Скалки дзеркала тролів, або Насильство над дітьми не минає безслідно

Шестирічна дівчинка сіла на свій улюблений стілець і обома руками вчепилася за сидіння, ніби шукаючи захисту. Їй не хотілося розповідати про те, що відбулося сьогодні в дитячому садку. Але мамин розуміючий погляд і м’яке: «Розкажи, будь ласка!» допомогли розговоритися. Розгойдуючись на кривоногому стільці (останнім часом він став особливо податливим до таких вправ), дівчинка поглядала то на маму, то у вікно, на гілки клена, які погойдувалися в такт її рухам. Над силу заковтнувши від хвилювання, вона оповіла свою історію...

«Знаєш, як мене сьогодні обізвала вихователька? Ніколи не здогадаєшся... Відьмою патлатою. Я загубила свою бузкову резинку і ходила з розпущеним волоссям. А потім під час денного сну на мене накричала нянька, тому що я довго не могла заснути і крутилася в ліжку. Вона стояла наді мною й казала: «А ну не крути очима, хоч ти й заплющила їх, я все одно бачу, що не спиш!» Мамо, мені так хотілося втекти! Прямо в маєчці, по снігу, але додому, де тепло…»

Реальні приклади — це найкраща ілюстрація і свідчення того, що й чому відчувають наші діти, які переживають, на жаль, часто не найкращі моменти свого життя.

Насильство над дітьми. Як часто ми говоримо про це з осудом, обуренням. Скільки конференцій, семінарів відбувається під гаслом захисту дітей від деспотизму дорослих. Однак великі дяді й тьоті у дитячому садку, школі, вдома, на вулиці, у транспорті так само продовжують підкошувати віру малюків і підлітків у добро і знищувати любов. Найчастіше це робиться просто так, незумисно. Але хіба щось може слугувати виправданням?

Надто суворих, надвимогливих, несправедливих, здатних принизити, образити люди запам’ятовують на все життя. Сорокарічний чоловік згадує: «Дуже добре пам’ятаю виховательку з дитсадка. Точніше, не її саму, а її блискучі золоті зуби, що несподівано і швидко наближалися, з’являлися то в спальні, то в гральній кімнаті. Вона примушувала їсти підгорілу кашу, боляче просовуючи ложку мені до рота. А коли я просив на добавку смачну котлетку, казала: «Я краще її у смітник викину, ніж тобі дам!»

Інколи наші веселі, жваві малята перетворюються на заляканих звірків, якими на арені класу спритно маніпулює іменований педагогом дресирувальник. «Коли до мене підходила вчителька хімії («хімічка» — так ми, учні, її називали), — ділиться враженнями ще один колишній школяр, — я спочатку весь згортався, як їжачок, потім втискався в парту. Вона, в буквальному значенні, паралізувала мене, мою волю, почуття, я переставав тямити і перетворювався на суцільний клубок нервів. Я відчував її скрізь: ліворуч, праворуч, за спиною й попереду... І найголовніше — над головою, наді мною цілком. Вона здавалася мені велеткою! І мені було страшно».

Інколи тираном, деспотом, мучителем виступають як зовні досить велика, так і досить тендітна, худа, невисока людина. Але зі зверхнім поглядом. Ось що розповів сьогоднішній підліток, учень звичайної школи, єдиний син у сім’ї: «Коли батько починає зі мною розмовляти, то відразу підводиться зі стільця (чи не для того, щоб здаватися вищим, значимішим?), дуже випинає груди, руки в боки. Потім високо піднімає голову і шпетить мене, дивлячись зверхньо. Часто кричить і тицяє мені пальцем у груди або в лоб. Сам він, — уточнює хлопчик, ніби дивуючись невідповідності між зовнішнім виглядом та поведінкою, — невеличкого зросту, але в такі моменти здається мені велетнем».

Насильство може бути фізичним, коли завдають тілесних травм. Про катування дітей страшно думати й говорити. Але про це говорять і думають. А ось про те, що дитину можна боляче поранити словом, жестом, поглядом, інколи забувають. Таке «непомітне» насильство залишає хоч і невидимий, але тяжкий слід, глибоко травмує психіку, ослабляє імунітет до всілякого зла. Не випадково агресивні, жорстокі діти з’являються саме там, де до них жорстокі дорослі.

Нефізичних форм насильства дорослі нерідко припускаються з недомислу або через невігластво, небажання рахуватися з особливостями дитячої психіки і поведінки, всілякими варіантами самовираження й дорослішання хлопчиків та дівчаток. Хтось вважає, що діти в усьому зобов’язані підкорятися, уникаючи цього словосполучення через нові, прогресивні зміни в індивідуальній і суспільній свідомості, але загалом зберігаючи його суть. Як легко дітям (та й дорослим) виносяться вироки: «Поганий!», «Ледарка!», «Цинік!», «Відморозок!», «Недоумок!», «Брехун!», «Скотина!», «Босячка!», «По тобі тюрма плаче!»...

Нинішні підлітки вже не лише знають слова «обов’язок», «зобов’язання», «дисципліна», а й по-своєму розуміють такі слова, як «відповідальність», «совість», «справедливість», «свобода». Декого з них не влаштовує позиція маленького, нещасного і затурканого — ось вони й «пиндючаться», теж беруть руки в боки, задирають голову, «бичаться», підвищують голос, а то й намагаються аргументовано і спокійно показати й довести свою позицію, утвердити своє право на власну точку зору, свій особистий вибір. Інші намагаються в ігровій формі налагодити контакт із дорослим — жартують, гримасують, пересмикують, — сподіваючись на його розуміння, зрілість, мудрість. Натомість отримують закиди й покарання від старших, котрі до того ж шукають підтримку в середовищі інших дорослих і навіть дітей.

Варто поспостерігати: якщо в школі учень чи вдома дитина дивляться на вас, навіть коли ниж­чого зросту, ніби звисока — вони копіюють вашу позицію стосовно їх, платять вам тією ж монетою, намагаючись захистити себе, свій статус особистості, людини. Замисліться і, загнуздавши гординю, прийміть дитину такою, якою вона є, допоможіть їй відбутися. Станьте їй помічником, другом.

Якщо дитина, підліток боїться підвести на вас очі, тихим голосом виправдовується за будь-який свій, на вашу думку, поганий вчинок, — це не ознака благополуччя. Перед вами — пригнічена, слухняна і безвольна особистість, яка може такою залишитися й почуватися нещасною все життя, в інших випадках — затаїти кривду, а то й зло. Це дуже можливо, якщо ви, батько або вчитель, не допоможете їй підвищити самооцінку, самоповагу, не підтримаєте її прагнення до розвитку і вдосконалення себе, своїх стосунків із оточенням, зі світом, відповідальності за власне життя.

А колючий, відсторонений погляд важкого, як часто кажуть, недисциплінованого підлітка, якого не люблять батьки, учителі, вихователі і якого уникають однолітки? У цьому погляді — тріснутий світ, який так і не
встиг вибудуватися й зміцніти, а також замасковані біль, розпач, самотність. Отож ви чогось не догледіли, щось проґавили, а то й просто зіпсували у ваших із ним стосунках. Як кажуть лікарі, якщо пацієнтові болить — отже, він живий, тобто його можна врятувати, вилікувати. Поставити на ноги можна й людину, котра оступилася, заплуталася.

І ще. Ви легко згадаєте дітей, сучасних хлоп’ят і дівчаток, які прямо і світло дивляться вам в очі, відповідають на ваші запитання зі знанням справи і з відчуттям власної гідності, при цьо­му з розумінням ставлячись до вашої думки. Це — ваша заслуга! Ви гідні такого ставлення, бо самі ставитеся до своїх підопічних як до рівних (не за соціальним статусом, не за кар’єрою, не за віком) за людськими рисами. Отже, зуміли підтримати краще в них.

Спостерігаючи батьківські збори у школах, можна помітити, що є діти, про яких учителі говорять по-різному, і так і сяк. «Така хороша дитина» або «Ну просто нестерпний на моїх уроках!» Певно, не змогли учень і конкретний учитель налагодити контакт і справедливі слова: «Де тонко — там і рветься». З такими дітьми буває важко, тому часто їх і називають важкими (однак річ не лише в них). А до інших дітей ставлення вчителів досить схоже, рівне. У таких випадках самі педагоги обов’язково підкреслять особливу значимість батьків, сімейного виховання, яке сприяє розвиткові дитини, її роботі над собою.

Залежно від сформованих стосунків, цілком можливо благополучного учня «перетворити» на проблемного, а неблагополучного — на зразкового. Один учень (а то й клас) якогось учителя може сприймати як злюку, педанта, несправедливого деспота, інший же — як душевну людину, чудового знавця свого предмета, надзвичайно цікаву особистість.

Будування взаємин — це обопільний процес, заслуга або вина обох сторін — дитини і дорослого. І вчаться вони одне в одного. Адже не даремно кажуть: «Як гукаєш, так і відгукнеться!» Звісно ж, ведуча, спрямовуюча роль належить усе ж таки дорослому, який перебуває поруч, взаємодіє з дитиною, намагається на неї впливати, судити, карати, заохочувати, звинувачувати. А отже, і відповідальність лежить насамперед на дорослому. Сам він, його приклад відбиваються в душі дитини та на її поведінці. І щасливі або незадоволені батьки та вчителі, дивлячись у це дзеркало, насправді бачать самих себе, продукт власних виховних зусиль (або «старань» своїх попередників).

Відомо, що справжнє спілкування допомагає виявити і розкрити найкращі риси особистості іншої людини, будується на повазі до неї. Спілкування — це звернення людини до самої себе, до своєї душі, до своїх спогадів, мрій, совісті.

Найбільш ємний, змістовний і виразний засіб спілкування — насамперед слово, мова. Справді, вміння говорити, слухати і вести розмову — важливі умови порозуміння й перевірки істинності власних уявлень. Переживання страху, смутку, радості виявляються в голосі. Але є й так звана німа мова людських почуттів, із допомогою якої передається понад 70% інформації. Це — поза, манера триматися. А ще — жест, погляд. Вони можуть бути привітними і образливими, шляхетними і вульгарними. Проте найяскравіші емоції відбиваються саме в очах.

Хто навчився дивитися на себе «чужими очима», а на інших — як на рівного собі, той не «наступить» на незахищену вже дорослу людину або маленьку дитину. Позиція «на рівних» перед­бачає аж ніяк не однаковість чи безликість, а рівність і великих і малих у своєму праві на повагу, співчуття, любов. І людина, з якою ми взаємодіємо, повинна в це повірити. Особливо дитина. І особливо та, щодо якої було вчинено насильство, яка заплуталася й розгубилася, але має надію знову знайти себе.

Пригадуєте казку Андерсена «Снігова Королева»? Тільки доброта, самовідданість, а найголовніше — любов маленької Герди змогли розтопити кригу в грудях Кая, коли в його серце потрапила крихітна скалка дзеркала злих тролів. І він зміг знову дивитися на світ крізь призму любові.

«...Кай сидів тихий, непорушний і холодний. Тоді Герда заплакала, і її гарячі сльози впали йому на груди. Вони пронизали його до самого серця і розтопили крижану скалку чарівного дзеркала. …Тоді він упізнав Герду й радісно вигукнув: «Гердо! Дорога моя Гердо!.. Де ж ти так довго була? І де був я сам?». Герда поцілувала Кая в обидві щоки — і вони знову зацвіли трояндами, поцілувала в очі — і вони засяяли, як її власні. Кай знову став самим собою — бадьорим і веселим...».