Синопська трагедія

Блискучу вікторію Чорноморського флоту над грузинськими катерами затьмарює лише наступне заходження кораблів НАТО в Чорне море. Історія повторюється. Пригадується Синопська баталія (незабаром її 155-та річниця): Нахімов здобув перемогу, яка стала дзеркалом, у якому він побачив загибель свого флоту та свою смерть, — і відтоді втратив спокій, і відтоді сам шукав її...

Що ж сталося у 1853 році? Хоч би там що казали про підступність англійців та французів, союзники лише зберігали свої інтереси, як і Росія — свої. Ви б дозволили напівазіатській країні гігантських розмірів і непомірного апетиту грубо порушити крихку європейську рівновагу, зламати баланс інтересів? Та й зробити Чорне море «російським озером» (як шведи зробили на 70 років Балтику «шведським озером» після Вестфальського миру 1648 року), захопити ключові для всієї східної політики протоки й посилитися до такої міри, що потім із нею впоратися вже навряд чи було можливо?

Союзники заздалегідь засте­рігали Миколу I від необачних дій. Вони оповістили про зобов’язання й гарантії, дані ними Османській імперії, і відповідно до них уже через три тижні після травневого російського ультиматуму, який драматично завершив дипломатичну місію Меншикова у Стамбулі, відправили свої ескадри до Дарданелл. Сміливий цар не почув застереження і посунув армію до Дунаю, а у вересні російський флот під командуванням Нахімова перевіз на Кавказ 13-ту піхотну дивізію (понад 16000 чоловік) — із гарматами, тисячею коней та забезпеченням на місяць. Блискуча десантна операція! Вона показала, що так само росіяни можуть висадитися на Босфорі, скориставшись тим, що Омар-паша зібрав майже всі війська на Дунаї, чекаючи вторгнення Паскевича.

У відповідь 30 жовтня союзний флот ввійшов у Босфор, а захищати береги (за нахімовською версією — брати участь у великій десантній операції в районі Сухум-Кале) вирушила ескадра віце-адмірала Осман-паші з сімома фрегатами, трьома корветами та двома пароплавами. Цифри у даному разі ні про що не свідчать, бо озброєння і стан кораблів, а також підготовка екіпажів не витримували жодної критики. У середині листопада через шторм, який не можна було зустрічати в морі з такими командами, ескадра стала на якір у гавані Синопа.

Нахімов заблокував турків у гавані, дочекався підкріплення із Севастополя — до нього підійшли три 120-гарматних кораблі — і 30 листопада (18 листопада за ст.ст.) розпочав атаку, не чекаючи Корнілова з пароплавами. Турецька ескадра стояла на якорі за кілька кабельтових від стін міста, і Осман-паша так невдало розмістив кораблі, що вони перекривали сектор обстрілу берегових батарей. Та й гармат на всіх шести батареях було аж 38 (за іншими даними — 46), причому жалюгідних калібрів — від 14 до 19 фунтів, і захищали їх лише земляні бруствери.

Про поганий стан батарей турки знали самі, доповідали про це в Стамбул. І якби Осман-паша не був загіпнотизований магією слів «англійський флот», сама присутність якого в Босфорі виключала, на його думку, загрозу російської атаки, він, звісно ж, і місце ескадрі вибрав би ретельніше, і гармати з бортів своїх нестріляючих фрегатів та корветів зняв би. На берегових батареях ці 200 гармат дали б набагато більше користі. І самі батареї укріпив би.

Нахімов розумів, на що йде, але втриматися вже не міг. Лазаревська школа, хороший, агресивний командир корабля, улюбленець екіпажу. Одне зле — не флотоводець. Де не треба — поліз у бій, а коли кров із носа треба було проявити характер і, всупереч усьому, зберегти флот, воювати до останнього — скис, як панянка, і сам утопив його. Причому так захопився цією справою, що Корнілов загрожував адміралові трибуналом, який впав в істерику.

Отож лінкори Нахімова двома кільватерними колонами ввійшли в гавань Синопа й о пів на першу стали на якір за два-три кабельтових від турків. Ті відкрили сильний вогонь, але їм докоряють за те, що стріляли по такелажу й рангоуту. Такий вогонь — давня традиція. Його мета — завдати втрат командам, що прибирають вітрила, а Нахімов їх обдурив, не послав людей на щогли і став на якір із неспущеними вітрилами.

Річ, проте, не в догматизмі тур­ків, а в малому калібрі їхніх гармат. Жодні розжарені ядра, про які багато пишуть (які ядра? Турки не чекали нападу, їхні батареї №№ 1, 2, 3 навіть не встигли від­крити вогонь по кораблях про­тивника, що проходили мимо, де вже тут розжарювати ядра), не могли пробити півметрової обшивки дерев’яних броненосців, якими фактично стали лінійні кораблі. Побудований із витриманого дубу флагман Нельсона «Вік­торі» недаремно прозвали «залізнобоким старим»! До появи бомбічних гармат нечасто вдавалося втопити корабель артилерійським вогнем, простіше було взяти на абордаж чи спалити, для того і розжарювали ядра.

Проте в росіян бомбічні гармати були! Вони мали велику перевагу в кількості та калібрі гармат, і вже через півгодини бою флагманський фрегат турків спалахнув, ще один злетів у повітря, а через годину турецький вогонь майже припинився. Усі чотири великих фрегати викинулися на берег. Недосвідчені команди не встигали лагодити пошкодження й латати пробоїни. І все-таки турки билися відчайдушно! У російських кораблів такелаж був пошкоджений так серйозно, що ледь трималися щогли, а пробоїн налічувалося десятки. Проте на початок третього дня вже всі турецькі кораблі палали, берегові батареї мовчали, місто було охоплене пожежами.

У цьому бою знайшов свою кон­чину сумнозвісний російський фрегат «Рафаїл». У травні 1829 року, під час туману й безвітря, він опинився в оточенні ескадри з шести турецьких лінко­рів. Капітан зібрав офіцерську раду, і та вирішила битися. Це добре! Однак в англійському флоті капітан не збирає раду. Він коман­дує. Зрозуміло, що «Рафа­їл» здався без бою, був переймено­ваний на «Фазлі-Аллах» і вже під турецьким прапором із честю загинув у бою. Наступного ран­ку виконали давній наказ імператора Миколи I: розбитий фре­гат витяг­нули на середину бух­ти і спалили вогнем гармат кор­ніловських пароплавів, неначе він був винен у тій ганебній капітуляції...

Так само, на офіцерській раді менш аніж через рік, вирішуватиметься доля вже не фрегата, а всього російського чорноморського флоту. Корнілов та інші адмірали, крім Нахімова, рвалися в бій, командири кораблів цього не хотіли, зрештою флот, знищення якого було головною метою союзників, утопили власноруч, а самі вирушили копати окопи. Флотоводці... Нельсони борються, а не радяться!

Є й ще один неприємний момент в історії Синопського бою. Ро­сійські автори пишуть, що він тривав чи то дві з половиною, чи то три, чи навіть усі чотири з половиною години. Але всі згодні, що після півтори-двох годин бою на вогонь кораблів Нахімова вже ніхто не відповідав. З ким же вони тоді билися решту часу? Про це мовчать. Про те, що було зни­щене густонаселене місто Си­ноп, цивільний об’єкт. Здавалося, часи злих сулейманів і жорстоких запорожців канули в минуле, але після спалення слабкої турецької ескадри росіяни довго, методично, із сотень гармат били по житлових кварталах нещасного міста! Ось що пише Є.Тарлє у книжці про Нахімова:

«Велика частина міста горіла, старовинні зубчасті стіни з вежами епохи Середньовіччя виділялися різко на тлі моря полум’я. Більшість турецьких фрегатів ще горіли, і коли полум’я сягало заряджених гармат, ті самі собою стріляли, і ядра перелітали над нами, що було дуже неприємно. Ми бачили, як фрега­ти один за одним злітали в повіт­ря. Жахливо було бачити, як люди, котрі перебували на них, бігали, металися по палаючих палубах, не наважуючись, мабуть, кинутися у воду. Дехто, було видно, сидів непорушно й чекав смерті з покірністю фаталізму. …Весь рейд і наші кораблі так яскраво були освітлені пожежею, що нашим матросам, які лагодили судна, ліхтарі були не потрібні. Водночас увесь небосхил на схід від Синопа здавався зовсім чорним...»

Тобто фрегати ще не вибухнули (це вони, мовляв, підпалили житлові квартали, переконують нас), а місто вже горіло! А ось що повідомляє турецький історик Кандан Бадем у своїй дисертації:

«Корнілов запізнився. Нахімов уже розбив ескадру, виключаючи «Таїф». Проте він не припинив вогонь навіть після того, як усі кораблі було спалено. Му­сульманські квартали міста згоріли, і після втечі мусульманського населення нікому було гасити пожежі. За його поведінку, за удар по цивільних об’єктах, Нахімова пізніше критикували, але він виправдовувався тим, що до цього призвело розташування турецького флоту».

Від вогню лінкорів загинуло багато жителів, хоча більшість змогла відійти в гори з початком бою. Росіян боялися — і правильно робили, Синоп не скоро відбудувався після їхнього «візиту». Відтоді війна в Туреччині набула характеру вітчизняної, викликала піднесення патріотизму й надихнула на створення військових маршів, епічних поем та народних пісень.

Навіть дозорні фрегати «Ка­гул» і «Кулевчі» — всупереч дев’ятому пункту бойового наказу Нахімова, який прямо зобов’язував їх стежити за пароплавами тур­ків, — не втрималися від спокуси постріляти по місту і напри­кінці бою ув’язалися в бій. Точніше, вже в бойню, увійшовши до бухти і ставши на якір. Це дозволило турецькому пароплаву «Та­їф» з англійським радником Слей­дом вирватися в море й після перестрілки, пошкодивши флагман Корнілова «Одесу», прорватися крізь стрій російських парових фрегатів, що саме підійшли.

За цей відважний вчинок — прорив через переважаючі сили противника — його обвинувачують у боягузтві та втечі з поля бою. Він, мабуть, мусив сам (інші турецькі кораблі на той час уже палали на обмілинах) воювати з російськими лінкорами, фрегатами й пароплавами. Хто б обвинувачував! Російському б флоту так само вирватися з приреченого Севастополя та заховатися в Миколаєві чи Херсоні — потрібна лише темна ніч для прориву, а на випадок безвітря вистачало пароплавів для буксирування, — і всі зусилля та жертви союзників були б марними.

Турецька ескадра та місто були знищені переважно новітніми бомбічними гарматами — їхня руйнівна сила підкреслюється. Але потім раптом схаменулися і дають задній хід: мовляв, і було таких гармат усього 76, і становили вони лише десяту частину артилерії на кораблях, такий був, отже, в ті часи стандарт. І транспортні кораблі, які стояли за лінією турецьких фрегатів ближче до берега — їх, виявляється, не російські бомби, а свої ж команди підпалили, від чого й місто спалахнуло.

Але стандарт 1:10 діяв давно, ще за часів самого Пексана, винахідника таких гармат — у
30-ті роки XIX століття. На час Синопського бою це співвідношення в Європі становило вже 1:1. І справді, за уточненими даними, таких гармат було більше: по 28 на лінкорах «Три святителі» і «Париж», а на «Великому князі Костянтині» — навіть 32. Щоправда, на флагмані Нахімова «Імператриці Марії» і на «Ростис­лаві» — по вісім, а на «Чесмі» — всього чотири, але в підсумку набирається 108 потужних 68-фунтових гармат. Для турецьких фрегатів досить.

Потім повідомляють, що з 18000 (!) зроблених ескадрою Нахімова пострілів на бомбічні гармати припадає близько 170. Ви повірите, що у важкому бою, в якому кораблі ескадри зробили в середньому близько п’ятдесяти бортових залпів (на «Ростиславі» скорострільність була ще вища, він сам зробив майже 5000 пострілів!), найпотужніші гармати вистрелили по два чи навіть менше разів?! За кілька годин обстрілу? Швидше за все, автори цього твердження загубили два нулі...

Насправді з 17000 пострілів, зроблених лінкорами, 12%, тобто близько 2000, зроблено з бомбічних гармат, що відповідає їхній частці в загальній кількості. Про точність стрільби з верпів, в упор, добре підготовленими артилеристами судіть самі. Дивно, як турки трималися майже дві години! І про те, що місту перепало «випадково», також судіть самі. Решту пострілів зробили фрегати «Кагул» — 483, «Кулевчі» — 260 та пароплавофрегати «Одеса» — 79 і «Крим» — 83. Тобто фрегати, які проґавили «Таїф», були зайняті іншим, і зайняті дуже серйозно. Ну а пароплави, не зумівши перехопити його, добивали решту турецьких кораблів.

Цей «блискучий успіх російської зброї» викликав невдовзі катастрофу. Більше ні російському флоту, ні Нахімову в море вийти не доведеться, але й це їх не врятує. Бомбування Синопа відгукнеться бомбуваннями Севастополя, але якщо турецька ескадра билася до останнього і її кораблі загинули в бою, то російський флот буде ганебно потоплений власноруч.

А попереджали ж! Синопська авантюра викликала передбачувану реакцію західних держав. Їхній флот навіщось же ввійшов у Босфор? Побоювався ж Нахімов його підходу до Синопа? Міг же цей контр-адмірал передбачати наслідки своїх дій? Тим паче що європейці прямо застерігали Росію від необачних вчинків. Тепер їхній флот отримав наказ ввійти в Чорне море й силоміць утримувати від ворожих дій росіян, що він і зробив 3 січня 1854 року. Ось що в січні 1854 року писав Наполеон III Миколі I:

«... Синопська справа примусила нас зайняти більш визначену позицію. …При вході в Босфор розміщувалися три тисячі гармат, присутність яких досить гучно заявляла Туреччині, що дві перші морські держави не дозволять здійснити напад на неї в морі. Синопська подія була для нас настільки ж образливою, як і несподіваною. Бо не важливо, хотіли турки чи не хотіли провезти бойові припаси на російську територію. Насправді російські судна напали на турецькі в турецьких водах, коли вони спокійно стояли на якорі в турецькій гавані. Вони були знищені, незважаючи на запевнення, що наступальної війни не буде розпочато, і незважаючи на сусідство наших ескадр. …Постріли під Синопом болісно відлунили в серцях усіх тих, хто в Англії та у Франції має живе відчуття національної гідності. Пролунав спільний крик: усюди, куди можуть досягти наші гармати, наші союзники повинні бути шановані».

З листа-відповіді потужного розумом Миколи I видно, що він так і не розібрався в тому, що відбувається (посилання на громадську думку — це ще що таке?!), і що потрібні вагоміші аргументи, аби пояснити йому реальний стан речей. Як перегукуються часи! Нинішнє російське вторгнення в Грузію навіває передчуття чергової кримської катастрофи...

Синопська перемога була гірша за будь-яку поразку, вона вилилася у трагедію Севастополя. І самого Нахімова. Сучасники зазначають, що після неї він впав у чорну меланхолію, вважаючи себе винним у вторгненні союзників у межі Росії. Організовуючи оборону бази флоту, топлячи свої кораблі, він знав — і не приховував цього, — що міста втримати не вдасться.

У турків свої рахунки до нього. Вони пам’ятають його участь у фатальному для них Наваринському бою 20 жовтня 1827 року, коли англо-франко-російська ескадра знищила об’єднаний турецько-єгипетський флот і ціле покоління найкращих турецьких моряків. Після цієї страшної поразки Туреччина так і не змогла відновити свої сили. Пам’ятають вони і знищення мирних кварталів Синопа. І не вважають, що цей бій прославив російський флот, бодай із військово-технічного боку, не кажучи вже про бік моральний. Воно й правда — нічим особливо пишатися, коли твої найкращі у світі лінкори дві години витрачають на знищення кількох фрегатів та корветів із непідготовленими екіпажами, коли всі твої фрегати і пароплави не можуть затримати «Таїф», зате спалюють усе місто.

Про якість підготовки турецьких моряків свідчить такий епізод. Іван Айвазовський, приїхавши в 1855 році до Севастополя, зустрівся з полоненими Осман-пашою і Алі-беєм, командиром фрегата «Навек-Бахрі». І, доки малював їх, запитав, чому ж вони не взяли в рейд лінійні кораблі. На це Осман-паша відповів, що з нашими (турецькими) моряками результат був би такий самий...

Адмірал знав, що казав. Під час бою він отримав тяжке поранення в ногу, потім його ж команда пограбувала його й кинула у трюм. Свій попередній досвідчений екіпаж турецький адмірал на початку жовтня був змушений віддати іншому адміралу і замінити його селянами з Анатолії, які вперше побачили море. Бідолахи дуже страждали від морської хвороби у цьому своєму першому плаванні, і зов­сім не з фаталізму та розпачу залишалися сидіти на палубах своїх кораблів, що горіли й вибухали, як передають спостерігачі з ескадри Корнілова. Вони просто не вміли плавати...