Сімнадцять миттєвостей зими. Українські вибори як фактор, що охолоджує відносини з Москвою - Соціум - dt.ua

Сімнадцять миттєвостей зими. Українські вибори як фактор, що охолоджує відносини з Москвою

4 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-11 лютого

Закінчення. Початок див. в №3 2005 р. Миттєвість сьома: улесливо-лояльна. Щедрі обіцянки, дані Іваном ...

Закінчення.
Початок див. в №3 2005 р.

Миттєвість сьома: улесливо-лояльна. Щедрі обіцянки, дані Іваном Брюховецьким у Москві ще в ранзі кандидата на гетьманство, не лише забезпечили йому політичну підтримку царського уповноваженого на елекційній раді 1663 р., а й гарантували ефективну вогневу підтримку з боку присутніх на зібранні російських полків, які в критичний момент визначення переможця виборів закидали гранатами прибічників Сомка. Видані Іваном Мартиновичем аванси дозволили уникнути й інавгураційної поїздки до Білокам’яної. Втім, за все треба платити...

За свої безвідповідальні обіцянки Брюховецький сповна розплатився під час візиту до Москви восени 1665 р. Українська держава де-юре перетворилася на одну з провінцій Російської держави, а авторитет гетьмана серед козацтва так стрімко падав, що навіть розрив із Кремлем на початку 1668 р. не вберіг його від помсти своїх же козаків улітку того самого року.

Миттєвість восьма: компромісна. Антимосковський виступ Брюховецького переріс у чергову російсько-українську війну, на ведення якої сил не було ні в українців, ні в московитів. Правобережний гетьман Петро Дорошенко, через загрозу нападу з боку поляків, не мав змоги тримати на Лівобережжі значні військові сили. Відсутність допомоги правобережного козацтва примусила наказного лівобережного гетьмана Демка Ігнатовича (Многогрішного) під натиском російських військ просити миру.

Як і у випадку з Юрасем Хмельницьким, Москва зажадала підтвердження обрання Ігнатовича гетьманом на новій елекційній раді, яка, зрозуміло, мала відбутися з участю представника царя. «Зігнувши» в такий спосіб нове українське керівництво, Москва погодилася на денонсацію сумнозвісних Московських статей Івана Брюховецького 1665 р. Укладена на раді 1669 р. нова угода мала компромісний характер. Зваживши на активний спротив уряду Ігнатовича спробі царського боярина князя Г.Ромодановського перенести до нової угоди відверто принизливі для Війська Запорозького положення договору 1665 р., представник царя погодився на відновлення правомочності основних норм договору Ю. Хмельницького 1659 р. Намагання гетьмана реанімувати умови 1654 р. успіхом не увінчалися. Питання ж гетьманських виборів угода регулювала так: «Когда изволением Божим случитца гетману смерть, или ино что… им обирати гетмана по их праву…» Вимоги обов’язкової інавгураційної поїздки новообраного регіментаря до Москви в тексті угоди не було.

Миттєвість дев’ята: «сибірська». Натомість із гетьманування саме Ігнатовича утверджується традиція поїздок українських зверхників чи претендентів до Москви з тим, аби вже звідти продовжити свій шлях до Сибіру. Варто було йому стати занадто самостійним у своїх діях і різким у критичних висловлюваннях на адресу царя та його оточення, як царський воєвода Танєєв (з дозволу своїх начальників у Москві) зорганізував у Батурині антигетьманську змову вищої козацької старшини. На початку 1672 р. гетьмана схопили й під охороною стрільців у кайданах таємно переправили для розправи до Білокам’яної. Поспіхом проведені розслідування і суд «підтвердили» вину гетьмана в начебто зраді цареві. Суд виніс смертний вирок, замінений царем буквально в останню хвилину довічним засланням до Сибіру.

На організованій під наглядом того ж таки воєводи і боярина князя Г.Ромодановського генеральній раді в Козачій Діброві неподалік Конотопа гетьманом було проголошено генерального суддю в уряді Ігнатовича Івана Самойловича.

Миттєвість десята: знову «сибірська». Демко Ігнатович став першим українським гетьманом, службова кар’єра якого так несподівано й стрімко завершилась засланням до Сибіру. Але, на жаль, не останнім. У тому ж таки 1672 р. свої претензії на гетьманство озвучив легендарний кошовий отаман Запорозької Січі, а на той час харківський полковник Іван Сірко. І хоч перед тим він неодноразово демонстрував своє лояльне ставлення до православного царя, а влітку 1658 р. своїм походом на Крим навіть порятував Московське царство від вторгнення військ гетьмана Виговського та кримського хана Мехмеда ІV Гірея, несвоєчасна демонстрація владних амбіцій коштувала Сіркові мандрів до Сибіру.

Щоправда, «стрімке» наростання загрози війни з Оттоманською імперією та особисті клопотання польського короля перед царем за опального козака значно скоротили сибірський період життя колишнього кошового.

Миттєвість одинадцята: ще раз «сибірська». Гетьман Іван Самойлович цареві служив довго — аж 15 літ. Але й таке рекордно тривале гетьманування не гарантувало спокійної старості. Коли 1687 р. знадобилося знайти офірного цапа, на якого можна було б звалити вину за безславний похід на Крим московської армії, очолюваної фаворитом цариці Софії князем Василем Голіциним, Самойлович утратив і булаву. За традиційними обвинуваченнями у зраді, до Сибіру спровадили самого поваленого гетьмана, його родину та близьке оточення. На Коломацькій елекційній раді, як запевняли злі язики, згода князя Голіцина на обрання новим українським правителем генерального осавула в уряді Самойловича Івана Мазепи була претендентом щедро винагороджена. І хоч нині прибічники лише світлої й нічим не заплямованої пам’яті про цю, безперечно, непересічну особу намагаються всіляко заперечити факт дачі хабара, та, як відомо, не буває диму без вогню...

Миттєвість дванадцята-тринадцята: нелояльна/лояльна. Гетьман Мазепа булаву в своїх руках, як відомо, тримав найдовше з-поміж українських гетьманів — понад двадцять років. А ще він залюбки студіював твір Нікколо Макіавеллі «Володар» і таки добре засвоїв його постулати. Відтак і помирав він не як його попередники — забутими в Україні сибірськими вигнанцями, а «лише» у вимушеній еміграції в Бендерах.

Правда, Кремль не став очікувати природної смерті опонента. Нові гетьманські вибори цар призначив негайно, щойно наприкінці жовтня 1708 р. підтвердилась інформація про перехід Івана Степановича на бік Карла XII.

На генеральній раді у Глухові 1 листопада 1708 р. найреальнішим претендентом на гетьманську булаву був чернігівський полковник Павло Полуботок. Син переяславського полковника й генерального осавула Леонтія Полуботка та родич гетьмана Івана Самойловича. Випускник Києво-Могилянської академії, автор історичної Хроніки України. Людина вольова й цілеспрямована, досить молода й енергійна. А ще — заможна і впливова.

Чеснот Полуботок мав багато. Можливо — занадто... Мабуть, саме так і подумав цар Петро І, віддаючи наказ своєму представникові на раді не допустити його обрання, оскільки: «Этот очень хитерь … может Мазепе уравниться».

Наполегливому будівничому Російської імперії на посаді гетьмана України імпонувала людина менш хитра, впливова, принципова і самостійна. І хоч як відмовлявся після цього «вибраний» Петром стародубський полковник Іван Скоропадський від булави (звертаючи увагу й на значно більший потенціал свого конкурента, Павла Полуботка), самодержавний перст вказав на нього...

