«Сніжний барс» Олександр Зайдлер - Соціум - dt.ua

«Сніжний барс» Олександр Зайдлер

5 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 5 серпня-12 серпня

Першу висоту він узяв ще в школі, закінчивши її з золотою медаллю. Потім був металургійний інститут і диплом із відзнакою...

На вершині піка Шевченка. Другий зліва — керівник сходження Олександр Зайдлер. 1989 р.
На вершині піка Шевченка. Другий зліва — керівник сходження Олександр Зайдлер. 1989 р.

Першу висоту він узяв ще в школі, закінчивши її з золотою медаллю. Потім був металургійний інститут і диплом із відзнакою. Усе складалося на рідкість удало, одне турбувало — здоров’я: зростав слабким, часто хворів, страждав на короткозорість. У студентські роки випадково потрапив в альптабір. На першому сходженні обморозив руки й ноги, але, зійшовши на Ельбрус — свою першу вершину, занедужав на гори. Хвороба виявилася невиліковною: у гори ходить уже п’ятдесят п’ять років! Для нього гори — другий дім, джерело енергії та натхнення, храм Мудрості.

Олександру Зайдлеру майже сімдесят п’ять, але виглядає він значно молодшим: досить міцний, вранці бігає, ніякої задишки, завжди бадьорий і привітний. У метушні міст з’являється лише для того, щоб зустрітися з друзями, учнями, вирішити невідкладні справи...

До рідного Дніпропетровська приїхав із Мюнхена, де проходив восьмий чемпіонат світу зі скелелазіння, а через три дні поїхав на Кавказ. Така мобільність не виняток, а стиль життя. Олександр Зайдлер — член комісії Всесвітньої спілки альпіністів (UIAA). У нього особлива місія: розвиток молодіжного альпінізму, спільні сходження на позахмарні вершини в різноманітних кутках планети.

Цікаво: у багатьох країнах альпінізм не є видом спорту. Там діють не альпіністські, а альпійські клуби, які об’єднують усіх, хто любить гори, зокрема й спортсменів. Особливу увагу приділяють дітям: їх виховують красою гір, навчають ходити плаями, берегти ліс, гірські луки, трави й квіти. Старші діти освоюють скелелазіння, техніку сходження, їх знайомлять з основами безпеки, виживання. Багато хто давно зрозумів: альпінізм — кращий засіб виховання дітей і юнацтва, тим, хто пройшов цю школу, уже не загрожує наркоманія, пияцтво, хуліганство.

На Кавказі молоді альпіністи Німеччини, Італії, Чехії, Болгарії, України кілька днів проведуть у мальовничій ущелині Адир-Су (альптабір «Уллутау»), потім — акліматизація в базовому таборі й сходження на вищу точку Європи — пік Ельбрус (5642 м) — із цієї вершини розпочалася і гірська одіссея Олександра Зайдлера.

Послужний список його альпіністських досягнень не був настільки стрімким, як у свана Мишка Хергіані, із яким він розпочав працювати інструктором в альптаборі «Металург». Зайдлер набирав висоту за класичною схемою альпіністського зросту: від простих вершин до складних, і до початку шістдесятих здійснив низку сходжень вищої категорії складності. У його активі вже був технічно важкий траверс легендарної Ушби. Олександр Михайлович уточнює: «На Ушбі кожний із нас втратив від десяти до чотирнадцяти кілограмів». Кавказька вершина має міжнародну популярність. В Англії був утворений спеціальний «Клуб ушбистів», членами якого були лише ті, кому вдалося скорити вершину. Ушба дотепер вважається мірилом спортивної майстерності: скорив вершину — отже, здав іспит на спортивну зрілість, тоді ти — альпініст!

На початку шістдесятих під керівництвом майстра спорту з альпінізму Олександра Зайдлера збірна команда області почала штурм найскладніших маршрутів Центрального Кавказу. Північні стіни Тютю-баші і Центральної Шхельди, пік Щуровського «по бастіону», траверс обох вершин Ушби принесли команді та її керівнику визнання і медалі чемпіонів.

Помітним явищем у житті дніпровських альпіністів стало сходження на пік Шевченка на честь 150-річчя з дня народження поета. Тоді на вершині встановили погруддя Великого Кобзаря. Ім’ям Шевченка дніпровські альпіністи назвали цю вершину ще 1939 року. Відтоді пік Шевченка, як магніт, притягує українських альпіністів.

У 1965 році Зайдлер очолив обласну федерацію альпінізму й через рік повів збірну області на штурм найвищих вершин Паміру та Тянь-Шаню. За чотири роки дніпровці здійснили штурм усіх чотирьох семитисячників країни. Останнім перед альпіністами постав пік Перемоги (Тянь-Шань, 7439 м).

Цей пік уперше був скорений лише в 1956 році. Він мав найпохмурішу репутацію: шанси зійти або назавжди залишитися на його схилах були практично рівні.

— Природа влаштувала нам жорстке випробування на міцність і виживання, — розповідає його керівник Олександр Зайдлер. — Сценарій, за яким вершина розправлялася зі своїми жертвами, був трагічно одноманітний. Альпіністам надавалася можливість піднятися досить високо. Настільки високо, що шлях донизу був складнішим і небезпечнішим, ніж до вершини. І коли до мети залишався один крок, із небес обвалювалася шалена сніжна буря. Щось подібне трапилося і під час нашого сходження. Здавалося, справу вже зроблено, до вершини залишалося всього кілька сотень метрів — останній ривок ми запланували зробити вранці наступного дня. На ніч розташувалися на передвершинному гребені, недалеко від нас — челябінці. З вечора розпочалася заметіль, посилився вітер, а вночі вибухнула буря. І все це — у непроглядній темряві при морозі за сорок. Становище стало критичним. У пам’яті спливла трагедія казахської експедиції: кілька років тому на піку Перемоги точно в такій самій ситуації під тиском висоти й негоди поплатилися життям 11 чоловік. Врятувався лише один... З кожною миттю буря посилювалася. Наші намети опинилися в полоні сніжних заметів. Їх швидко затягувало шаром щільного, як бетон, снігу. Довелося ножем розпорювати дах і вибиратися назовні, щоб не задихнутися. У вихорі урагану залишився цілим лише один намет, який стояв за перегином гребеня. У нім і зібралися всі 11 покорителів вершин. Не встигли ми отямитися, як почули крики про допомогу — у біду потрапила група челябінських альпіністів. Наші хлопці кинулися в ревучу імлу. Боротьба зі стихією тривала майже до світанку. Ми всі залишилися живі — це було справжнє диво! Якби ми злякалися в такі хвилини, піддалися паніці — катастрофи не уникнути. Сходження на вершину ми відклали на добу: наші намети були упаяні в суцільний лід — довелося рубити траншеї, звільняти намети і спорядження. Через день ми всі зійшли на пік Перемоги.

Після сезону сімдесятого року в нас були ще десятки сходжень: легендарна Хан-Тенгрі (6995 м), першосходження на безіменні вершини в могутньому Памірському хребті Академії наук, траверси інших потужних вершин. Та сходження на пік Перемоги стало нашим зоряним часом. Нашими Гімалаями!

…1970 року підкорювачі всіх чотирьох семитисячників країни Олександр Зайдлер, Анатолій Вітько і Віктор Шабохін одними з перших українських альпіністів були визнані гідними вищого титулу сходжувачів-висотників — «сніжний барс». В Україні таких спортсменів одиниці.

Керівника обласної федерації альпінізму очікував ще один приємний сюрприз: його удостоїли почесного звання, яке до нього не присвоювали жодному спортсмену-любителю — у 1972 році Олександр Зайдлер став заслуженим тренером України. Так відзначили його успішне керівництво технічно складними висотними сходженнями на Кавказі, Памірі, Тянь-Шані, підготовку не однієї сотні горосходжувачів, багато з яких домоглися видатних результатів на чемпіонатах країни й республіки, стали підкорювачами найбільших вершин нашої планети.

У житті Олександра Зайдлера альпінізм — щось на кшталт хобі, улюблене заняття на дозвіллі. Після закінчення інституту він працював майстром, інженером, начальником відділу й головним інженером проекту інституту «Електроважхімпроект», брав участь у проектуванні цехів Новомосковського трубного заводу, Нижньодніпровського трубопрокатного заводу. За його проектами змонтоване електроустаткування на багатьох прокатних станах металургійних заводів і на об’єктах хімічної промисловості.

Це нелегко поєднувати виробництво з захопленням альпінізмом. У той час, коли Зайдлер ще працював майстром електросталеплавильного цеху «Дніпроспецсталі», його начальник категорично відмовив йому в літній відпустці: «Горіла б путівка до моря — зрозуміло, а то — гори...» Зайдлер звільнився з заводу, але літо провів у горах!

Краще за всіх розуміла чоловіка Галина. Колишня альпіністка познайомилася із Сашком у горах. Згодом вони разом вивозили в гори дочок: «Там завжди добре, там чисто». Квартира Зайдлера — це «базовий табір» сім’ї альпініста серед кам’яного нагромадження міста, у ній все нагадує про гори: сувеніри, значки, фотознімки.

На пожовтілій фотографії — молоді інструктори альптабору «Металург» Мишко Хергіані і Саша Зайдлер на практичних заняттях з тактики проходження сніжних схилів і льодовиків. На інших знімках — гірські пейзажі, альпіністи й скорені вершини. За кожним знімком — своя історія. Донецькі альпіністи в Ташкенті розшукали Євгенію Корженевську, ім’ям якої названа одна з найбільших вершин Паміру (пік Корженевської, 7100 м). «Ми думали, що Корженевська з плеяди соратників Леніна, як Дзержинський, Кржижановський, — каже Зайдлер. — Виявилося, її ім’я — символ любові й подружньої вірності. Євгенія була дочкою дуже заможних батьків, жила в столиці, але заради коханого кинула все й приїхала на Памір, до місця служби чоловіка. На її честь він і назвав цю чудову за красою вершину».

У архіві Зайдлера кілька знімків альпініста №1, заслуженого майстра спорту Віталія Абалакова. Він приїжджав до Дніпропетровська познайомитися з обласною федерацією альпінізму й скелелазіння, яку сорок років (!) очолював Олександр Зайдлер. Абалаков — людина-легенда. Він почав займатися альпінізмом ще до війни. У його групі топографом був німець — цього виявилося досить, щоб обвинуватити Абалакова в шпигунстві. Кілька років він відсидів у таборах. Після війни Абалаков здійснив ряд сходжень, кожне з яких було тріумфом. Після Хан-Тенгрі йому ампутували пальці на лівій нозі і перші фаланги пальців обох рук, замість них він використовував рукавички з гачками і навіть у шістдесят тримав «хрест» на кільцях. Альпіністи дотепер користуються льодорубами, карабінами, рюкзаками розробки Абалакова — ось такою була ця унікальна людина. Звідки в неї, при зовсім не богатирській зовнішності, була така сила й міць?!

У колекції Зайдлера особливо багато знімків гірських районів Австрії, Італії, Франції, Словенії, Туреччини, Індії, Америки, в яких він побував, працюючи в складі комісії Всесвітньої спілки альпіністів. Він давно зрозумів: усі гори однаково прекрасні: на Кавказі та Памірі, у Європі й Америці, але немає у світі нічого більш грандіозного, ніж Гімалаї — це мрія всіх альпіністів. Вдасться скорити ці гіганти або скромніші вершини — це вже філософія життя і гір. Головне — вони є, і є люди, які мріють про вершини.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво