СИМВОЛ ПОКЛИКАНОГО ПОКОЛІННЯ - Соціум - dt.ua

СИМВОЛ ПОКЛИКАНОГО ПОКОЛІННЯ

18 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

Говорити, а тим більше писати про Олександра Кривенка — непросто. У поминальному слові про нього можна сказати багато чого, навіть зажартувати (і я певен, що він би собі замовив якийсь дотеп), але не можна фальшувати...

Говорити, а тим більше писати про Олександра Кривенка — непросто. У поминальному слові про нього можна сказати багато чого, навіть зажартувати (і я певен, що він би собі замовив якийсь дотеп), але не можна фальшувати. Мало хто з відомих мені людей не терпів фальшу так, як Сашко. Не терпів ні в особистих стосунках, ні у творчості, ні в політичному житті.

У приватних стосунках він, здається, волів наразитися на відверте хамство, аніж на нещиру посмішку. Зустрічі з ним завжди були прості, нехитрі, якісь скромно-неепохальні. І лише тепер, коли він відійшов, розумієш, якою епохальною постаттю він був насправді.

У творчості Сашко був щирий і відвертий. Волів бути навіть жорстким у своїй правдивості, аби лиш не кривити душею. Його не назвеш непомильним, і він сам панічно боявся б отієї гамівної сорочки непомильності. Це був вільний птах, якому було немислимо відібрати право на помилку. Однак, не прагнучи непомильності, він намагався досягти чогось більшого: бути чесним і не переступати межі порядності, навіть ідучи на компроміси. Так, він ішов на компроміси — на це не було ради, — але вмів також струшувати з себе їхній слід. Втім, я не певен, що хотів би зустріти в житті людину, яка ніколи не скуштувала гіркоти й величі компромісу.

Ловлю себе на думці, що мені не було важливо, до яких політичних угруповань він коли-небудь належав. Головне, що він постійно шукав, не проникався партійною логікою, яка багатьом заступила громадянське сумління. Тому для мене важливіше, що у світі одержавленого фарисейства та узаконеного лукавства Сашко був усе-таки виразним інакодумцем, і я від імені інакодумців з попередніх поколінь українців складаю йому за це велику подяку.

Олександр Кривенко дав початок багатьом добрим починанням. Він сіяв на багатьох нивах, і сьогодні годі перелічити його титули та посади. Втім, усі вони врешті-решт забудуться, а в пам’яті людей напевно залишиться найголовніше: Сашко був символом свого покоління. Він озвучив його голос, надав йому особливого тембру, неповторної тональності й миттєво впізнаваної стилістики. Він був головним майстром львівського журналістського цеху, учнів якого сьогодні нелічено. На початку 1990-х чимало молодих ентузіастів громадянської дії ладні були виконати будь-яке доручення свого кумира, аби бути причетними до того високого, що з ним пов’язане.

Сашко обдарував своє покоління великою молодечою іронією. Спершу, коли ще гриміли ідеологічні бої, ця іронія була бронебійною. Саме завдяки цим молодим хлопцям у Галичині здійснилася мрія всіх журналістів, така важкодосяжна сьогодні: в той час існувала одна газета — «Поступ», яку читали всі. Згодом, коли бої вщухли, а весна надій почала плавно переходити в осінь розчарування, ця іронія стала спасенною, бо що інакше порятувало б Сашка з його колегами від відчаю безнадії?

Яке ім’я дасть історія його поколінню? Спершу це було вочевидь пробуджене покоління. Сашко і його колеги справді, ніби проліски, першими проклюнулися з-під залежаного снігу. І жмутки їхніх свіжих ідей люди дарували одне одному, як букетики пролісків.

Це покоління, без сумніву, було також покликаним, бо кожен із тих юнаків і дівчат у якусь благословенну мить почув той закличний голос, який свого часу почула Жанна д’Арк. Голодування студентів на київському Майдані Незалежності — так само, як і рухівський Ланцюг Єднання, — назавжди залишиться апофеозом українського «оксамиту».

Сашко і його колеги, при всьому їхньому іронічному прагматизмові, все-таки були носіями решток українського романтизму. Цього вони трохи наче соромилися і самі над собою кепкували. На подальшому поколінні романтизм, бачиться, спочиває…

Але при цьому Сашкова когорта — це ще й недовисловлене, недовислухане покоління. Навіть у Галичині в першій половині 1990-х років його голос випадав із наново переписаної ідеологічної партитури. Галичина любила правду, боролася за неї, але часом замінювала комуністичну облуду на несвідому чи самонавіяну напівправду. Сашко та його колеги розпорошилися — хто в Київ, а хто й у Варшаву. Зима врешті вернулася, і проліски почали в’янути. Вдарили заморозки, і пташкам стало «не до неї, не до співи».

І все ж цими днями ми поховали Сашка Кривенка, але не поховали його покоління. Усі обставини його життя, а може, і смерті, свідчать про те, що до цього покоління ставляться дуже серйозно — щораз серйозніше. Тепер треба, щоб і ровесники Сашка поставилися серйозно до себе самих. Їхнє сонце ще не зайшло, порох у їхніх порохівницях не намок. Варто вірити в парадокси: їхній голос може увійти в резонанс саме тоді, коли всім довкола здаватиметься, що він замовк остаточно. І профіль Кривенка на прапорі громадянської гідності зможе електризувати й об’єднувати його друзів часом не менше, ніж сам Сашко. Але для цього треба його друзям допити пиво, яке він не допив; дописати його статті, які він не дописав; доозвучити його думки, які він іще не озвучив. Я вірю, що це їм удасться.

Звичайно, чар романтичної молодості вже не вернеться — але це не перше й не останнє покоління, якому доводиться робити таке прикре відкриття. Натомість прийде внутрішня рівновага і мудрість стратегів, що теж має свої переваги. Тут головне — не розтринькати до решти лицарство духу, яким вони свого часу були переповнені вщерть.

Ми, львів’яни, вдячні Сашкові, що він вибрав Львів і як місце своєї вічної молодості, і як місце свого вічного спочинку. Ми свідчимо про те, що він (хоч родинним корінням походить з Великої України) любив Галичину любов’ю свого давнього попередника — Михайла Драгоманова, тобто гордився її чеснотами, надихався її наснагою, але водночас зі шкірою здирав із Галичини нарости її лукавства і п’ємонтних гонорів. Тією самою любов’ю він любив «марґінальну свою Україну», і вона цю любов вочевидь зрозуміла і прийняла.

Цими днями колеги Сашка — журналісти українські, польські, російські — як один, закінчували свої некрологи словами: «Сашко, нам Тебе бракуватиме!» І без нього справді спорожніє київський потяг 91/92, спорожніють журналістські тусовки. Без нього надщербленим буде його покоління, надтріснутим — його голос, якоюсь сиротливою й навіть прісною буде Україна. Спочивай з Богом, друже Сашко. Хай упокоїться Твоя неспокійна душа на одвічному лоні Авраама. І пам’ятай: нам Тебе справді дуже бракуватиме!

P.S. У ці скорботні квітневі дні ім’я Сашка щоразу згадували поряд з іншими іменами. По-перше, це ім’я грузина Гізо Грдзелідзе, координатора проектів ОБСЄ в Україні, який загинув разом із Сашком. Розповідають, що Гізо дуже любив Україну, і хай тепер українці вшанують його пам’ять добрим словом. По-друге, це ім’я убитого на війні в Іраку телеоператора Тараса Процюка — ще однієї нелукавої української душі, якій судилася типова національна доля: бути прославленій посмертно. У цьому поєднанні імен є глибокий сенс: тих, що були поєднані на небесах дивним побратимством смерті, хай ніхто серед людей не розлучає…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво