СІНЕМАТОГРАФІЯ РОЗКОЛУ - Соціум - dt.ua

СІНЕМАТОГРАФІЯ РОЗКОЛУ

5 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 5 вересня-12 вересня

Цікава ситуація склалася з фільмом «Анатомія розколу». Говорили про нього давно. Перша й друга частини вже існують чимало часу...

Цікава ситуація склалася з фільмом «Анатомія розколу». Говорили про нього давно. Перша й друга частини вже існують чимало часу. Він навіть «був відзначений кінокритиками» на маловідомому Міжнародному кінофорумі слов’янських і православних народів «Золотий витязь», який відбувся наприкінці червня в Калузі під девізом «За моральні християнські ідеали та піднесення душі людини». В Україні фільм зайняв своє горде місце на харківському комерційному телеканалі, певне, виключно завдяки діяльній участі митрополита Харківського і Богодухівського Никодима. Та в інших регіонах України, у тому числі в столиці, його не бачив майже ніхто. З тих, зрозуміло, хто зовсім не заангажований в УПЦ. Газета УПЦ КП «Українське православ’я» радісно коментує: ось, мовляв, так старалися, а вихід фільму минув майже непомітно — «висока оцінка» на позаконкурсному показі в Калузі не рахується. І свідчить, мовляв, це лише про одне: не хочуть люди навіть говорити про цей фільм. Цікава також дещо спізніла реакція голови Держкомрелігії В.Бондаренка, який направив протестуючий лист архієреям УПЦ тільки на початку серпня. Щоправда, важко запідозрити, що Держкомрелігії не знав про існування кінокартини — адже протести, які прозвучали на радіо «Воскресіння» і з боку архієпископа Харківського та Полтавського УАПЦ наприкінці зими — початку весни, не могли залишитися непоміченими для відомства зі справ релігій.

Утім, історія із «затягнутою реакцією» на фільм досить показова. І в дійсності, напевно, ситуація не зовсім така, як хотілося б її представити «Українському православ’ю». Причина та сама, з якої проходять непоміченими майже всі, навіть дуже важливі, діяння цієї конфесії, — закритість, інтуїтивна недовіра до зовнішнього світу. Фільм не представили навіть на суд українських професіоналів-кінематографістів — а ці люди як фахівці могли принаймні дати кілька хороших порад на майбутнє. Що й казати — влаштувати перегляд «для своїх», відгородивши себе від критики як фахової, так і ідеологічної — простіше й безпечніше. А може, і єдино вірно у випадку з «Анатомією розколу», зробленою, здається, «для внутрішнього вжитку». Сама по собі стрічка не розрахована «на всіх і на кожного» — вона не вийшла на широкий екран, а її роздрібна ціна на відеокасетах досить висока для «середнього українця». Та це «фільм не для всіх» ще й за цілою низкою «внутрішніх» якостей. Робити документальну картину в стилі кіножурналу, але в повнометражному форматі, і чекати, що не надто заангажований у церковній тематиці глядач це витримає — дещо наївно.

Перша частина фільму присвячена греко-католицькій і автокефальній церквам і складається з двох коротких серій. Формат дуже демократичний, досить багато інформації, чимало динамічних кадрів і яскравих образів. Та стрічка виявилася надто насиченою «режисерськими знахідками» — чорними силуетами птахів, які ширяють на тлі сонячного променя, гієнами з палаючими очима, які виють й тупцюють навколо трупа, громами та блискавками, а також незліченною кількістю куполів. Друга частина, присвячена філаретівському розколу, вдвічі довша, попри те, що про гієн у ній не згадувалося. Обидва фільми виконані в манері розширеного репортажу — розмовляють голови, гортаються сторінки документів, у чималій кількості архівні фотографії і небагато відеозаписів, звуковий простір заповнює «голос Левітана» за кадром, що викликає стійке відчуття кіножурналу, за яким має піти фільм про радянських розвідників у тилу ворога.

Та це все для людини, яка не надто цікавиться церковним питанням, більше орієнтована на форму, ніж на зміст. Для зацікавленого глядача тут було над чим поміркувати. Приміром, над тим, чому перший фільм, який охоплює всю історію від поділу християнства на західну та східну гілки до відновлення в правах УГКЦ і відродження УАПЦ, до того ж сильно приправлений гієнами та птахами, триває менше години, а другий фільм, покликаний розповісти про два роки, що безпосередньо передували філаретівському розколу, — майже дві години. Про зміст обох стрічок хочеться сказати особливо.

Фільм перший «Уніати та автокефали — історія виникнення і нова генерація», крім зоологічних мотивів, виявився насичений звичними штампами: звинуваченням греко-католиків у співпраці з фашистами, «західною загрозою єдності православ’я», інквізицією, хрестовими походами та іншим середньовіччям, захопленням «православних храмів» тощо. Ступінь тенденційності в подачі матеріалу гіпертрофований до кумедного. Приміром, у кадрах хроніки, які підтверджують «співробітництво УГКЦ із німецько-фашистськими загарбниками», зображення «пластунів» озвучується повідомленням про «молодіжну фашистську організацію на кшталт гітлерюгенду». Може, звичайно, автори фільму не знаходять десяти відмінностей між «Пластом» і «Гітлерюгендом». Репортаж про багатолюдні збори Львівської та Івано-Франківської єпархій періоду перебудови супроводжується текстом про «повернення людей до православної віри». Коли ж йшлося про те, що через зовсім небагато часу саме ці єпархії активно покидали «лоно православ’я», глядачу повідомляють, що уніати заманювали людей у свою церкву олією та крупою. Храмові споруди проходили червоної ниткою через фільм: слізні історії захисників — головним чином жінок, які справді по кілька днів голодували, закривали собою церковні двері, брали участь у сутичках. Однак реакцію такі кадри викликають двоїсту: з одного боку, важко було не поспівчувати цим людям і не схилитися перед їхньою відданістю, з другого — незрозуміло, як священик міг допустити участь жінок і дітей у таких побоїщах. На слова намісника Києво-Печерської лаври про те, що за «захоплення храмів отримували винагороду», а священику-перебіжчику давали до 10 тис. доларів, хочеться уточнити: а за якою методикою тепер ченці Києво-Печерської лаври захоплюють корпуси в заповіднику? Собор 1946-го, на якому УГКЦ нібито добровільно саморозпустилася, творцям фільму мимоволі вдалося показати в цілком опереткових тонах — чи можна всерйоз говорити про собор, на якому не був присутній жодний єпископ і який був скликаний пресвітером? А вже про характеристику одного з лідерів УАПЦ: «Якійсь він був такий... ну, дивний якійсь...» — і говорити не доводиться. Звичайно, було й кілька вдалих ходів: приміром, слова Олесія II, що римський престол має бути вдячний РПЦ за те, що вона впродовж п’ятдесяти років годувала їх вірних і давала змогу залишатися практикуючими християнами, варте всіх двадцяти хвилин фільму, присвячених УГКЦ і гієнам.

Історія УАПЦ у картині залишається зовсім загадковою — кілька пунктирних начерків, невеликі відомості з підручника історії і більш-менш переконливо виписаний образ неприкаяного Патріарха Мстислава.

Втім, і «шаблонність» УГКЦ і «пунктирність» УАПЦ тут здадуться цілком закономірними, якщо врахувати той факт, що «Уніати та автокефали» — лише прелюдія до другого фільму циклу «Філаретівський розкол». Це ясно вже з того, як активно вбивається там клин між УГКЦ, УАПЦ і Філаретом особисто — диктор не втомлюється підкреслювати через кадр, що Філарет, тоді митрополит Київський і Галицький, як ніхто інший, боровся з уніатами та ідеєю «національної церкви». Автори фільму не побоялися навіть визнати за греко-католиками право на існування, тільки щоб додати «привабливості» Філаретові.

Другий фільм — «Філаретівський розкол» — не обтяжений режисерськими знахідками, здається ціліснішим і справляє враження чогось переконливого. Ось лише, як і раніше, залишилося незрозумілим, кого саме він покликаний переконувати й у чому. Місцями створюється враження, що ієрархи УПЦ намагаються довести самим собі, що вони діяли так, як повинно. Однак треба визнати, що в цій кінострічці їм, нарешті, вдалося створити образ — такий собі демонічний образ тоді ще тільки митрополита Філарета. Йому, як виявилося, вдалося поєднати в собі вражаючі якості — його всі боялися, ніхто не любив і в той самий час усі довіряли. Щоправда, тут автори фільму, на мій погляд, дещо перестаралися: РПЦ постає перед глядачем у дивному світлі. Така ось демонічна особистість, яка дозволяла собі все, що хотіла, дослужилася до чималих чинів, побувала місцеблюстителем московського престолу, при цьому була агентом КДБ і перебувала в шлюбах. Чого варті самі лише слова очевидця, що якби вибори Патріарха Московського в 1990 р. не були таємними, українські владики побоялися б голосувати проти Філарета. Що ж це за церква така, де єпископи готові з самого лише страху поставити Патріархом настільки сумнівний персонаж? Зрозуміло, про зв’язки з владою, КДБ і навіть про «золото партії», переправлене нібито церковними каналами до західних банків, теж було сказано. Ось тільки ніяк не підтверджено. Ситуація з родинним станом Філарета промальована дещо чіткіше, але залишилося за кадром, чим саме закінчилося розслідування, відкрите РПЦ із приводу «моральності» на той момент усе ще предстоятеля УПЦ. Єдиним безсумнівним і яскраво виписаним ударом по Філарету можна вважати звинувачення в невиконанні обіцянки, даної Архієрейському собору РПЦ про скликання собору УПЦ, і залишанні справ.

Домінантою фільму, зрозуміло, став Харківський собор 1992 р., на якому єпископи УПЦ вивели за штат митрополита Філарета й обрали Предстоятелем УПЦ митрополита Володимира. Цей епізод творцям картини особливо вдався. Причому не тому, що вони довели, нарешті, неістинність слів Філарета про «незаконність» цього собору, а тому, що їм удалося передати саму атмосферу. Атмосферу напруженості, нерішучості, навіть страху — адже в цей момент рада єпископів готувалася прийняти рішення, яке суперечить волі влади як світської, так і церковної. Це був для них «момент істини», коли церква, нарешті, зробила те, що вважала потрібним, а не те, що їй продиктували з високого кабінету. І хоча цілком зрозуміло, що насправді ніщо не загрожувало єпископам, що небезпека існувала більше в їхній уяві, ніж у реальності, епізод вийшов дуже вдалим і переконливим: церква відокремилася від держави (хоча в той момент лише деякі були здатні до кінця усвідомити, що Україна — це держава) і прийняла рішення самостійно.

Загальне враження від фільму можна визначити двома словами: нічого нового. Усе, що показано в обох стрічках — і про «уніатів», і про «автокефалів», і навіть про самого Патріарха Філарета, — уже «світилося» у пресі, чимало обговорювалося, нагадувалося і розписувалося. Для чого ж було потрібно фільм городити, якщо ні в його сюжеті, ні в засобах виразності немає жодних знахідок? Спроба застосувати у своїй боротьбі «найважливіше з мистецтв», воно ж «найдемократичніше»? Але важко собі уявити «широкого глядача», який міг би зацікавитися цим кіновитвором. До того ж поки що єдине досягнення фільму на шляху до цього глядача — один показ на комерційному каналі міста Харкова.

Що ж, не здивуюся, якщо в тому, що картина не вийшла на широкий екран, виявиться винним голова Держкомрелігії В.Бондаренко, а також «філаретівський вплив» на українських чиновників. В.Бондаренко й справді звернувся до Предстоятеля УПЦ із указівкою на те, що фільм «Анатомія розколу» може призвести до непорозумінь і конфліктів на релігійному грунті. До речі, ідея перешкодити його поширенню і демонстрації — досить логічне рішення з боку Держкомрелігії, у кожному разі стосовно першої частини фільму — чиновник зобов’язаний припустити, що така інтерпретація подій погано сприйматиметься не лише вірними УПЦ КП, але також вірними УГКЦ і УАПЦ, що може призвести до загострення міжконфесійних відносин. Втім, тут пан Бондаренко став на слизький шлях — намагаючись запобігти «розпаленню ворожнечі», він напрошується на звинувачення в порушенні свободи слова. Та й «спізніла реакція» дещо насторожує — адже про вихід фільму на телеекран і невдоволення з боку греко-католиків і представників УАПЦ відомо вже принаймні півроку.

І наостанок — пікантна деталь: заяву Патріарха Філарета в Генпрокуратуру, ВР і Держкомрелігії офіційний сайт УПЦ «Православ’я в Україні» трактує як «донос». Хоча такої реакції «у порядку самооборони» варто було очікувати. Але навіть сама атмосфера неприступності фільму якось сприяє цій лексиці — «добування інформації», «донос» — просто шпигунські пристрасті та й годі. Як усе це розпалює цікавість публіки! Адже те, що передається з рук у руки («У тебе є? А дай подивитися! Як, ти ще не бачив?»), усе ще залишається цінністю в країні, яка не відвикла від самвидаву і пам’ятає «заборону на еротику». А на підході, до речі, третя частина фільму. Може, нам її все-таки покажуть?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво