«Солдатські трикутники — не просто аркуші паперу...» - Соціум - dt.ua

«Солдатські трикутники — не просто аркуші паперу...»

6 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 6 травня-13 травня

Було це на Черкащині 1944 року. Фронт стояв довго, що давало можливість обладнати окопи, бліндажі, укриття...

Було це на Черкащині 1944 року. Фронт стояв довго, що давало можливість обладнати окопи, бліндажі, укриття. У мінерів свої клопоти. Ночами повзали по відкритій місцевості, закопуючи в землю «мило» — так між собою називали толові шашки. Потай від противника мінували танконебезпечні напрямки. На зарослих чагарником ділянках ставили міни натяжної дії. Якийсь Фріц або Ганс зачепить дротик і... прямим ходом у рай, і без пересадки. Такі ж роботи проводили й німці перед своєю лінією оборони.

Обстановка склалася так, що північніше по фронту вдався прорив радянських військ. Для нарощування там удару з нашої ділянки зняли частини і кинули на підсилення. Німецьке командування, відчувши небезпеку оточення, у нагальному порядку, в одну ніч, відвело війська, які протистояли нам.

Роті мінерів наказали знешкодити вибухонебезпечні предмети на нейтральній смузі. Командир пояснив: колгоспники працюють у полі, вже є випадки підриву, загинула жінка, треба все очистити... Він невизначено махнув рукою, ніби «окреслюючи» обсяг робіт.

Свої мінні поля ми знали. Щоправда, і там небезпечно. Під час артобстрілів міни засипало землею, чимало їх було пошкоджено. Випадково наступиш, і... прощавай, мила, не тужи. Німецької системи мінування ми не знали. Кожен метр потрібно промацати, оглянути.

Щоб не витрачати час на переходи, оселилися в невеличкому лісочку в глибокому яру. Працювали весь світлий час дня. Часто тишу порушували вибухи, хоча фронт відійшов далеко на захід. Це солдати знищували зняті міни, нерозірвані снаряди, гранати. Такого добра залишилося багато. Відступаючи, німці встановили фугаси, різні хитрощі. Мінер помиляється тільки один раз.

Якось у «тилу» німецької оборони з’явилося із двадцять жінок. Розтяглися ланцюжком на всю ширину поля й замахали сапами. Щоб не сталося біди, їх не веліли пускати на нейтралку.

Вітер інколи доносив пісні. Сумні й жартівливі, тужливі й розлогі. Співали від щирого серця, для себе і про себе. Навіть, здавалося б, грубуваті частівки розповідали про тяжку жіночу долю. Чоловіків у селі немає. Самі старі та інваліди, що повернулися з госпіталю, а також підлітки. З техніки, її називати так смішно, лише лопати, ручні коси, граблі, сокири. Все вручну. А вдома? Випрати, пошити, зварити, обробити город 40—60 соток, без нього не виживеш.

Солдати ходили в гості до сапальниць, приносили газети, цукор для дітей, а хто й запасну натільну сорочку чи гімнастерку віддасть. Жінки одягнені бідно. Одну, у сарафані з плащ-намету, жартома називали старшиною. Носили вигорілі на сонці гімнастерки, теж, напевно, подаровані військовими. Деякі пошили кофти з парашутиків освітлювальних ракет. Німці часто ночами освітлювали місцевість, звідки очікували нападу партизанів. Якась модниця не зібрала потрібної кількості парашутиків на кофту і вставила спинку з солдатського рушника. Вища раса обдерла селян до нитки. У зимовий час забирали навіть жіночий одяг.

«Стомлене сонце» поспішало на захід. Усі поспішають. Щоб швидше позбутися коричневої корости. Щоб прискорити загибель «нового порядку» на ще окупованій землі і дати ковток кисню стомленим людям. Щоб швидше відправити тим, хто поспішає на захід, продукти, зброю, одяг.

Війна і тут зрідка нагадувала про себе переривчастим гудінням літаків із чорними хрестами на крилах. Ішли на обласний центр. Мабуть, чогось не встигли зруйнувати в дні окупації, тепер хочуть закінчити, добити, спалити. Та все ж фронт далеко, а ми — тиловики.

На узбіччі польової дороги солдат, ледь переступаючи з ноги на ногу, з допомогою міношукача вслухувався в землю, щупом досліджував кожну купину, горбочок... З яру на дорогу виїхав візок. На передку поруч із їздовим куняв старшина. Поїздкою він задоволений. Одержав для роти необхідні продукти. Мінерам везе бікфордів шнур, толові шашки, детонатори й інші матеріали. Ідилію такого бажаного спокою перервав сильний вибух. Стовп пилюки і диму застеляв ще помітну синяву неба. Купи землі й металу ляпалися на землю.

Жінки, що працювали неподалік, завмерли, не знаючи, що сталося. Коні, налякавшись, різко звернули на оране... Старшина звалився, ледь не втрапивши під колеса. Їздовий утримався, і неквапом, без смикання та крику зупинив переляканих тварин.

Сапальниці, як за командою, кинулися до місця вибуху. Навперейми їм біг солдат: «Стійте! Стійте! Не можна, міни!» Не слухаються. Довга черга з автомата вгору зупинила їх. Сумка з червоним хрестом фельдшеру не знадобилася. Підоспілі солдати плащ-накидкою накрили останки загиблого. Ось він, тил для мінера!

Підійшов старшина.

— Хто?

Почувши прізвище, скрушно похитав головою. Вийняв із командирської сумки лист, покрутив у руках, вирішуючи, що з ним робити, і поклав на плащ-накидку.

Не дочекався. Кілька б хвилин йому. Хоч би прочитав...

— Можна глянути на солдатика? — несміливо запитала «жіноча старшина».

— Жіночки, дивитися ні на що... частини тіла... обгорілі... Йдіть звідси, чого збіглися? — сердито вичавив командир роти і відвернувся. У нього помітно смикалися плечі, почастішав подих.

— Коли ховатимемо? — знову «жіноча старшина».

— Завтра ополудні. Треба ж підготуватися.

У призначений час усі зібралися. Вирішили поховати край дороги біля дерева. Верхівку зрізали, стовбур згори очистили від кори та сучків і туго насадили гільзу від снаряда великого калібру. Осколком від бомби, а вони дуже гострі, на гільзі видряпали: «Тут почиває мінер». Далі, як годиться, прізвище, ініціали, роки життя. Труну збили з дощок від снарядних ящиків. Неакуратна вийшла. Що вдієш. Немає дощок, цвяхів, інструментів. Місце поховання буде добре помітно. Чорна, обпалена земля покриється зеленню від коріння дерева.

На поминки жінки принесли варену картоплю, буряки, солоні огірки та помідори, коржі й іншу просту їжу. Усе розклали на снарядних ящиках, застелених рушниками різних кольорів та малюнків, — у кого що збереглося. І, звісно, був «сільський коньяк» — самогон. Як вони встигли стільки наготувати за одну ніч! Старшина на спільний стіл виклав місячну ротну норму оселедців і кілька буханців хліба. Що міг.

Командир роти наважився виголосити промову. Після кількох спроб змовкнув, захлинувшись від хвилювання і гірких слів. Спазми стискали горло. За роки війни не раз бачив смерть і ніколи не доводив промову до кінця. Згадав брата, який згорів у танку, сім’ю, вивезену до Німеччини. Де і як їх ховали, хто залишився живий? Колгоспниці та солдати зрозуміють вистраждане й несказанне. Навчилися розуміти.

Самогон розлили в солдатські кружки, кришки від казанків, а хто прямо ложку підставив. По ковтку дісталося. І річ не в кількості випитого, не в посуді. Фужерів не було. Почесті в душі, а не в щедрості столу на поминках. Тяжке мовчання. Жінки плакали, уявляючи, як ховали їхніх чоловіків. Інші боялися за своїх — чи повернуться? Солдати охоче їли огірки та помідори, а колгоспниці закушували оселедцем. Для тих і інших продукт рідкісний.

Усі розійшлися по своїх місцях. Життя триває. І так щодня: робота, очікування чогось. Іноді радісного, іноді гіркого.

Дорогою з райцентру надійшла листоноша Оля. Її відразу впізнали, щодня приходить. Як по команді перестали полоти. Стояли мовчки, обпершись на сапи. Два десятки очей дивилися в одну точку. Оля звернула на поле, отже, комусь лист. Напруга наростала. Крайня в ряду жіночка затулила обличчя хусткою, глухо заплакала. Вона вже не чекає листів. Відписався захисник. Доведеться самій віку доживати... Оля витягнула з сумки десяток трикутників, солдатських листів.

— Марійко, твій ненаглядний... Танцюватимеш, коли повернеться.

Щасливиця вихопила лист, обцілувала всі три куточки і номер польової пошти... «Живий, живий Миколка мій! Спасибі, дорогий!» Відійшла вбік і вголос стала читати, ніби він вимовляв написані слова.

— Тобі немає, — тремтячим голосом сказала Оля жінці, що стояла з простягненою рукою. — Завтра принесу... Потерпи.

— Два місяці терплю... Не пише... Може, зайнятий дуже... Йдуть бої...— виправдувала свого. Сльози скочувалися по запилених щоках, залишаючи борозенки. Скільки ще проллється сліз? Кінця війні не видно.

Роздавальниця радості й горя зупинилася проти зовсім сивої, висохлої сапальниці. Руки тремтять, не може відшукати потрібний у купі інших листів. Нарешті витягнула чотирикутний конверт із рудого жорсткого паперу. У верхній, лівій частині стояв масний штамп із номером польової пошти. Побачивши лист, жінка зойкнула, впала на коліна і, задихаючись від хвилювання, заголосила:

— Та що ж це! Що я діткам скажу? Як поясню, де батько? А матері його... Не витримає вона... о-о-о!

Важко описати словами ридання, які в ті роки лунали на просторах від Тихого океану до Карпат. Горе хлюпалося, мов морські хвилі в бурю, іноді затихаючи, щоб потім із новою силою вдарити по жіночих душах, по долях мільйонів дітлахів. Особливо по тих, які ніколи не бачили і вже не побачать батьків.

Нещасну намагалися підвести, обливали водою. Листа вона не розпечатала. Знала, в таких конвертах приходять похоронки. У них говорилося коротко, жорстко й убивчо: «Ваш чоловік... загинув у бою з німецько-фашистськими загарбниками». І все. Іноді додавали: «Загинув смертю хоробрих». Очевидно, для офіційних паперів такий стиль підходить. Тільки не родичам, близьким, односельцям. Вони хочуть знати, за яких обставин загинув, де похований, хто бачив його в тому останньому бою... Мало знати — загинув. Дружині, дітям доведеться пройти свій шлях без нього, а вони хочуть разом із ним, хоч у душі разом, хоч у спогадах. А як дізнатися більше про воїна, котрий ніколи не напише, не розповість? Дітям, близьким усе життя доведеться пояснювати, як усе сталося.

До кінця ланцюжка сапальниць Оля не дійшла. Усе роздала. Ті, які не отримали, стояли мовчки зціпивши зуби, подумки розмовляючи зі «своїм». І про любов розмовляли, і про дітей... Нам, мовляв, живеться непогано. Покрівля, правда, продірявилася, тече. Але нічого, приїдеш — поправиш. Город посадила, до осені буде чим почастувати тебе...

Сапальниця, котра отримала похоронку, ніяк не могла оговтатися. Лежала на землі, зрідка тихо називаючи ім’я чоловіка. Розмовляла з ним.

Старшина дозволив узяти візок, щоб відвезти жінку в село. Поїхала допомогти бідолашній наша фельдшерка. Оля теж умостилася на візку. Вийняла стос трикутників, дивиться, кому вони. Ще похоронка!

— О-о! І скільки ж їх ще буде! Щодня... — сльози заважали прочитати прізвище одержувачки. — Все, більше не піду на пошту.

Вирішила сьогодні ж у сільраді сказати «ні». Павло Сергійович, голова, крутив ручку настінного телефонного апарата, час від часу вигукуючи: «Центральна, дайте райвиконком! А щоб тебе!»

Помітивши гостю, облишив свій намір додзвонитися.

— Що, Оленько, мабуть утомилася?

— Я казала вам, кину, не хочу носити людям горе. Можу працювати в полі не гірше за інших, не білоручка!

— Так, важкувато. До райцентру дванадцять і назад, та по селу... А в негоду ще гірше.

— Не кілометри мені важкі. Серце болить, коли... Майже щодня приношу біду... Люди бояться мене.

Голова сів за стіл, сперся на лікті, затуливши руками обличчя. Оля знала, що від сина давно немає листів. Вона-то вже не прогледіла б. Запитати соромилася, ще подумає... Вона й не підозрювала, що в сільрадівському сейфі вже давно лежить конверт із похоронкою. Одного разу Павло Сергійович був у райцентрі і зайшов на пошту до друга. Той і вручив лист. Потемніло в очах. Захитався. Вивели на повітря. Довго сидів на лаві, обдумуючи те, що сталося.

Дружині нічого не сказав. Вона тяжкохвора. Щоб не відправили до Німеччини, ховалася в лісі, застудилася. Тепер доживає свої дні. Він це знав. Про свою біду розповіла, тільки коли повернувся з госпіталю. У листах не прохопилася і словом. «Усе добре, дуже чекаю тебе». І справді чекала. Боялася, не побачить свого Павлика. І він тепер сказати їй правду не міг. Інколи діставав раніше прислані сином листи, читав, пропускаючи назви та прізвища, які могла запам’ятати першого разу. Інколи сам писав від імені сина. Для більшої переконливості друг ставив на трикутнику поштовий штемпель. Дружина уважно слухала, іноді по її обличчю пробігала усмішка. І то добре. Їй краще, тому що вірить, тому що мати. А сам? Що сам, без ноги можна жити. А без дружини та сина... страшна мука.

Обман? Так, обман! Заради життя. Але чийого? Свого? Ні, заради її життя. Ще один день разом — і то радість. Нехай не знає правди. Для неї син на фронті. Знайдуться праведники і засудять Павла Сергійовича за обман, назвуть його вчинок підробкою, слабкістю характеру. Нехай. Зрозуміють його тільки фронтовики, тільки люблячі. Іншим такого не дано.

Ніби отямившись від роздумів, підвів голову, подивився на Олю.

— Всі ми вийшли з війни, але війна не вийде з нас довго. Залікуємо фізичні рани, підростуть онуки й запитають: «Як же ви, сильні й сміливі, дали хід війні? Хто осліпив вас, запудрив мізки?» Як відповісти їм? За свої помилки я відповідаю. Три роки війни, нога, хвора дружина... А за весь розбій, за зруйнований світ? Вибач, доню, забалакався.

Оля почервоніла, почувши таке звернення — «доню». Як вона хотіла б нею бути. Запитати про сина не наважилася. Та й не розповість він.

— А листи, доню, носи. Ти комсомолка. У бою комсомольці перші. Я це бачив. Солдатські трикутники — не просто аркуші паперу, не жарти. Колись, ще в школі, ми дівчаткам посилали доплатні листи з однією лише фразою: «Хоч крути, хоч верти, а сорок копійок плати». Але то хлоп’яцтво.

— Я знаю, треба. Зрозумійте ж, не можу. Після кожної роздачі хворію, не сплю ночами... Скільки ж мені ще терпіти?

— А тим жінкам у полі легше? У них серце не болить? Солдат в окопі не отримає сьогодні відповідь від домашніх, завтра, може, йому вже ні до чого. Земля прийме на вічний спочинок. Це як два органи людини. Вирвуть один, і організм зів’яне, обірветься природний зв’язок, порушиться кровообіг. Ти не бачила, як тужать воїни, коли немає листів. Особливо ті, чию місцевість уже визволили від німців, а близькі чомусь не відповідають. Що з ними, де вони.... Намагалися ми заспокоювати таких, не допомагало. Листи зв’язують фронт і тил. Солдат краще воює, а домашнім спокійніше, вони впевненіше живуть.

— Ці похоронки найбільше дошкуляють, як удар у серце...

Оля ще щось доводила. Павло Сергійович не слухав. Знову занурився в роздуми... Син. Він кидає протитанкову гранату в кулеметну обслугу німців. Зчинилася неймовірна стрілянина по всій лінії оборони... Так повідомили його товариші на запит батька. Після бою поховали героя у вирві від бомби. Господарці крайньої хати близького села залишили папір із описом місця поховання, на випадок приїзду рідних.

— Носи, Олю, листи, потрібна це справа. Повір мені, я пройшов усе...

— Добре, послухаюся вас. Скажіть, — осміліла вона, — що чутно про вашого Сергійка? Я... я...

Павло Сергійович підійшов до неї, узяв за плечі й поцілував у чоло. Очі зволожилися, змінився з обличчя. Оля все зрозуміла. Щоб не розридатися, не видати себе...

— Я носитиму солдатські листи... — і вибігла із сільради.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво