Смисл постісторії

Третє тисячоліття настало своєчасно. Вже наприкінці XX століття відбулися події, які свідчили про перелом історії. Футурологи почали пророкувати «кінець часів», завершення історичної місії здобуття свободи, потребу переходу від економічного зростання за експонентою до простого відтворення оптимального рівня споживання, нульового циклу виробництва, тобто перегляду розуміння історії як прогресу матеріального добробуту. Людство усвідомило ліміти практики, кордони використання енергії, конечність природних ресурсів, небезпеку екологічних катастроф, граничність фінансування науково-технічного прогресу, моральні обмеження вседозволеності втручання в таїни буття і духу. В соціальних і духовних сферах набули поширення проблеми, що не мають розв’язання в загальній формі. Відчуття трансформаційної напруги історичного руху, посилившись наприкінці минулого століття, зрештою набуло масштабу епохального переходу до нового періоду — постісторії.

Якщо такий висновок вважати імовірним (ми намагатимемося це довести), то постає запитання, яке обговорюється вже давно: про типологію самого історичного процесу людської присутності у світі. На наш погляд, можна виділити такі типи історичного буття:

1. Передісторія (яка починається з освоєння вогню і завершується неолітичною революцією, тобто виникненням виробництва). Її змістом є початок освоєння соціальності як такої, використання «соціальної машини» первісних колективів.

2. Історія як цивілізаційний процес у позначках телургічної ери. Характеризується людською діяльністю, яка пов’язана з пріоритетами використання металів та їхніх сполучень (насамперед бронзи, а потім заліза та інших елементів). Завершується штучним виготовленням трансуранових елементів атомної енергетики.

3. Постісторія. Засвоює вже не окремі сили природи, а інтегрує планетарні (земні), космічні та субатомні світи діяльності людини як громадянина ноосфери, володаря інформаційного універсуму¹.

Початком постісторії можна вважати появу першого в людській діяльності універсального знаряддя виробництва — комп’ютера, з допомогою якого в III тисячолітті набуває глобального масштабу інтелектуалізація техносфери планети. Комп’ютерні мережі визначають планетарність комунікацій, що дає можливість розкривати загальнолюдську значимість істотних подій у соціально-економічній та інформаційних сферах. На основі планетарної інформації відбувається репрезентація фінансових потоків у процесі глобалізації, розгортання виробничих інновацій, телекомунікаційних технологій влади. Поширюються розробки так званих електронних урядів.

Супутникові системи телекомунікацій та Інтернет виявляють глобальний інформаційно-семантичний простір історичних дій. Він і виступає свого роду пневмосферою постісторії.

Знаменною подією в розгортанні цих процесів став Інтернет, виникнення якого позначило ще не бачений у людському бутті віртуальний вимір історії. Перед людством відкрилися неосяжні потенційні світи формоутворень віртуальної реальності. Масштаб цих можливих формоутворень далеко вийшов за межі тих нових обріїв історичних дій і мрій, які були окреслені маршрутами каравел під час великих географічних відкриттів. Адже віртуальна реальність позначає нові «материки» спілкування людей, поля для творчих зусиль і актів підприємливості та пасіонарності, модельних задумів нових сценаріїв діяльності, бізнесового використання людських ресурсів, розвитку інтернет-економіки.

В цьому контексті відомий польський економіст Г.Колодко пише: «На даному етапі розвитку цивілізації Інтернет має таке саме значення для економічного розвитку, як відкриття Америки п’ять віків тому, бо він додає до відомого виміру «старого світу» відносно більше нового економічного простору, в якому можна досліджувати і впроваджувати, iнвестувати і черпати прибутки, виробляти й надавати послуги, продавати і купувати, нагромаджувати і споживати, викладати й навчатись, писати й читати»².

Фундаментальність створення Інтернету полягає в тому, що з ним пов’язаний новий тип організації управління. Інтернет будується за мережевим принципом, що характеризує системну самоорганізацію інтегративно цілого. Сітка — це динамічна система групових зв’язків, що діє як єдине ціле, тобто в ній вплив на одну ланку позначається не тільки на суміжних вузлах, а й на усій сітьовій конфігурації елементів системи. Причому сітка зберігає в досить широкому діапазоні свою структуру за рахунок компенсаторного ефекту виникнення різних конфігурацій. У результаті подання цієї структури у варіантах зв’язків елементів (так званих патернів) сітка безперервно відтворює саму себе. Наприклад, живий організм має певну структуру і будову, яка постійно розкривається різними станами (конфігураціями функціонування внутрішніх зв’язків, тобто патернами). Мало того, в розгорнутому, довершеному варіанті (який і репрезентує Інтернет) сітьова організація може існувати на поліцентричній основі і навіть здійснювати управління, яке не передбачає ієрархії одних підсистем щодо інших.

Зрозуміло, мережеві принципи нині тільки починають використовуватися, хоч їм і належить майбутнє. Проте у світі постісторичних процесів утверджується системна пов’язаність — як у галузі економіки (загальний ринок та загальна система торгівлі), так і через технологічну єдність цивілізаційних процесів, їхню планетарну опосередкованість. Усе це виявляє ще одну характеріологічну особливість постісторії — появу нової просторово-часової метрики сучасної цивілізації.

Планетарна комунікація і технологічна єдність сучасної макроцивілізації стимулює такі світові процеси в історії, які долають географічні бар’єри в економічній, виробничій та культурній взаємодії країн. Залишаючись феноменом національної державності, географічна топіка перестає бути атрибутивною, тобто визначальною для світової історії. Фінансові, торговельні процеси, міжнародні зв’язки взагалі, навіть управління міжнародним розподілом праці та матеріальними ресурсами здійснюються за рахунок інформаційного представництва в технологічному, а не природно-ландшафтному просторі, тобто через так звану інтернет-економіку. Це спричиняє і нову часову визначеність міжнародних взаємодій.

Якщо до XIX століття верхній часовий кордон міжконтинентальних предметних взаємодій визначався у вимірах аж до року, а в нижніх внутрішніх комунікаційних зв’язках — швидкістю кінного транспорту, то в ХХ столітті предметні взаємодії вимірювалися вже в годинах. А в XXI — навіть у хвилинах! Отже, нова просторово-часова метрика цивілізації в новому міленіумі стає характеристикою постісторії.

Втіленням істотних характеристик цивілізаційних процесів постісторії виступає глобалізація в її розгорнутих формоутвореннях. Тут мається на увазі насамперед мобілізація історичної діяльності щодо формування нового світового порядку інтегративної цілісності, яка спирається на сітьові патерни й загальні комунікативні структури. Оперативно глобалізація здійснюється через універсалізацію результатів науково-технічного прогресу в тих галузях розвитку цивілізації, які пов’язані з утворенням світового ринку товарів та капіталів, інтернетної економіки, планетарних комунікацій та застосуванням електронно-інформаційних систем.

Глобалізація, проте, не зводиться до технологічної сфери, а має істотні суспільно-політичні аспекти. З цього боку вона визначається як стратегія вестернізації (парадигмації досвіду Заходу в застосуванні НТР), що здійснюється транснаціональними корпораціями. В іншому варіанті глобалізацію можна також пов’язувати з міжнародною політикою використання інтеграційного потенціалу історії країнами, які утворюють локально цивілізаційні центри економічних та комунікативних зв’язків на договірній основі з урахуванням інтересів широкого кола членів світового співтовариства.

Глобалізація з необхідністю включає соціально-політичну складову. Вона є рушійною силою світового історичного процесу XXI століття, бо саме через цю складову інтеграційний процес набуває інституційних форм. Постісторія характеризується формоутвореннями планетарного масштабу. Виникає світова соціальність. Глобалізуються демократичні процеси та правові структури. При цьому особливість світової соціальності епохи постісторії полягає в тому, що вона не конституюється у вигляді «світового уряду», а виступає як певна міжнародна політика солідарності країн — членів ООН у розв’язанні глобальних проблем людства.

Така політика і солідарна діяльність утілюється як у функціонуванні самої ООН, так і в інших інституціях на зразок Світової організації торгівлі (СОТ), Організації з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), а також і інших міжнародних інституціях на кшталт Світового банку тощо. Діяльність формоутворень світової спільноти і вказує на нові механізми здійснення світового процесу в епоху постісторії. Адже раніше загальноісторична хода розвитку людства репрезентувалась, як доводив Гегель, лише одним з регіонів державно окресленого центру світової історії і розгорталась у русі від Сходу до Заходу. Такими центрами репрезентації світової історії були в певній послідовності Шумер, Єгипет, Китай, Індія, Греція, Римська держава та деякі європейські країни, що здійснювали представництво історичного руху від Середньовіччя до Ренесансу, а потім Реформації, Нового часу, Просвітництва, епохи лібералізму.

На рівні постісторії можна вже констатувати іншу картину, коли світобудова репрезентується вже не стільки окремими країнами, скільки політичним і культурним консенсусом міжнародного співтовариства, який і рухає світовий історичний процес. Але цей процес не є однорідним, однозначним, односпрямованим. Постісторія не позбавлена суперечностей і полярних тенденцій.

Наприклад, у західній соціологічній літературі, починаючи з Р.Арона, поширюється ідея, згідно з якою в епоху глобалізації національна держава, окрема «країна-нація» перестає бути суб’єктом світової історії, національні кордони стають прозорими для транснаціональних корпорацій і структур. Насправді ж глобалізація не скасовує дії національного чинника історії. Ідеться лише про те, що в нашу епоху розвиток національних держав залежить від їхньої здатності до діянь загальнолюдського значення.

Чинник природи нині дедалі активніше впливає на світовий процес через формування раціональної екологічної діяльності. Природа стає персонажем постісторії, а історія набуває при цьому іншої функції, бо вона перестає бути однобічним процесом опанування природного середовища, освоює шляхи його включення в екомайбутнє людства на основі коеволюції. Цивілізаційний процес інтегрує історію з природою під сигнатурою стратегії вітальності, домінування вимог повноцінності та самодостатності людського життя.

Сітьові патерни самоорганізації світового цілого стають істотними пріоритетами епохи постісторії як особливої форми людської присутності у світі. Ці пріоритети знаменують новий поворот у взаємодії матерії і духу, коли еволюція природно-інформаційних систем надала духовній складовій історії статусу буттєвої необхідності.

В епоху посилення у XX столітті тоталітарних режимів, перетворення Землі на криваву планету дух завжди залишався під загрозою розпорошення. І саме постісторія покликана стати системною концентрацією духу. Вона покликана розкрити новий вимір затвердження духовних основ людського існування, стати свідченням того, що осьовий час був трасою до абсолютного, до розуміння людини як вертикальної істоти, зверненої до Універсуму.

Показовим щодо цього є процес розгортання соціальної пам’яті людства, що йде від кам’яного літопису до рукописної книги і далі — до друкованої продукції з переходом у нашу епоху до електронних текстів Інтернету³. А такі тексти — підключені до глобального інформаційного поля планети.

Враховуючи те, що трансформації історичної пам’яті пов’язані з видозмінами історичного процесу в повороті від кам’яного літопису до гіпертекстів електронної цивілізації, в них можна вбачати показники руху до підсумовування можливостей цивілізації. Невипадково формування ранніх цивілізацій знаменувалося появою писемності, а перехід до Нового часу — відкриттям друкарського станка. Відповідно Інтернет уписується у формування постісторії, що звершує концентрацію духу.

Окресленому повороту до постісторії відповідає і нова ідеологія руху до майбутнього. Вона пов’язана з пріоритетом загальної цивілізаційної єдності, настанов солідарності, партнерства, світового консенсусу, всупереч перевагам автономності, акценту на частковому, відокремленому від планетарних зв’язків. На порядок денний стають гіпертексти Інтернету, вимоги технологічної раціональності, спокуси радикального конструктивізму, універсальність у перебудові сущого. Глобалізація починає розгортатися в багатьох планах і набуває багатоваріантного вигляду.

Геополітична однобічність глобалізації у формах вестернізації викликає зворотну їй хвилю щодо тиску західних впливів. Їм починають протистояти вікові цінності східних цивілізацій. Серйозний виклик вестернізації кидає так званий конфуціанський капіталізм з його позитивами патерналізму, партнерства, державної підтримки економіки колективізму. Зростає захоплення на Заході філософією дзен-буддизму, східними єдиноборствами, інтерес до східного мистецтва, нетрадиційної медицини та культури взагалі. Водночас певною духовною опозицію вестернізації є пропаганда історичної архаїки первісних колективів, шаманства, язичництва, заклики скинути «вантаж історії». Постісторія нібито демонструє панораму всіх попередніх захоплень та ілюзій предків, розмірковуючи, де саме підвести риски під їх функціонуванням.

Треба, проте, враховувати, що глобалізація не охоплює в цілому всіх матеріальних та духовних аспектів цивілізації. Глобалізація стосується верхніх (за часом появи) поверхів цивілізаційного процесу, тобто нових технологічних сфер соціуму та форм ринково-фінансових відносин, планетарного розмаху комунікацій, норм сервісного обслуговування, розширення впливу владних структур тощо і не ліквідує фундаментальної диференціації національних культур, не нівелює антропологічних підстав історії, тобто людських рис. Попри поширення процесів глобалізації, такі країни, як, наприклад, Китай, Індія чи Франція та багато інших регіонів планети, не втрачають своєї самобутності. Мапа світових культур не змінюється з часів нової ери світової історії. Середземномор’я та Європа з їхньою світоглядною домінантою Логосу, частина Євразії з її ідеологемою Софії, Південно-Східна Азія та Далекий Схід з архетипами Дао та Дхарми утворюють свого роду материки культури. Не кажучи вже про африканське підґрунтя виникнення цивілізації.

Глобалізація у формах вестернізації не є повною чи універсальною. Для цього щонайменше потрібні завершення формоутворень світової сфери вільної торгівлі, її інституалізація, повне використання потенціалу лібералізації економік, запровадження світової валюти. Необхідним також є дотримання еквівалентних пропорцій між імпортом наддержав та експортом інших країн у світовому ринку.

Вестернізацію врівноважує диверсифікація та кооперація ринків національних держав. Останнє явище, як правило, називають регіоналізмом. Але така назва характеризує лише один напрям дослідження територіальних національних проблем, що мають у літературі різні назви. Taк, сьогодні виділяють проблематику досліджень місцевих ресурсів, яку американські дослідники (Дж.Лоуренс, Нортон та інші) подають у вигляді теорії локальності. Її оформлено навіть низкою документів ООН⁴.

В іншому ракурсі виявляється, що регіоналізація ставить не стільки окремі, скільки загальнозначущі, глобальні проблеми. І під таким кутом зору нині може розглядатись як різновид глобалізації, ядром якої виступають певні спільності. Тут ідеться про те, що деякі країни, такі як Китай, Індія, Росія, спільноти типу Євросоюзу чи АСЕАН, утворюють на ринковій основі договірні об’єднання держав, які за кількістю учасників договору можуть конкурувати з транснаціональними структурами глобалізації під егідою вестернізації.

Таку глобалізацію називають іноді регіональною інтеграцією. Але чи можна під знак регіоналізації ставити Європейський Союз, Росію, Китай? Адже такі утворення Ф.Бродель доказово називав цілими світами, які охоплюють майже континентальні простори і виступають як чинники всесвітньої історії. Тут ми стикаємося з особливим типом глобалізації, яка репрезентує локальні цивілізації, не визначається транснаціональними корпораціями і не скасовує значення національних держав як суб’єктів історії.

Глобалізація глобально-цивілізаційного формату поєднує універсальні та регіональні тенденції, процеси диверсифікації та концентрації ринків. Вона не викликає зворотної хвилі заперечення чинників, що рухають процес глобалізації, — а саме локально-цивілізаційної форми на базі комп’ютерних мереж, що управляють виробництвом у період постісторії. Також локалькально-цивілізаційна глобалізація може здійснюватися на поліцентричній основі за рахунок швидкодії електронних систем. Адже така швидкодія дозволяє створювати сумарний ефект майже одночасної взаємодії підсистем поліцентричних утворень.

Отже, глобалізація є не однотипним процесом, а має різні вираження. Сьогодні вона реалізується у двох формах — вестернізації та локально цивілізаційних процесів. Проте хай як розрізняються форми глобалізації, її визначає одна головна тенденція — рух до макроцивілізаційної інтеграції.

Таким чином постісторія виступає у вигляді можливих форм підсумовування історичного руху в напрямі свободи та розв’язання глобальних проблем людства. Це підсумовування передбачає висунення на передній план системоутворюючих чинників історичних спільнот. Ними й виявляються імперативи толерантності у мирному співіснуванні націй, стандарти світового консенсусу та етика солідарності в глобальних справах народів.

Орієнтири солідарності толерантності та консенсусу й оптимізують у XXI столітті здійснення історії як демократичного процесу. Саме таке здійснення стало характеристикою постісторії. Річ у тому, що в минулих століттях демократія була альтернативою деспотії, тобто виступала однією зі сторін суперечливого світового порядку. Адже історично народовладдя (аналогічно добру) повинно було насамперед доводити свою здатність перетворюватись з утопії на реальність у ході боротьби із всемогутністю авторитарних держав. Лише наприкінці II тисячоліття, коли 90% країн обрали демократичний шлях розвитку, демократія стає атрибутивною нормою історії.

Різновиди демократії роблять доцільним погляд, згідно з яким в епоху постісторії стає необхідним розширення соціально-духовного контексту народовладдя. Соціально-духовні передумови фундаментального розв’язання історичних проблем завжди супроводжували розвиток цивілізації. Але в наш час вони набули зрілого розгорнутого вигляду саме через демократичні засади. Знаменно, що вже в VI столітті до нашої ери Конфуцій на запитання — чи існує одне слово, яке втілює принципи людського життя, відповів: «Взаємність».

У XXI столітті таке соціально-духовне підґрунтя влади було спроектовано в останній, 14-й енцикліці Папи Івана Павла II, яка проголошувала ідеал «цивілізації любові». Згідно з цим проектом сучасна цивілізація підійшла до практичного затвердження імперативу анормальності та егоїзму, вироблення в суспільстві та в його громадян ідіосинкразії до підлості, насильства та ненависті в людських стосунках, до всебічного усвідомлення краси моральних вчинків та соціального конституювання принципу любові як вищої цінності.

В раціональному, загальнофілософському ракурсі проект цивілізації любові означає розбудову світового порядку, який розширює духовно-соціальний контекст демократії, пов’язує її не тільки з формуванням моральної політики, а й із внутрішніми правами особистості. Остання й передбачає висування на авансцену сучасної історії людських рис як центральної, головної ланки світового процесу, котра визначає всі підсистеми суспільства.

Таким чином, виходить, що розвиток загальнолюдської макроцивілізації, світової соціальності, глобалізація економіки, комунікацій, людського спілкування, інтелектуалізація техносфери планети і поява всесвітнього інформаційного поля результуються у формуванні людини як планетарного суб’єкта. А в цьому акті проявляється перетин зовнішніх цивілізаційно-суспільних детермінант соціуму та внутрішніх чинників їх психологічного засвоєння.

Річ у тім, що проблема формування планетарного суб’єкта змінює акцент проголошення цінностей з однобічного утвердження персоналістських рис, самостояння індивідуальності на їхній прояв через трансперсональний статус особистості. Важливо, проте, підкреслити, що тут ідеться не про обмеження самого принципу пріоритетності особистості та фундаментальності її статусу, а про розкриття трансперсональності в надрах індивідуальності.

Ще К.Юнг показав: що глибше ми занурюємось у психіку індивідуума, то більше постає в ній загальнолюдських феноменів. Людське «Я» (що є концентрацією особистісних характеристик) виявляється верхівкою загальнолюдських глибин у психіці індивідуума. Інакше кажучи, центральною фігурою суспільного буття залишається особистість, але з перевагою її трансперсональних цінностей. Це й виражається в концепції монадності людини, тобто її здатності репрезентувати Універсум.

Як приклад вагомих рис, що можуть набувати трансперсонального вираження в індивідуальній психіці, можна послатися на феномен свободи, любові, права бути іншим. Адже любов — це феномен трансляції особистостей одна в одну, завдяки якій ближчий стає абсолютним центром, перетворюючись на внутрішній стан суб’єкта кохання. Свобода виступає як простір самодіяльності особистості та її вільного вибору. А право бути іншим визначається здатністю протистояти загрозі поглинання особистості зовнішньою соціальністю.

Зрозуміло, ці трансперсональні феномени пов’язані із принципами політичної соціальності (зокрема толерантності, солідарності, конценсусних рішень тощо. Але в цілому вони визначають внутрішні та зовнішні стимули становлення людини як планетарного суб’єкта. Це становлення й виражає нову епоху трансісторії.

¹ Проблема постісторії вже обговорювалась у літературі в рамках постмодернізму, а більш спеціально — під кутом зору радикальних змін в історичній пам’яті людства та історії. В даному тексті пропонується інший підхід, а саме — розгляд постісторії з погляду структур формоутворень світових процесів та його нової просторово-часової метрики, мережевих патернів інтеграції та всесвітніх комунікацій, аналізу віртуального виміру історії та інформаційно-семантичного поля планети.

² Г.Колодко. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних країн. К., 2002. — С. 43.

³ Стародубцева Д.В. Мнема культуры и постистория. — К., 2004. — Т. 18.

⁴ Програма дій і порядок денний на XXI століття. — К., 2000.