоро-голубі весняні пейзажі трьох країн — України, Білорусі та Росії) зустрів привітний і щирий голова української громади міста Микола Васильович Жигло, сам родом зі сковородинівської Слобожанщини, з містечка Мерефи під Харковом. Зустрів і одразу ж, після метушні й гамору вокзалу, поселив у XVIII столітті — в затишній кімнатці для гостей колишнього літнього палацу Павла І на Кам’яному острові, омитому з боків Великою Невкою та Малою Невкою. Незабутнє часове враження: наповнений збудженим весняним птаством старовинний парк і на його обочині маленька церковка, куди приходили помолитись, поставити свічу Державін, Суворов, Пушкін, де хрестили молодших дітей Пушкіна — Григорія та Наталку.

Наступного ранку, подолавши, за петербурзькими масштабами, невелику віддаль (кілька зупинок тролейбусом № 34 і два станційних перегони метро до Невського проспекту), ми прийшли на Палацову площу, де гуляв пронизливий, свіжий вітер з повноводої Неви. Пройшли набережною вздовж важкоколонного, небесно-зеленого, відомого всім з мільйоннотиражних зображень Ермітажу і зупинилися біля присадкуватої кам’яної будівлі з рядами античних вікон.

Микола Васильович узявся за ручку масивних дверей і сказав:

— А тепер давайте провідаємо нашого земляка, доброго козака й хорошого співака Григорія Сковороду, сина Сави з полтавських Чорнух…

Це і був старий Зимовий палац, де по приїзді в Санкт-Петербург поселився Григорій Сковорода у придворній капелі. Палац побудував ще на незайманій частині берега Неви Петро І у 1721 році. Тут цар і закінчив своє життя. Петровський Зимовий палац неодноразово перебудовувався — і до приїзду Григорія Сковороди в Санкт-Петербург, й опісля, коли вже юнак повернувся до Києва, — аж поки в його старих стінах не розмістився Ермітажний театр. Одне слово, час, здавалося б, невпізнанно змінив дім, у який грудневої днини 1742 року вперше ввійшов студент Києво-Могилянської академії.

Але я вірив, був переконаний, що нещадний часотрус не може, не здатний знищити дощенту й безповоротно реальність, яка вже відбулася: ні матеріальних учасників подій, ні, особливо, духовного начиння часового перебігу. Цю думку я ненав’язливо доводив моєму новому знайомому й супутнику по сорокових роках XVIII століття Сергію Олексійовичу Нілову, науковому співробітникові відділу історії російської культури Ермітажу та ще й завідуючому сектором «Музей палацу Петра І».

Заворожений культом Петра Великого, науковець Сергій Нілов готовий був провести мене звичним екскурсійним маршрутом, але побачивши, що я швидко проминаю засклені двері кімнати, в якій непорушно сидить воскова парсуна грізного самодержавця, проходжу повз робочий кабінет царя, коштовно обставлений, мій молодий гід зупиняється, замислюється і раптом просвітлюється доброю усмішкою: послухайте, але ж у будованому-перебудованому палаці кілька років тому були реставровані помешкання й галерея ще єлизаветинського періоду, тобто часів придворної співочої капели, і, зрозуміла річ, тих років і днів, коли до хору був записаний український співак Григорій Сковорода.

Наш гід по старому Зимовому палацу 
 Сергій Нілов, за ним галерея, якою ходив Григорій Сковорода

Історії заманулося розпорядитися так, що співоча кар’єра Сковороди пов’язалася з музичним захопленням цариці Єлизавети Петрівни, бо ж імператриця й дня не могла провести без усолодження хоровим співом, а то й сама ставала за окремий пульт і виконувала найскладніші мотети з найумілішими співаками. Двадцять років Єлизавета легко закріпачувала тисячі й тисячі селян, щедро даруючи їх фаворитам та вельможам, везла за кордон російські хліб і мед, ліс та уральське залізо, вела мляві війни зі шведами й пруссаками. Водночас, як зазначив австрійський дипломат Мерсі д’Аржанто, «…немає ніякої можливості спонукати її (імператрицю Єлизавету Петрівну. — В.С.) звернути скільки-небудь серйозну увагу на управління і пов’язаний з ним хід справ».

Важко втриматися, щоб не навести ще й іронічних, влучних характеристик Єлизавети, які дав відомий російський історик В. Ключевський: «Розумна, добра, але безладна й норовлива російська поміщиця», ще й таку: «Не спускала очей з самої себе», ще й остаточно вбивчу: «Єлизавета жила й царювала в позолочених злиднях». А російський поет Олексій Костянтинович Толстой довершував портрет для підручника історії:

Веселая царица

Была Елизавет:

Поет и веселится,

Порядка только нет.

Справді, саме таким рідкісним ім’ям і назвали молодшу дочку Петра І, так вона й підписувалася під своїми указами: Єлизавет.

У такому ось танцювальному вихорі, між балами й маскарадами, вирішувала державні справи цариця Єлизавет (після смерті імператриці в її гардеробі сиротливо провиснули 15 тисяч суконь), плела дипломатичні інтриги у проміжку між театральними виставами й розкішними обідами, що тривали з дня і далеко за північ.

Та особливо полюбляла набожна імператриця церковний спів свого придворного хору. І ось зараз я вочевидь бачу, як у високі двері палацу, з боку Неви, вбігає, ні, влітає зарум’янений січневим морозцем Григорій Сковорода й поспішає до капельної кімнати. На ньому — ладно скроєна, підігнана до високого зросту шуба овеча, пошита кожухом, шапка червона з чорним околишем, з-під розстебнутого вгорі кожуха виглядає каптан блакитний, аж синюватий, на його споді добре сукно, ноги в чоботях, свіжо змазаних… Мені не треба було напружувати уяву, аби так добре й яскраво одягти Григорія Сковороду, я просто зберіг точний опис (бо він служив головною прикметою й доказом) вбрання одного з придворних півчих, який утік з капели додому…

Взагалі капела, ніжний, заворожуючий спів якої (італійський композитор Бальдоссаре Галуппі, вперше прослухавши співаків, захоплено вигукнув: «Такого чудового хору я ніколи не чув в Італії») душевно розраджував Єлизавету Петрівну, прикрашав її царювання, була предметом пильної уваги й постійних турбот імператриці. Вже знаємо, що хористів гарно, по-придворному одягали, жили вони в Зимовому палаці, мали ситний стіл. Але ж і платню їм поклали добру: по 25 карбованців на рік. Багаторічна служба в капелі винагороджувалася чинами й пенсіями (знаменитий придворний бас Федір Качановський, уродженець Прилук, одержав генеральський чин, маєток у селі Березова Лука Гадяцького полку й річну пенсію в 1000 карбованців).

Важливою заохочувальною пільгою для придворних хористів було звільнення їхніх батьків, братів і сестер, що проживали в батьківській хаті, від податків, від справжнього лиха того часу — солдатських постоїв та інших повинностей. У царському указі про пільги сім’ям українських хористів від 2 травня 1743 року в списку 17 співаків з Лівобережної та Слобідської України, в групі із 9 альтистів, значиться і «Григорій син Сковорода Лубенского полку местечка Чернух, содержит мать ево Палагея Степановна дочь Шенгереевна».

Та пільги пільгами, а перебування й праця в капелі не були прогулянкою в блакитному каптані серед білих ромашок палацового лугу. Давайте пройдемо галереєю вслід за альтистом Григорієм до робочих кімнат капели. Їх було чотири окремі кімнати — тут репетирували баси, тенори, альти й дисканти. Розпорядок був строгий: щоденні виснажливі репетиції, щонайсуворіша дисципліна й повна слухняність. За найменше порушення — покарання. З малолітніми, 6—8 років, хористами не церемонилися: за непослух і пустощі приписувалося «дать хорошо розгами, дабы и прочие страх имели». Серед поважних басів, солодкоспівних тенорів, інших дорослих голосів жорстко викорінялися «бесчинства, пьянства и ночная отлучка с квартиры».

Церковний спів, літургії, тезоіменитства, урочисті богослужіння з приводу військових перемог — найперші обов’язки хористів. Але «веселій цариці Єлизавет» украй потрібні були співаки й в оперних виставах, що їх ставили закордонні композитори та диригенти. Тому «інструкція», складена начальником капели українцем Марком Федоровичем Полторацьким, крім регламентації дисципліни, передбачала також вивчення хористами у вільний від співів та репетицій час італійської і французької мов.

Так минув для Григорія Сковороди перший рік. Пішов другий… Життя непросте, складне, але ж влаштоване, ситне, з привабливою перспективою — добрий пенсіон, а там, дивися, й маєток випаде на рідній Україні, у селі десь над тихоплинним Удаєм. Чому ж на молодому чолі з часом дедалі глибше залягала складка? Задумливо ходив галереєю, зупинявся, спирався на перила (я відчував, що стою саме на цьому місці) і довго думав, вдивляючись у вогники свічок внутрішньої зали.

Вирішив: Libertate — свобода вища за позолочене вбрання, за багатий стіл з вином і солодощами. Знання, пошук істини вищі і за спів, музику, хоч і не збирався полишати флейту, пісню та поезію. Чув, збирається цариця взяти капелу у свою поїздку до стольного Києва. Звістка про наступну поїздку потішила Григорія Сковороду. Невже він знову побачить широкий Дніпро, веселі київські вулиці, товаришів по академії, звідки його два роки тому забрали до придворної капели, в імлистий, непривітний Петербург?

Як скоро все тут надокучило — і дзеркальний полиск палацових паркетів, якими ходити треба в рабському напівуклоні, і щоденні плітки, які в анфіладах розкішних зал замінювали книги грецьких та античних авторів. І Сковорода подає прошеніє на подальше його навчання в Київській академії. Жаль було відпускати хорошого співака, а по тому указом імператриці був підтверджений його музичний талант присвоєнням чину «придворного уставника», тобто регента, керівника хору.

І ось юнак, їдучи десь там у кінці довгого виїзду цариці, радісно бачить рідну Україну, її села, верби над водою, своїх земляків-хліборобів. Та як не схожі погляди найяснішої царської особи й незнатного півчого — різні картини милують їхній погляд. Коли довжелезний виїзд імператриці, міняючи на кожній станції близько півтори тисячі коней, дістався до української землі, серце Єлизавети безмежно раділо, а з обличчя не сходила розчулена усмішка. Було від чого. Від самого Глухова, обабіч шляху, розтягнувшись ланцюжком, їй салютували штандартами й шаблями військові шеренги. Хіба це не могутність її царственої корони? Та хто насмілився б сказати імператриці, що полків, одягнутих з такої урочистої нагоди в новеньке сукно, було лише два? Пропустивши царський почет, перший полк луговими манівцями скакав уперед і знову шикувався вздовж шляху. Ця маленька «військова хитрість» повторювалася аж до самого Києва.

До чого ж усе урочисто й хвилююче: гримить музика, лунають здравиці на честь вседержавної — і жодного похмурого обличчя. Не дивно: всі, хто міг би зіпсувати гармонію, сенатським указом були виселені як «одержимі хворобами» з сіл, що лежали вздовж битого шляху. Григорій незабаром перестав помічати всю мішуру маскараду й замислено дивився вдалину, де синіла зубчаста смуга лісів, де звивався димок над хатами, де була його батьківщина, куди поривалася його душа. І на Дніпровій переправі, де царський кортеж зустрічала також і депутація Києво-Могилянської академії, Григорія зацікавила не пишність вистави — він усе намагався вгадати, хто це з риторів сховав своє юне й, звісно, лукаве обличчя під короною та бородою давнього князя Володимира, розпитував, кому з філософів випала нелегка доля грати роль двох крилатих пегасів, що впряглися у княжу колісницю. От уже справді — вистачало спритним академістам вигадки і на урочисті церемонії, і на буденні витівки!

Сковорода знову в академії, серед товаришів по бурсі. Про своє служіння в капелі розповідати не любить. Тільки через багато років у трактаті «Книжечка про читання святого письма, названа жінка Лотова» вже відомий мандрівний філософ, шукаючи характеристики людських вад, раптом побачив перед собою царський двір і в ньому звичного лакузу та холуя в личині підступної людини, яка «… рухається й пишається, наче мавпа; жартує й багато говорить, як римська Цитерія (богиня краси й кохання. — В.С.); відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; намацує, як підземний кріт; обмацує, як безокий; пишається, як безумний; змінюється, як місяць; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутиння; голодна, як пес; жадібна, як водяна хвороба; лукава, як змій; ласкава, як крокодил; постійна, як море; вірна, як вітер; надійна, як лід; розсипчаста, як порох; зникає, як сон…»

У листі-присвяті Михайлу Ковалинському автор «Жінки Лотової» зазначив: «… під час безперервних осінніх дощів, проганяючи нудьгу, написав я цю книжицю в Сінянському монастирі».

По Невському з полтавською говіркою

З гостей до нашого земляка Григорія Сковороди ми з Миколою Васильовичем поверталися обширом Палацевої площі з узятою посередині в ремонтні риштування Олександрівською колоною, а далі — Невським проспектом, заполоненим молодіжною хвилею, до станції метро на лінію у бік «Петроградської» — на Кам’яний острів.

Йдучи з Миколою Жиглом, перезнайомишся з половиною Петербурга. Перебільшую, але не фантастично. Біля Аничкового мосту, на каналі Грибоєдова, а особливо біля книжкових крамниць його доброю усмішкою зупиняли не знайомі мені, а йому щирі друзі, — я чую соковиту українську мову. Зупинки коло книгарень я примітив і назвав не випадково. Бо на Невському через кожен десяток кроків — книжковий магазин. І не лише кількаповерхове громаддя «Будинку книги», «Військової книги», «Старої книги», а й скромні вивіски «Книги» на перших поверхах, де, спустившись сходинками униз, пірнаєш у книжковий світ, ні, космос — золототиснені корінці на стелажах попід стінами, на етажерках по залах і затишних закутках. Кожен сантиметр площі для книги і тільки для книги — ніде я не побачив звичних для нас у книгарнях вітрин з косметикою, зморщених кофтин на плечиках, блискіток стільникових телефонів.

Одне слово, мені Невський видався (без перебільшення!) суцільним книжковим потоком-проспектом. Тією духовною рікою, в якій ніколи не потонеш, а, навпаки, з якої випірнеш оновленим, похрещеним словом.

А ми продовжуємо неспішно простувати по Невському проспекту, раз у раз зупиняючись для привітань і душевних розмов. Такі ж земляцькі зустрічі тішили й Григорія Сковороду. Він приїхав у місто блакитних каналів, барочних палаців, позолочених шпилів, величних храмів — нове для нього, незнайоме, а люди виявилися знайомі, свої. Ми вже знаємо, що начальником капели під час перебування при дворі Сковороди був київський ієромонах Іосиф, а пізніше хор очолив теж виходець з України, Марко Полторацький, а ще згодом — людина з відомим і дорогим нам прізвищем Дмитро Бортнянський. Тісно пов’язане з капелою й ім’я композитора Максима Березовського.

Це дружня атмосфера й підтримка в самій капелі. А в петербурзькому непростому житті у Григорія Сковороди теж був захисток, йому не треба було починати знайомство з обережного приглядання до нового оточення. У 1742 році до Петербурга був терміново викликаний учитель Сковороди по Київській академії Симеон Тодорський, який мав за всіма правилами (вивчення православного закону Божого, російської мови) навернути з лютеранства в православ’я привезеного з Кіля племінника Єлизавети Петрівни Петра Карла Ульріха, проголошеного наступником царського престолу. Майже рік, проведений у Москві, на коронації Єлизавети Петрівни, Сковорода перебував у близькому йому оточенні, майже в рідному середовищі, адже три чверті викладачів Московської слов’яно-греко-латинської академії були вихідцями з України. Вчителював у академії земляк Сковороди, чорнушець Федір Чарнуцький. Ще по Київській академії Сковорода був знайомий із викладачем риторики, а нині префектом московської академії Іоаном Козловичем, учителем поетики в Могилянці, а нині проповідником у московській академії Петром Канючкевичем. Щиро привітали свого здібного учня викладач аналогії Іоїль Врублевський, учитель синтаксими Феодор Бенклєєвський, проповідники Симеон Шмигельський та Іуст Русичевський. Особливо близько зійшовся Сковорода з однокурсником по Київській академії Олексієм Сохою-Канаровським, який згодом, 25 січня 1754 року, напише листа Сковороді в Каврай із найтеплішим зверненням «Сердечному другу і приятелю моєму…»

У жорстокому XVIII столітті все тісно переплетено, замішано на людській крові й Божому слові, на тяжкому стогонові й веселій пісні. Петро І побудував на кістках тисяч реєстрових козаків величне місто на болоті, з його палацами й каналами, а згодом прикрасили його знанням, словом і мудрістю українські учені, богослови, поети. Особливо багато в ті часи і згодом, аж по наш час, жило й живе у Санкт-Петербурзі полтавців.

Через два століття після Сковороди доля приводить до Ленінграда допитливого й небайдужого до природної краси хлопця з Мерефи Миколу Жигла. Тут він здобуває вищу лісотехнічну освіту і на все життя стає архітектором-будівником зеленої краси міста, творцем живої оправи для мармурової й гранітної постави Санкт-Петербурга. Багато витворених М.Жиглом зелених див відзначено міжнародними дипломами, особливо дорогий йому сквер, реконструйований на Чорній річці, на місці дуелі Олександра Пушкіна.

Поруч із зеленими витворами — з першої замітки в уже далекому 60-му році в газеті з поетичною назвою «Лісова правда», підписаної «студент М.Жигло» — йшла, розвивалася літературна творчість Миколи Васильовича. Сьогодні його вірші, а особливо рясно пісні, перлинними блискітками яскріють на сторінках видань, які випускає Українське товариство імені Тараса Шевченка в Санкт-Петербурзі. Вистачає Миколі Васильовичу енергії й любові на збирання по крихітці матеріалів, що стосуються історії Товариства імені Тараса Шевченка. Сьогодні воно вже має свій писаний літопис: товариство заснували 29 листопада 1898 року люди, які всією душею любили Тараса Шевченка, увічнювали образ його та козаччини: академік живопису Михайло Микешин, нащадок старовинного козацького роду Данило Мордовець і син відомого історика Миколи Маркевича, якому Шевченко присвятив вірш «Бандуристе, орле сизий», Андрій Маркевич, — він і став першим головою Товариства.

У літопису майже двадцятирічної дореволюційної діяльності товариства — видання «Кобзаря», альбомів Шевченкових малюнків, проведення конкурсу на проект пам’ятника Шевченку. А ще більше культурно-мистецьких справ здійснило відтворене десятиріччя тому Українське культурне товариство імені Тараса Шевченка останніми роками. Найбільшим набутком Товариства стало відкриття в Санкт-Петербурзі на переломі століть пам’ятника Шевченку. Бронзового Тараса подарував 150-тисячній українській громаді, місту Санкт-Петербург відомий скульптор Леонід Молодожанин (нині канадець Лео Мол), а затишний сквер навколо пам’ятника любовно витворив «зелений архітектор» Микола Жигло. Пам’ятник навіки пам’ятного дня — 22 грудня 2000 року — відкрили президент Росії Володимир Путін і президент України Леонід Кучма.

Ім’я Тараса Шевченка найсвятіше для Миколи Жигла, який нині по праву очолює раду Української національно-культурної автономії Санкт-Петербурга. Щороку українська громада, численні гості збираються в музеї Академії мистецтв, на Університетській набережній, 17, щоб урочисто й молитовно відзначити річницю народження великого сина України Тараса Шевченка.

У наших пошуках Сковороди ми не могли не завітати до останньої домівки Шевченка — Академії мистецтв — і спільно з її керівником А.С. Чаркіним вшанували «незлим тихим словом» пам’ять великого Кобзаря, пом’янули, як написав на подарованій мені візитці академік Альберт Серафимович — «З любов’ю».

* * *

У 1744 році Григорій Сковорода відбув із Санкт-Петербурга. Водночас назавжди залишився тут, у північній столиці Росії. Залишився своїм музичним талантом, своїм мудрим словом, яке лягло наріжним каменем у початок української та російської філософської думки. І я вірю — настане день, коли на одній із вулиць Санкт-Петербурга постане в задумі й радості пізнання світу бронзовий Григорій Сковорода.

Я вже бачу, як у майстерні скульптора, ім’я якого ми ще не знаємо, зримо народжується образ нашого перворозума Григорія Сковороди.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №22-23, 15 червня-21 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво