Скляних справ майстер. Андрій Бокотей: «Час збирати каміння ще не настав» - Соціум - dt.ua

Скляних справ майстер. Андрій Бокотей: «Час збирати каміння ще не настав»

18 квітня, 2008, 12:58 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

Андрій Андрійович Бокотей — майстер гутного скла, ректор Львівської академії мистецтв, професор, дійсний член Академії мистецтв України, Шевченківський лауреат, народний художник України...

Андрій Андрійович Бокотей — майстер гутного скла, ректор Львівської академії мистецтв, професор, дійсний член Академії мистецтв України, Шевченківський лауреат, народний художник України. «Стекло Андрея Бокотея есть Божья добрая затея», — написав колись про нього поет Євген Євтушенко.

Нагадаю, що гутне скло — це вироби, виготовлені зі скла безпосередньо біля скловарної печі майстром вручну, у гарячому стані за спеціальною технологією. Історичне коріння гутництва — III—IV ст. нашої ери. На території України знайдено чимало гутних печей часів Київської Русі. Монгольська навала зупинила розвиток ремесла. Відродилося воно вже у XIV столітті.

Пласт із серії «Пейзажні композиції». 2000. Кольорове скло, гутна техніка
Пласт із серії «Пейзажні композиції». 2000. Кольорове скло, гутна техніка
«Скло, — розповідає Андрій Бокотей, — має свої переваги й застороги. Це бліцробота! Наприклад, живописець не обмежений в часі, коли створює полотно. А скло, якщо його за півгодини не зробиш, можна розбивати молотком. Тому й треба швидко думати. І обов’язково — імпровізувати. Митець, який працює зі склом, повинен не просто досконало володіти технологією, а й мати унікальне бачення світу, не бути подібним до інших. Він мусить мати потужну енергетику. В сильної людини, сильного митця твір завжди промовляє до людей».

Склотвори Андрія Бокотея давно вийшли на світовий рівень. З його ім’ям пов’язаний розвиток сучасного світового руху в художньому склі — так званого studio glass movement. Уже чверть століття роботи видатного львівського майстра гутного скла є бажаними гостями у Парижі, Нансі, (Франція), Льєжі (Бельгія), Ут­р­е­хті (Нідерланди), Ставан­гері (Норвегія), Санкт-Петербурзі, Кракові, Будапешті тощо. А це є свідченням того, що словосполучення «скло Бокотея» стало означен­ням мистецького явища найвищого ґатунку і, безумовно, сво­єрідним фірмовим знаком львівської гутної школи. А цієї весни Андрій Андрійович святкував ювілей: художнику виповнилося 70 років.

Композиція «Чумацький віз». 2004.Кольорове та безколірне скло,авторська техніка
Композиція «Чумацький віз». 2004.Кольорове та безколірне скло,авторська техніка
Особливою заслугою пана Бокотея є організація семи міжнародних симпозіумів гутного
скла, перший із яких відбувся 1989 року. На загал за неповних двадцять років участь у симпозіумах взяли понад 400 знаних митців, арт-критиків, галеристів, працівників музеїв із 27 країн світу. Співорганізатори художніх акцій — Львівська національна академія мистецтв, Львівська спілка художників, кераміко-скульптурна фабрика, Палац мистецтв, американські Асоціація художників (Glass Art Society) та Корпорація мистецтв і ремесел (American Arts & Crafrs). Симпозіуми приймали таких метрів художнього скла, як Ксав’є Гомез (Іспанія), Ервін Ейш та Теодор Зельнер (Німеччина), Марвін Ліпофскі, Стівен Ді Едвардс та Джош Сімпсон (США), Мікко Меррікалліо (Фінляндія), Ян Зорітчак (Франція), Іржи Шугайєк (Чехія), Майкл Роджерс (Японія) та інших. Дуже важливо, що під час цих зустрічей відбуваються студентські міні-симпозіуми, на яких співпрацює молодь із десяти країн Європи. Всі акції симпозіумів є відкритими — учасників запрошують до участі у конференціях та тематичних обговореннях, і вони не лише спостерігають, а й працюють біля склопечей. Є ще одна гарна традиція: виготовлені на симпозіумах роботи оргкомітет дарує Львову — для поповнення колекції єдиного в Європі Музею скла, створеного 2006 року.
Фрагмент композиції «Мойсей».2003. Кольорове та безколірне скло, авторська техніка
Фрагмент композиції «Мойсей».2003. Кольорове та безколірне скло, авторська техніка
— Моє кредо — творчість в усьому, що люблю, — розповів «ДТ» Андрій Бокотей. — Не притримуюсь якогось одного офіційного стилю. Визнаю авторський стиль у мистецтві. У художньому склі сповідую його природні і технологічні властивості, які часто підказують мені конкретний творчий хід. А наші симпозіуми — ніби візитка сучасного українського мистецтва. Те, що відбувається у Львові, гарно вписується у світовий контекст. Україна спілкується зі світом!

— Як виникла ідея проведення симпозіумів?

— Це довга історія… На світове мистецтво я вийшов тільки у
1980-х, бо фактично доти ми були закритою територією. Але мав добрі стосунки в Москві — з Художнім фондом. Його працівники, до речі, дуже мені допомагали, фінансуючи технологічні експерименти: я мав змогу із 1972 по 1988 рік дуже багато експериментувати з оксидами металів, завдяки яким отримуються кольори. Москва фінансувала й мою поїздку в 1991 році в Америку — до міста Корнінг. Там є величезний завод із виготовлення скляних виробів та прекрасний Музей скла. У мене взагалі були чомусь ліпші стосунки із Москвою, ніж із Києвом.

— Чому?

— Бо в Києві визнавали тільки народне мистецтво, а професійне замовчувалося. Отож у 1988 році через Художній фонд я був направлений на Міжнародний симпозіум скла у Новому Борі, що в «скляній країні» Чехії. Нас із СРСР тоді поїхало лишень троє (з Таллінна, Твері і Львова). Там я познайомився з багатьма художниками. А вже у 1989-му ми зробили перший у Радянському Союзі симпозіум зі скла — у Львові. Відтоді ми їх організовуємо кожні три роки. Торік відбувся вже сьомий, в якому взяли участь понад 40 учасників із 13 країн — Австрії, Білорусі, Естонії, Латвії, Китаю, Мексики, Нідерландів, Польщі, Португалії, Росії, США, Японії та України. Щоправда, цього разу симпозіум провели біля печей Бережанського склозаводу — через безвихідну ситуацію на Львівській експериментальній кераміко-скульптурній фабриці, яка фактично припинила існування. Повиганяли таких класних майстрів, які працювали зі світилами на симпозіумах! Тепер усі вони опинилися на вулиці. Декого ми взяли до себе в академію. Але ж усіх не можемо взяти! Плануємо створити центр скла на базі Щирецького заводу. Там дуже симпатичний власник — Валерій Олексійович Пургін, який погодився, щоби митці приїжджали до нього. Це дуже важливо — щоб не завмерло скло...

— Є час, коли розкидаємо каміння. Є час, коли збираємо…

— Я не вважаю, що із 70-річчям до мене прийшов час збирати каміння. Ще хочу трохи попрацювати. Сили є. І задумів багато. Тільки часу замало. Людина скільки живе — мусить творити. Катастрофа, коли художник не може здійснювати свої задуми.

— Вам усе вдається здійснювати?

— Звичайно, не все. А найгірше у мистецтві те, що задумане відразу треба втілювати. Якщо ж не зробив, потім уже ніколи не зробиш. Це буде конкретна втрата.

— А детальніше?

— Наприклад, я років із десять тому задумав попрацювати у великих розмірах (до двох метрів) у склі. І мені це не вдалося, бо потребує багато часу. А я його не маю через громадську роботу, якої є море. Та найбільше забирає часу ректорська робота. Але ж кинути на поталу не випадає… Я не можу піти! Хочу завершити, що намітив. Хоча потрошку готую собі заміну. Думаю над цим.

— Що за останні роки найбільше радувало?

— На це питання відповісти однозначно важко… По-перше, тішуся, коли можу щось зробити із творчості. Нині це трошки обмежено через те що нема скульптурно-керамічної фабрики. Але ми працюємо, адже в академії є пічка. Також задоволений, що студенти хочуть навчатися. Маю втіху від творчості. А найбільше — від онуків.

— Діти не успадкували вашого фаху?

— На жаль, ні. У мене два сини. Старший — серйозний науковець, орнітолог. У Варшаві захистив дисертацію. Працює старшим науковим співробітником у Природознавчому музеї, завідує відділом хребетних. Менший син спочатку закінчив нашу академію — тоді ще Інститут прикладного мистецтва. Але не з великим бажанням. І захотів бути дипломатом. Працював в МЗС, у посольстві у Варшаві. А потім сказав, що не хоче мати справи з політикою, і вдався до бізнесу. Наразі неодружений. А от від старшого сина маємо внучку і внука.

— Повертаючись до витоків вашої творчості... Чому саме скло?

— Моя мама музикант. Ми всі, п’ятеро її дітей, мали хист до музики. А малював я з дитинства. Мама мої малюнки навіть розвішувала по стінах. А що почав учитися... Так вийшло. Приїхали зі Львова колишній ректор Інституту декоративного та прикладного мистецтва пан Леонов із художниками розмалювати вокзал у Мукачевому. Моя сестра мала чоловіка з-під Львова. А його брат, Іван Скобало, був художником і викладав в інституті. І він привів до братової всю мистецьку команду. Вони й побачили мої малюнки. Ректор сказав тоді: «Хай їде до нас». Так я й потрапив до Львова. Відразу не вступив, звичайно, бо не мав підготовки. Рік був вільним слухачем, а потім почав учитися. Займався керамікою, а моєю дипломною роботою було панно у кафе «Під Левом», моїм співавтором був Любомир Медвідь. У 1970-х роках ми з друзями виконували замовлення для «Шоколадного бару» (розташовувався у центрі Львова на проспекті Шевченка, в народі називався просто «Шоколадка» і був дуже популярним у ті роки. — Т.К.). Там посередині залу робили скляну колону, потім світильники і вітраж. Отам уперше я й познайомився зі склом, яке мене дуже захопило. Відтоді й прилип до тієї вулканічної маси.

— Ніколи не шкодували, що не переїхали до столиці?

— Ні. Люблю новаторство у творчості, а в житті я стабільний. Маю одну жінку, яку люблю. І взагалі поза Львовом себе не уявляю. Ми тут живемо із 1958 року. Хоча дуже люблю своє Закарпаття, часто їжджу туди. З моєю професією художника по склу я ніде, крім Львова, не міг би реалізуватися.

— В когось із українських достойників є ваші роботи — як презент?

— О-о-о… В багатьох. У 1988 році одним із перших презент дістав письменник Олесь Гончар. Є мої роботи у Віктора Ющенка, генерального директора Національного художнього музею Анатолія Мельника, ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Андрія Чебикіна… Багато робіт я продав за кордоном — у Франції, Бельгії, Америці, Угорщині, де виставлявся. І з того жив, бо були важкі часи.

— Ви входили до складу комітету з призначення Шевченківської премії. Чому вирішили вийти з нього?

— Просто я вирішив, що не маю права бути суддею для своїх друзів… Також мені здається, що треба вдосконалити деякі положення, критерії, за якими призначається Шевченківська премія. Крім того, я не маю сили все охопити. В мене дуже багато роботи. В Академії мистецтв України очолюю відділення синтезу пластичних мистецтв, є головою журі зі спорудження пам’ятника Івасюкові і ще маю багато громадських навантажень. Не може одна людина всього осягнути.

— Чи маєте продовжувачів своєї справи?

— Достатньо. У нас фантастична молодь, обдарована. Вони інакші, ніж ми були в їхні роки. Але їх треба розуміти, старатися ставити себе на їхнє місце. І тоді ми не втратимо з ними контакту.

— За чим сумуєте?

— За батьком. Я його страшенно поважав. І досі подумки з ним контактую…

З досьє «ДТ»

Андрій Андрійович Бокотей народився 21 березня 1938 року у с. Брід, що на Закарпатті. Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва — відділ художньої кераміки. Нині пан Бокотей — член Національної спілки художників України, заслужений діяч мистецтв України, професор, ректор Львівської академії мистецтв, дійсний член Академії мистецтв України, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка, народний художник України. У послужному списку митця величезна кількість міжнародних виставок, серед яких багато персональних. Беззаперечна заслуга Андрія Андрійовича — ініціювання і проведення міжнародних симпозіумів скла, а також заснування у Львові єдиного в Європі Музею скла.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво