Слово Івана Дзюби на тлі непроминального минулого і сьогодення - Соціум - dt.ua

Слово Івана Дзюби на тлі непроминального минулого і сьогодення

28 липня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №29, 28 липня-4 серпня

Ніхто не любить ювілеїв. Або принаймні вдає, що не любить. Минулої середи Іван Михайлович Дзюба, ви...

Ніхто не любить ювілеїв. Або принаймні вдає, що не любить.

Минулої середи Іван Михайлович Дзюба, видатний діяч українського національного відродження другої половини ХХ століття, один із найвизначніших «шістдесятників», критик і літературознавець, учений-академік, культуролог і громадський діяч, відзначив своє 75-ліття. Навіть сухий перелік зробленого ним вивів би нас на щонайвищі хвалебні регістри. Але ж добре знаємо, що Іван Дзюба завжди був байдужий до гримас популярності, йому органічно чужа ідеологія спринтерів кар’єризму і марнославства. Втім, як казав про славу незабутній Василь Земляк, «хто її, цю велику мучительку, не любить хоч явно, а хоч таємно». Однак не будемо експлуатувати надто делікатну й інтимну тему — для цього є бузиноцвітна рать репортерів скандальної хроніки…

«Незабронзовілий Дзюба» — людина земна і в житті, і в творчості. Він ніколи не замикався у башті зі слонової кості, хоч веде, як і личить справжньому вченому, переважно «кабінетний» спосіб життя. Але ж відомо, що з бібліотечного вікна інколи видно більше, ніж із печерських пагорбів.

Різне траплялося на його життєвих дорогах, проте особистість Івана Дзюби уявляється цільним монолітом. Рік і десять місяців, проведених у внутрішній в’язниці КДБ (тут, до речі, нацисти ув’язнювали Олену Телігу) не зламали його: «Найбільше там гнітить те, що ти немов у могилі, — згадував Іван Михайлович у розмові з Віталієм Абліцовим. — Ні голосу людського не почуєш, ні обличчя не побачиш. Життя без руху, в клітці — це дуже мучить і фізично, і психологічно. Хоч ставлення коректне, але в контексті безглуздих звинувачень і воно здається знущанням: підкреслює, що ти — ворог… Взагалі я важко переношу загерметизовані приміщення, особливо як поміщали, правда, ненадовго, в так званий «бокс» — ящик або як везли скрученого в три погибелі в «кишені» спецавто на огляд у тубінститут під люту спеку літа 1972-го».

Докоряльники, які в ті лихі часи виголошували полум’яні спічі на комунальних кухнях, краще б мовчали…

А опинився Іван Михайлович у цілковитій духовній ізоляції. Спілка письменників його зреклася. На президії всі виступали — «від Бажана до Павличка, один Олесь Терентійович не виступав. Не виступав, але голосував теж за виключення. Я все розумію і вважаю, що всі вони говорили те, що мусили говорити».

Відома «покаянна» заява Івана Дзюби була насправді тільки запереченням твердження влади, що він – ворог, оскільки ворогом Дзюба не був: «Я вірив у можливість демократичного соціалізму, у можливість еволюції і радянської влади, і СРСР як держави». Вірив, як і тисячі й мільйони наших співвітчизників, бо був «комсомольцем-ідеалістом», просто людиною чистих поглядів. Недорозвинений соціалізм таки надбав величезні багатства. Але те, що було, — те минуло: похоронний оркестр ніколи не грає «на біс».

Іван Дзюба, віддаючи належне комуністичній ідеї, не стояв на одному й тому ж. Життя й аналітичний розум розхитали добронабуті ілюзії, хоча процес той був непростим і болісним. Зрештою, Іван Дзюба не потребує адвокатів…

Немає потреби повторювати і зужиті судження про його творчість, щось перебільшувати чи, навпаки, заличковувати. Найкраще з написаного ним витримало суворий іспит часу.

Іван Дзюба явив себе вдумливим ученим-аналітиком, око якого здатне і окинути високе небо світової літератури, і водночас розгледіти найдрібніші деталі на тлі вітчизняного красного письменства. Дар дослідника, помножений на фантастичну роботящість, допоміг йому проникнути у найсокровенніші таїни художньої творчості. В одній із праць Іван Михайлович процитував слова Миколи Лєскова: «Давно сказано, що література є записане життя, а літератор є свого роду секретар свого часу». В цьому сенсі Івана Дзюбу можна назвати «секретарем-експертом», який не тільки фіксує ті чи інші явища художнього життя, а й досліджує їх, визначаючи справжню їхню вартість.

«Мистецтвом мистецтв, найвищим достоїнством художньої манери, сонцем літератури є простота», — казав Уолт Уїтмен. До простоти закликали і зразки її показали Антон Чехов, Василь Стефаник, Григір Тютюнник. Навіть «найнауковіші» праці Івана Дзюби позначені вишуканим і водночас легким стилем, прозорим словомовленням, за всієї поважності викладу, нерідко трапляються інтонації гумористичні, весела іронія, а то й сарказм. Автор точно й тонко відчуває жанр наукової публіцистики, ніколи не вдається до скоропису, загальників, прописних істин. Але найголовніше — у кожному рядку пульсує неспокійне серце, проглядає допитливий розум. І — несхитний потяг до правди, мужність.

Існують книжки, без яких уявити собі українську літературу просто неможливо. До таких належить славнозвісний трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — по суті, літературно-політичний маніфест національно-культурного відродження України ХХ століття.

Іван Михайлович неодноразово зауважував, що не вважав і не вважає «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» своєю головною працею. Але для сотень тисяч заснулих українців «Інтернаціоналізм…» був осяянням душі і серця, золотим благовістом, що розірвав і збурив мертвотну тишу «аркодужного благоденствія». Полуда спадала з очей навіть у багатьох із тих, хто вірою та правдою служив у владних структурах, «ніс слово партії у маси» (можу засвідчити це на власному прикладі і на прикладі багатьох колег — партійно-комсомольських апаратників).

Сьогодні ж складається враження, що трактат «Інтернаціоналізм чи русифікація?» тільки набуває своєї справжньої актуальності, бо процеси, про які йшлося у праці Івана Михайловича, в наш час зазнали небаченого прискорення, а українство опинилося на межі повного зникнення. Вже про жоден інтернаціоналізм не йдеться, а русифікація стає державною політикою, принаймні у відомих регіонах. Русифікатори навіть не усвідомлюють того, що пропагована ними так звана російська мова, яка побутує на українських теренах, є лише жалюгідною подобою «великого и могучего», перетворившись на містечковий волап’юк, «мішанину французького з нижньогородським».

Обстоюючи головну ідею твору, Іван Дзюба зробив безліч посилань на Леніна, гаряче вірячи, що всі біди йдуть від недотримання «ленінських норм» національної політики. Тепер-то ми знаємо про міру щирості вождя. Але все-таки наведемо одну з ленінських цитат (1919 рік), до якої нинішні комуністи і не збираються дослуховуватися:

«Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа і т.д.) протягом століть придушувалася російським царизмом і експлуататорськими класами, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас вчитися і говорити в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план, перетворюючи її на знаряддя комуністичної освіти трудящих мас».

Певна річ, українська тема в Івана Дзюби не обмежується «Інтернаціоналізмом чи русифікацією?». Можна сказати, що вона, ця тема, пронизує практично всі його праці. Зрештою, Національна премія України імені Тараса Шевченка була присуджена йому за серію публіцистичних виступів «Бо то не просто мова, звуки…», «Україна і світ», «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». Йому належать понад 30 літературних портретів українських письменників, зокрема Т.Шевченка, Лесі Українки, О.Кобилянської, О.Довженка, І.Сенченка, В.Свідзинського, І.Драча, М.Вінграновського, В.Забаштанського та багатьох інших.

Іван Дзюба витворив свою Шевченкіану, в якій показав нашого генія в європейському контексті («Шевченко і Петефі», «Шевченко і Шиллер: візія ідеального стану суспільства», «Шевченко і Гюго», «Шевченко і Словацький»), їдко висміяв «алергіків на Шевченка», які намагаються засмітити українську духовну ниву отруйним зіллям чужорідної амброзії.

Він глибоко переживає наше «колективне самообпльовування і тисячороте українське хамство — нерідко в «інтелектуалізованих» формах», зауважуючи, що, приміром, у Польщі не виходять книжки під назвою «Вурдалак Міцкевич» та епатажні екзерсиси на адресу «стовпів» національної культури. Водночас закликає протиставити безтямному забалакуванню й розкрикуванню Шевченка, як і інших наших світочів, тихий, сердечний пошанівок.

Автор цих рядків мав честь бути одним зі співвидавців книжки Івана Дзюби «Кавказ» Тараса Шевченко на фоне непреходящего прошлого», яка вийшла у розпал чеченської визвольної війни — 1996 року. Задум здійснити це видання російською мовою, гадаю, зрозумілий. На основі скрупульозного аналізу автор методично і послідовно розглядає поему Шевченка як художній акт захисту священної боротьби чеченського народу за свою свободу і незалежність. Паралельно показує, як сприймали цю війну російські письменники і поети: переважно крізь призму російського шовінізму, награної романтики, «славянского превосходства». Єдиний із росіян, хто не приховував гіркої правди, був справді великий Лев Толстой. Іван Дзюба цитує приголомшливе місце з «Хаджі-Мурата». Після «зачистки» (послуговуючись термінологією сучасних карателів) одного з аулів, де все було випалено, поруйновано й загиджено і навіть діти побиті, проткнуті багнетами, вцілілі аксакали зібралися на площі, щоб обговорити своє становище:

«О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы, от мала до велика, было сильнее нее. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».

Певна річ, що толстовська філософська і моральна висота виявилися недосяжними для тодішнього й нинішнього «державницько-цивілізаторського бандитизму», — робить висновок Іван Дзюба.

В інших своїх працях він вдається до глибокого аналізу «непроминального минулого» і сьогодення ідей російського месіанства, «третього Риму», «російського космізму», «імперського великодержавницького панросіанізму» (Г.Державін: «Зачем тебе союз, о Росс! Шагни — и вся твоя вселенна!»). У нинішньому часі ці звихнені ідеї, як добре відомо, експлуатуються «на всі сто», причому не в таємних ложах, а на найвищому державному рівні. Є сили, які вивищують ідею царя-батюшки (чого варта лише затія канонізувати сім’ю останнього російського монарха!).

Іванові Дзюбі чужий «печерний» націоналізм. Уже хоча б тому, що за фахом він — російський філолог, тонкий знавець і поціновувач російської літератури і культури. Він видав кілька книжок про вірменських, казахських, таджицьких, литовських, білоруських письменників, про літератури так званих «малих народів», чого нині уже ніхто не робить, на жаль.

Для нього національна історія — не національна істерія, а виважений, розумний підхід до будь-яких явищ непроминального минулого. Замислюючись над нашим сьогоденням, прозорливо передбачає:

«Я думаю, що наш народ уже таке пережив, що він і те, що сьогодні ми бачимо, переживе. Шкода тільки, боляче, що наша незалежність такою дорогою ціною дається. Та попри все — не скоро, років через 20—30, але Україна — справжня і гідна, все-таки буде».

А буде Україна — буде й слово Івана Дзюби.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво