Сирітська карта України: змінюємо зелений на червоний? - Соціум - dt.ua

Сирітська карта України: змінюємо зелений на червоний?

17 червня, 2011, 13:00 Роздрукувати Випуск №22, 17 червня-24 червня

В Україні 8 млн. 80 тис. дітей. З них — 98 тисяч дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьківської опіки.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

В Україні 8 млн. 80 тис. дітей. З них — 98 тисяч дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьківської опіки. Лише третина цих дітей підлягає всиновленню. При цьому ризик стати сиротою на сході країни втричі-вчетверо більший, ніж на заході. Про це казала співго­лова правління Всеукраїнської громадської організації «Служба захисту дітей» Людмила Волинець, представляючи 10 червня на семі­нарі-практикумі «Сім’я для кожної дитини» карту сирітства України, розфарбовану за принципом показників ступеня небезпеки, де червоний означав найгіршу ситуацію, жовтий — середні показники, а зелений — найкращі по країні. «Якщо в західних регіонах сиріт 0,5% від загальної кількості дітей, то у східних — 1,8—2%. Рекордсменом у цій сумній статистиці є Миколаївська область — 2,2% (4,5 тис. дітей). Високі рівні смертності працездатного населення та злочинності в цьому регіоні, а також інші соціальні чинники дорослого суспільства призводять до сирітства дітей». Несприятлива ситуація також у Дніпропетровській, Донецькій областях. Практично немає дітей-сиріт у Тернопільській, Чернівецькій, Львівській областях. Найбільше всиновлень у Києві та Севастополі, а також у Донецькій, Львівській і Херсонській областях. І хоча в останні роки в Україні спостерігалася тенденція до зменшення випадків відмови батьків від дитини (з 2005-го по 2010 роки — на 41%. Згідно з даними Держкомстату, кількість відмовників зменшувалася обернено пропорційно зростанню кількості новонароджених у країні і прямо пропорційно зростанню сум державної допомоги), імовірність повного викорінення соціального сирітства, на жаль, невелика. Зате ситуацію можна істотно поліпшити. Проте в цьому нинішній уряд України, схоже, зацікавлений значно менше, ніж попередній. Чого-чого, а політичної волі та особистого контролю стосовно долі дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, президенту В.Ющенку було не позичати…

У рамках семінару було представлено досвід Польщі в реформуванні системи сімейного влаштування дітей-сиріт. На початку 1990-х у цій країні почали проводити політику деінституціалізації дітей, тобто зменшувати кількість дитячих інтернатних закладів шляхом упровадження нової системи соціальних послуг, орієнтованих на профілактику дитячого неблагополуччя, реінтеграцію дітей у біологічні сім’ї, влаштування в сімейні форми виховання, розвиток у дітей уміння та навичок самостійного життя або створення умов, наближених до сімейних.

Щорічно як у Польщі, так і в Україні поліпшити становище дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьківської опіки, намагаються з допомогою різноманітних нормативно-правових актів і вдосконалення законодавства. Експерти і політики шукають нових шляхів вирішення проблеми. І в Польщі, і в Україні досі збері­гається практика позбавлення батьківських прав і життєвлаш­тування дітей у дитячі будинки та школи-інтернати. 25—30 тис. ма­леньких поляків сьогодні ут­ри­­муються в таких закладах (приблизно стільки ж маленьких українців — 28 тис., згідно з то­ріш­німи заявами М.Азарова, перебувають у будинках дитини та інтернатах нашої країни). Трьом тисячам з них ще немає п’яти років. Як відомо, Євросоюз, після вступу Польщі в 2004 році, вису­нув низку вимог щодо впорядкування польського сімейного законодавства, під що виділив кош­ти. У квітні цього року в Поль­щі було ухвалено закон про підтримку сім’ї — як біологічної (для профілактики сирітства), так і прийомної. Деяким його нормам Україна, яка розпочала процес деінституалізації дітей-сиріт на десять років пізніше за Польщу, може поки що лише позаздрити. Зокрема нормі, що передбачає зниження кількості дітей, які утримуються в інтернатних закладах (не більше ніж 30, а до 2020-го — не більше ніж 14), а також появі сімейних помічників і координаторів альтернативного догляду, зміні правового статусу прийомних сімей. Крім іншого, польські батьки-вихователі зможуть тепер скористатися 30-денною відпусткою, під час якої про дітей піклуватиметься інша прийомна сім’я.

Серйозна відмінність польського досвіду в цій сфері від українського полягає в тому, що наша країна, не чекаючи рекомендацій від Європейського співтовариства і без єдиної копійки на це від Євросоюзу, взялася упорядковувати своє сімейне законодавство самотужки, вносячи поправки та зміни після того, як чітко визначилася з пріоритетами. Так, на першому місці серед форм улаштування українських дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, сьогодні — всиновлення. За ним — опіка і піклування, як правило, в сім’ях родичів. Потім — прийомні сім’ї та ДБСТ (дитячі будинки сімейного типу). В інтернатний заклад дитина може потрапити лише тоді, коли вичерпано всі можливості влаштувати її в сім’ю. Але навіть поміщення дитини в інтернат не позбавляє орган опіки та піклування обов’язку продовжувати шукати їй сім’ю. На жаль, остання норма виконується відповідною службою далеко не завжди. Один з прикладів того — історія, про яку йшлося у статті DT.UA «За пом’якшення сердець, або Історія одного удочеріння» (№15 від 22 квітня 2011 року). Тим часом міжнародне всиновлення, на думку Л.Волинець, означає нездатність держави захистити власних дітей...

І все ж таки прогрес у сфері де­інституалізації Україною дітей — очевидний. У 2010 році кількість вихованців шкіл-інтернатів при Міннауки та освіти становила 5412 осіб. Порівняно з 2005-м (11654) цифра зменшилася більш ніж удвічі. При цьому кількість дітей, які виховуються в прийомних сім’ях і ДБСТ, торік становила 9024 дитини. А це майже увосьмеро більше, ніж у 2005 році (1313). Українці, які зважилися на всиновлення, отримують від держави одноразові виплати, як і при народженні первістка. З 2005 року кількість національних усиновлень зросла з 1419 до 2247 у 2010-му. А міжнародних, навпаки, зменшилася, відповідно, з 2156 до 1202.

До слова, запровадження одноразових виплат при всиновленні викликало безліч суперечок про те, чи не стануть українці всиновлювати заради грошей. Але чи можна розбагатіти, отримавши початкові 4800 грн., за які дитині потрібно купити бодай мінімальний набір одягу (адже не секрет, що з інтернату прийомні батьки забирають її в тому, що самі принесли), облаштувати спальне місце й підготувати до школи? У суспільстві в цілому й у ЗМІ зокрема існує сильне, хоча й не завжди обґрунтоване налаштування на негатив. Наприклад, мало хто згадував про те, що свого часу з вулиць «зникли» безпритульні діти. Зате багато хто пише про те, що створення прийомних сімей та ДБСТ — явище негативне, оскільки за цим стоїть лише комерційний інтерес прийомних батьків. За словами Людмили Волинець, батьки-вихователі після таких публікацій часто запитують, чи існує можливість подати до суду на видання, яке їх образило. На жаль, захистити 3700 прийомних сімей (саме стільки їх сьогодні в Україні) від обмови, коли не називають конкретних прізвищ, неможливо.

І в Польщі, і в Україні інтернатні заклади чинять спротив реформуванню. Так, у Польщі норму «не більше ніж 30 дітей» інтернати примудряються обходити, ділячи 90 дітей на три групи, кожна з яких отримує свого директора і персонал. При цьому всі вони продовжують співіснувати під одним дахом і мають спільну інфраструктуру.

В Україні ж у 2007 році з ініціативи Міннауки та освіти зі стат­ті 18 Закону від 2005 року «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки» було вилучено другу частину — про те, що «в інтернатному закладі не може виховуватися більше ніж 50 дітей». Чому ця норма була важлива? Якщо в сиротинці ут­ри­мується не більш як 50 дітей, то це не дає можливості організовувати при ньому загальноосвітню школу, де діти навчаються в ізоляції, не отримуючи досвіду життя в суспільстві. І хоча таку зміну в 2008 році було визнано неконституційною, впевненості в тому, що сьогодні існує будь-яка можливість поновити цю норму, немає.

Принцип «гроші ходять за дитиною» щодо інтернатних закладів в Україні, як і раніше, не працює. (Профінансований державою 2006 року експериментальний проект у Київській області з упровадження принципу «гроші ходять за дитиною» виявився точковим і короткостроковим. Його дію, на жаль, не вдалося поширити на дітей в інтернатних закладах.) Навпаки — в заклад надходять гроші, а під них «затягують» дітей. Сьогодні кількість дітей у будинках дитини та в інтернатах зменшилася на 40%. Відтік вихованців загрожує матеріально-технічній базі та штату інтернатів. І після торішньої заяви прем’єр-міністра М.Аза­рова про те, що необхідно поліпшувати умови в діючих інтернатах, а також будувати нові, чиновники почали вирішувати виниклу проблему за рахунок дітей, яких забирають із сімей. У Запорізькій області відомі випадки, коли при інтернатах відкриваються санаторні групи. Замість працювати з проблемними сім’я­ми, намагаючись зберегти дитині її біологічну сім’ю, соціально неблагополучних батьків умовляють здавати в такі групи дітей, які часто хворіють. Так звані сирітські групи здоров’я працюють цілодобово сім днів на тиждень і небезпечні тим, що в результаті дитина буде остаточно відібрана в сім’ї і «всиновлена» державним закладом. Не виключено, що в майбутньому в інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, братимуть і здорових дітей з неблагополучних сімей. Тим часом Комітет ООН і так стурбований стабільно високими показниками позбавлення батьківських прав в Україні, що призводить до неприпустимо великої кількості дітей, які не можуть виховуватися в сімейному середовищі. У 2010 році батьківських прав було позбавлено 7939 батьків.

У 2010—2011 роках, в умовах «невизначеності та відсутності прі­оритетів, які демонстрували б перші особи держави», почала зменшуватися й кількість національних усиновлень. За словами екс-міністра у справах сім’ї, молоді та спорту Юрія Павленка, «є високий ризик згортання національного всиновлення взагалі і повернення до ситуації шестирічної давності, коли в Україні переважало міждержавне всиновлення над національним. Тоді це мотивувалося тим, що українці ніби­то не хочуть усиновлювати, тому що бідні, нещасні й злі. Насправді, коли держава запропонувала зрозумілий механізм усиновлення, повноцінну службу захисту дітей, ситуація радикально змінилася впродовж двох років».

«За рік кількість дітей, улаш­тованих у сім’ї, зменшилася на 40%, — заявив Юрій Павленко в травні під час круглого столу «Приниження і насильство над дітьми. Українські реалії». — Жод­них об’єктивних причин для цього не існує, законодавство залишилося тим самим, норми, пріоритетність у законодавстві та нормативних документах не змінилися. Єдине, що змінилося, — відповідальність органів влади всіх рівнів. За півтора року в країні ліквідовано організаційну структуру, кадри, які готувалися дуже непросто, всю ресурсну базу, ліквідовано Міністерство сім’ї, молоді та спорту. А альтернативи не запропоновано. Держа­ва самоусунулася від вирішення цих питань, і ми вже бачимо перші результати на долях конкретних дітей». Буде дуже шкода, якщо з карти сирітства України почне зникати зелений, змінюючись на жовтий або, що ще сумніше, червоний колір...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво