Смачні жаби північних боліт

Ще в Криму підсмажуються туристи і шліфують кросівками сходи Лівадійського палацу... А у карпатських горах зависли скелелази, й замки та фортеці переживають навалу шанувальників... У цей час північ України пустує. Років за п’ять тутешні Блакитні озера також окупують відпочиваючі, а в Антонієви печери у Чернігові потягнуться натовпи бажаючих зустрітися зі справжнісіньким привидом. Але поки ще є час насолодитися мудрим і медитативним українським Поліссям.
Про прадіда-силая, церкви та гармати
Для мене подорож на північ завжди хвилююча. Саме сюди тягнеться коріння мого генеалогічного дерева по батьковій лінії. Воно простягається аж до прикордонного селища Клюси (в літописах згадується з 1356 року!): перейдеш місток через річку Жеведу — і ти в росіян, посунеш ліворуч, березовим гаєм, і вже назбирав підберезників на території Білорусі…
Мова і кров перемішалися при кордоні. Фольклористи й досі приїздять у ці місця, аби записати колоритний суржик із білоруської, української та російської. Маленькими на печі ми роззявляли роти, слухаючи бабусині розповіді про прадіда-силая Ляксєя (так його звали на місцевий манер). Тутешні хвойні ліси загартували його настільки, що він самотужки підіймав зрубане дерево за стовбур, а вже гілки допомагали тягти троє односельців. Увечері він дозволяв собі трохи розбійницької романтики. На танцях у клубі виганяв молодь на вулицю, лишав тільки баяніста, щоб покружляти зі своєю обраницею. Що й казати, моїй прабабусі було не встояти проти таких залицянь, тож вони швидко побралися. Однак бешкетної звички своєї, на досаду односельців, Ляксєй так і не кинув...
Цей край сповнений містики та віри. Ще одна бабусина оповідь присвячена моєму прапрадіду Григору, батьку Ляксєя. Їм із дружиною Бог послав аж 12 дітей. Проте одне за одним вони помирали. Якось Григір узяв на плечі сина Харитона і попростував до Троїцької церкви, аж у Чернігів, вклонитися мощам Святого Феодосія Печерського. Згодом у них народилося ще кілька малих, і всі дожили до глибокої старості.
Саме тому щоразу як буваю у Чернігові, обов’язково йду до Троїцької церкви подякувати родинному заступнику. До цього міста споконвіку приїздили молитися. Паломникам здалеку виблискували золоті бані місцевих церков. Зодчі навмисно зводили їх на пагорбах, гармонійно вписували в ландшафт, щоб подорожній не блукав, а йшов прямою дорогою до храму.
Сьогодні, щойно в’їжджаєш до міста, воно відкривається Катерининською церквою. Щоправда, наприкінці 80-х років минулого століття її переобладнали під музей народно-декоративного мистецтва Чернігівщини. Серед діючих храмів не можна обминути увагою шедеври світової архітектури: Спаський і Борисо­глібський собори, Єлецький і Троїцько-Іллінський монастирі, П’ятницьку церкву. До речі, у стіні останньої закладений особливий круглий камінь. Кажуть, коли дуже чогось хочеш, треба покласти на нього обидві долоні, і потаємна мрія обов’язково здійсниться.
Якщо бажання стосується знайомства з потойбічним, раджу відправитися навпростець до Антонієвих печер. Вони входять до Троїцько-Іллінського монастиря, тут із XI по XVIII століття мешкали ченці-відлюдники. Хтось із них, певно, заблукав і лишився в печерах назавжди, перетворившись на привида. Позаминулого року 30 студентів археологічного факультету Сумського університету докопалися до його схованки і перелякані на смерть повтікали з печер. Випадок обій­шов усю місцеву пресу, і сміливці, котрих дражнила цікавість, почали поволі досліджувати поведінку привида. У результаті він став місцевим надбанням, городяни навіть дали йому ім’я — Тарасик. Але відтоді розкопками не займалися.
Однак, крім печер, є ще багато чого цікавого. Прегарна панорама відкривається зі стародавнього валу, на якому «тримають оборону» дванадцять гармат. Хитрі чернігівці придумали ще й тринадцяту, біля якої призначають побачення тому, з ким би насправді не хотіли зустрічатися. А на валу, на високій лавці, сидить молодий Тарас Шевченко. Кажуть, він любив бувати в місті і часто приходив малювати до тутешнього парку.
Не так давно мене теж надихав Старий Чернігів. На жаль, місто з більш як тисячолітньою історією здає позиції. Заганяють у вагонку дореволюційні будиночки, зносять дерев’яні хатки, якими, по суті, і відомий Чернігів. Нехай не всі вони є пам’ятками архітектури, але загальна атмосфера і затишок зникають. Місцева влада й досі не усвідомлює потенційну можливість прибутків від туристичного паломництва сюди, і це гірко...
На «допит» до… джина
Від Чернігова вгору тягнеться кілька маршрутів. Можна взяти ліворуч на містечко Репки, а звідти до Грибової Рудні. Там уже рукою подати до заповідних Блакитних озер. Але дістатися до дзеркальної води дозволено не кожному. Ці чарівні місця оберігають... місцеві джини. Так жартома називають хранителів заповідника — тутешніх селян. На в’їзді — невеличкий пропускний пункт. «Хто такий? З якими намірами приїхав?» — обов’язково запитають вартові. І доки урочисто не присягнеш, що наміри найблагородніші, що після тебе не лишиться жодної бляшанки, а вогнище палатиме тільки в спеціально відведених місцях, не пустять. Хто зумів сподобатися вартовим — клади п’ять гривень за в’їзд і готуй кошики на гриби — їх тут тьма-тьмуща. Загалом на території Чернігівщини понад 610 природних парків і заповідних зон. Жодна інша область не може похвалитися таким багатством. Тут працює 13 санаторіїв і будинків відпочинку, профілакторіїв і турбаз. Відпочинок із лікуванням і чотириразовим харчуванням кого хочеш виманить із намету. На популярній базі «Остреч», скажімо, це коштуватиме від 55 до 80 грн. на добу.
Якщо ж на меті відвідання місцевих пам’яток, то варто пересісти з туристичного автобуса на велосипед чи у власне авто. Ледь не кожний населений пункт має що показати подорожуючому. В основному це старовинні церкви. Служби в них правлять із самого ранку, так, щоб кожен віруючий пройшовся по світанковій росі, яка додає здоров’я. В селі Чорнотичі нас зачарувала велика дерев’яна церк­ва, проте на службу ми не встигли, тож і всередину, на жаль, не потрапили. Та нам розпові­ли, що Стародмитрівська церква існує в селі аж із 1767 року і тоді при ній була навіть козацька школа.
Народ на північному маршруті загалом гостинний. Завжди порадять, куди ще поїхати, де зупинитися, що подивитися. Так, нам рекомендували відправитися до Мени. Перша згадка про це містечко датована 1408 роком, тоді воно перебувало у складі Литовського князівства. Навряд чи багато хто з тутешніх знає, що вже з 1618 року Мена належала Польщі, а їхні горді прадіди брали активну участь у селянсько-козацьких повстаннях. І що в середині XVII ст. для захисту від татарських нападів менчани спорудили земляний вал із дубовою стіною, трьома брамами і двома баштами та ще й примудрилися вивести з укріплення сім виходів до річки.
А ще в Мені є свій зоопарк. Його заснував наприкінці 1970-х років любитель природи і, за сумісництвом, міліціонер — Полосьмак. Відтоді погладити ведмежа, погодувати цукерками макаку і позбирати пташине пір’я з’їжджаються з усього регіону. Понад двадцять років тому зоопарку надали статус заповідника республіканського значення. Тоді у вольєрах мешкало близько трьох тисяч тварин — представників 300 видів фауни з п’яти континентів. Нині працівники зоопарку сумно зітхають, згадуючи морських котиків, левів і пум, на яких приїздили подивитися навіть іноземці. Але й сьогодні зоопарк дивує різноманітністю й екзотикою. Тут плюскотять бегемоти, пасуться бізони і страуси, в тераріумі мешкають крокодили, ящірки та пітони. Але більшість відвідувачів затримуються біля вольєрів із новонародженими ведмежам і лосеням або розчулено споглядають за лебединим виводком на плесі.
Веселка над храмом
Подорож українським Поліссям була б неповною, якщо не побувати в Новгороді-Сіверському. Вперше місто згадується в «Повчанні Володимира Мономаха дітям» у зв’язку з поразкою половецького загону під Новгород-Сіверським у 1078—79 роках. Проте виникло місто, за переконанням археологів, наприкінці X ст. як одна з фортець на кордоні Русі. Його героїчної слави вистачило, щоб через 100 років рішенням київ­ських князів Новгород-Сі­верський став столицею Сі­версь­кого князівства.
Серед його пам’яток — Тріумфальна арка, зведена на честь приїзду імператриці Катерини ІІ у 1787 році. Відтоді збереглися й Торгові ряди, що й донині виконують свою пряму функцію. Тим, хто тут уперше і розгубився у пошуках літописних місцин, слід побувати саме на ринку і купити городини в однієї з місцевих бабусь. Слово по слову, і вона перелічить усі знакові пам’ятки і видасть маршрути, як куди потрапити, — тільки встигай занотовувати.
Від Торгових рядів недовго чимчикувати до Святомиколаївської церкви. Вона знаменита тим, що була складена з дерев’яних колод без жодного цвяха. Вражає своєю величністю й Успенський собор кінця XVII ст., що височіє на протилежному пагорбі. Однак, звісно, найбільшою гордістю новгородців лишається Спасо-Преображенський монастир. Його розбудовували з XI по XIX століття. Ще кілька років тому вигляд у нього був вельми «колоритний»: мур руйнувався, вежі перебували в ава­рійному стані, собор на його території був узятий у довічні будівельні риштування. Нині монастир не впізнати. Відбудований на кошти екс-президента Леоніда Кучми (як повідомляє табличка на вході), він знову «задихав».
Щоправда, реанімували монастир не дуже вправні хірурги. Геть усе: від муру і дзвіниць до собору вибілили, не лишивши й спогаду про рідне фактурне каміння. Вздовж доріжок посіяли траву і поставили ліхтарі. Одне слово, Європа: охайно, аж стерильно. Але є місце, де ще відчувається потужна енергія пращурів — це підземний хід, завдяки якому люди потай вибиралися з монастиря під час облоги нападниками. Під землею холодно, вогко і жодних ліхтарів. Бери свічечку — і спускайся, якщо не страшно. Коштує це задоволення разом із відвідуванням музею і веж муру всього одну гривню.
До речі, під муром на оглядовому майданчику встановлено пам’ятник вірній дружині новгород-сіверського князя Ігоря — Ярославні. Проте особливої художньої цінності ця фігура не має через занадто пафосний радянський стиль.
Від майданчика сходами спускаємося до мальовничої Десни. На березі можна заводити приємні знайомства, скажімо, з пастушкою, що пасе козенят, або рибалкою, який підманює рибку на горохову кашу.
Так чи інакше, в подорож українським Поліссям варто з’їздити. Адже, якщо ви цього не зробите, то не побачите, як лелеки ставлять своїх малих на крило. Не вийдете на залиту сонцем стежку. Не потрапите під дощом і не побачите величезну веселку над храмом. Не дізнаєтеся, як увечері, коли велике і втомлене червоне сонце охолоджуватиметься в місцевих озерах, на дорогу з боліт підкрадатиметься туман, ховаючи лелек, що до останнього променя шукають смачну жабу…