В «обраного» таким чином гетьмана сил стримати брутальний натиск царя на українську автономію, козацькі права і вольності не було. На «доважок» до гетьманської булави, Скоропадський отримав від Петра свого резидента, Федора Протасьєва, що контролював кожну дію та крок правителя. Відтепер гетьман не мав права без узгодження з царським резидентом видавати універсали, призначати або звільняти з урядів генеральну, полкову чи сотенну старшину. Резидент у разі якихось дій чи навіть підозри у підготовці дій, які б могли б зашкодити царським інтересам, міг самочинно заарештувати підозрілого й перепровадити для розслідування справи до Москви. Матеріалізувалась влада царського повіреного десятьма драгунськими полками, введеними в полкові центри Гетьманщини. Ще два, але вже піхотних полки після Глухівських виборів 1708 р. залишилися для забезпечення повного контролю за діями Скоропадського в гетьманській резиденції. Її ж, за прямим наказом Петра І, було перенесено зі зруйнованого генералом Меншиковим Батурина до Глухова, що поблизу кордону з московськими землями. Плата за обрання видалася надто обтяжлива. Причому не лише для самого Івана Скоропадського, а й для всього козацтва та цілої України-Гетьманщини.

Миттєвість чотирнадцята: ще раз трагічна. Вдало організовані урядом Петра І українські «вибори» 1708 р. надовго забезпечили гарантування імперських інтересів у цій — поки що автономній — частині держави Романових. Передовсім було нівельовано вплив Івана Мазепи на більшу частину козацтва. І вже згодом офіційний Петербург цілеспрямовано дискредитує українську гетьманську владу, переконуючи козацтво й інші стани в її неважливості та неефективності. Російському уряду вдається налагодити тотальний контроль за діями української влади, поставити на відповідальні старшинські уряди своїх довірених осіб з-поміж найлояльнішої частини козацької старшини та беззастережно відданих лише цареві офіцерів-іноземців. Тоді ж набуває небаченого досі розмаху ганебна практика наклепів козаків на старшину, старшини — на іншу старшину та гетьмана. Офіційний старт такій «державній політиці» дав у 1710 р. один із соратників Петра І, київський генерал-губернатор князь Д.Голіцин, сформулювавши завдання російської влади в Україні так: «Для нашей безопасности на Украйне надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом; не надобно исполнять всякие просьбы гетмана… когда народ узнает, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости…»

Неважко передбачити наслідки такої «політики» для України, а також ту гнітючу атмосферу, яка запанувала в перенасиченому доносами й свідомими наклепами суспільному житті. Смерть гетьмана Скоропадського на початку липня 1722 р., хоч як це жорстоко звучить, пробуджує надію на зміни на краще. Був і гідний кандидат на гетьманство — вже знайомий нам із виборів 1708 р. чернігівський полковник Павло Полуботок. За час, що минув з моменту його відсторонення Петром І, старшина ще більше зміцнила своє матеріальне становище, посиливши політичний вплив та авторитет серед козацтва.

По смерті Скоропадського козацька старшина проголошує Павла Полуботка, який мав значний авторитет в Україні, гетьманом. Але, відповідно до традицій і правових норм, вибір потрібно було підтвердити на генеральній раді, дозвіл на проведення якої мав дати російський монарх.

Знаючи ставлення Петра І до Полуботка, можна було очікувати від російської влади висунення ще одного кандидата. Проте монарх вирішив діяти радикально — заборонив гетьманські вибори взагалі. Щоправда, скасувати де-юре інститут гетьманства він не наважився. Впродовж року проведення ради відстрочували під різними претекстами. А в червні 1723 р. імператор видав указ, яким хоч і не ліквідував інститут гетьманства, але заборонив українській старшині навіть нагадувати йому про організацію гетьманських виборів. Коли ж Полуботок таки наважився порушити заборону — розплатою стало ув’язнення в Петропавловській фортеці. Повернутися з Петропавловки живим щастило не багатьом. Не став винятком і претендент на булаву…

Миттєвості п’ятнадцята-шістнадцята: вповні лояльні. Більшість задумів Петра І були грандіозними. Аж занадто. Не поступалися своїми масштабами й плани імператора щодо реформування устрою Гетьманату. Фактична ліквідація гетьманства відкривала шлях нововведенням, покликаним ліквідувати українську автономію, уніфікувати на російський лад її державні норми й традиції, аби зрештою прилучити українські землі до єдиного тіла імперії вже як звичайнісінькі провінції. Лише раптова смерть монарха на початку 1725 р. вберегла Україну від реалізації задуманого. Наступники Петра виявилися менш рішучими, й українська автономія продовжила своє існування ще майже на півстоліття.

Першою ознакою повернення Україні давніх прав та вольностей став дозвіл офіційного Петербурга на проведення гетьманських виборів. Щоправда, російська влада зробила, все залежне від неї, аби звести ці «вибори» до процедури театралізованого масового схвалення обраного імператором кандидата. В таємній інструкції уповноваженому урядом Петра ІІ представникові на гетьманських виборах 1727 р. вказувалося: декларовані в офіційному маніфесті обіцянки повернути українському народові право «выбрать по прежнему гетмана» — написано «для лица». Насправді ж імператор виказав «соизволение быть гетманом миргородскому полковнику Данилу Апостолу», а тому, якщо «некоторые из того народа о ином ком намерение имеют в гетманы обират, в таком случае ему… того предостерегать и путь к тому предуготовить, чтоб, конечно, ево, Данила Апостола, а не иного кого в гетманы народ избрал…»

Якщо ж царський представник буде не в змозі довести справу до обрання на раді саме Апостола гетьманом, інструкція зобов’язувала його «то собрание под каким пристойным претекстом остановить и писать Ево Императорскому Величеству в Коллегию иностраных дел».

Уроки діянь «першого російського більшовика» — як називав Максиміліан Волошин Петра І — не минулися марно і для української старшини. «Вибори» пройшли за сценарієм Петербурга.

Не принесли особливих проблем і «вибори» на гетьманство Кирила Розумовського в 1750 р. Дарма що кандидат жодного дня не служив у Війську Запорозькому. Не завадила ж Розумовському відсутність будь-яких наукових праць ще в 1746 р. (у віці 18 років!) стати Президентом Петербурзької академії наук... Так само небагато важила у процедурі гетьманських виборів 1750 р. відсутність претендента на самій раді, та й в Україні взагалі. У наявності була політична воля імператриці Єлизавети Петрівни, і це в процедурі українських виборів стало найголовнішим. Як доповідав із Глухова повноважний представник імператриці генерал-майор І.Гендриков, по оголошенні дозволу на проведення виборів митрополит Київський з архімандритами і всіма духовними чинами, генеральна, полкова й сотенна старшина і «многой народ» одностайно і «вольными по прежнему обыкновению голосами» об’явили «усердное желание быть гетманом его графскому сиятельству Кириллу Григорьевичу Розумовскому, что и трекратно вельгласным обявлением подтвердили». Процедура залишилась традиційна, козацька. Бракувало лише вибору...

Миттєвість сімнадцята: не вповні лояльна, а тому остання. Востаннє проблема гетьманської елекції в історії Гетьманщини виринає наприкінці 1763 р., коли оточення Розумовського, заохочене успіхами свого патрона в розквіті громадянського життя в Україні, культурним та освітнім піднесенням, подало на ім’я нової імператриці Катерини ІІ чолобитну про довічне закріплення за нащадками Розумовського права успадкування гетьманської булави.

Проте консервація української автономії аж ніяк не входила в плани офіційного Петербурга. Тому Катерина ІІ негайно викликала Розумовського до столиці, змусила зректися гетьманства й скасувала посаду гетьмана, доручивши своїм підручним: «Коли в Малоросії гетьмана не буде — докласти всіх зусиль, щоб доба та ім’я гетьманів щезли...»

P.S. Вочевидь, мають рацію песимісти, які стверджують: Історія вчить, що вона нічого не вчить... Утім, вона інформує. А ще допомагає — вже хоч би постфактум — зрозуміти витоки багатьох наших бід і проблем. Зокрема й тих, що раз у раз виникають на ґрунті непорозумінь і наслідувань застарілих прецедентів у відносинах із одним з наших стратегічних партнерів.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво