Сімнадцять миттєвостей зими. Українські вибори як фактор, що охолоджує відносини з Москвою - Соціум - dt.ua

Сімнадцять миттєвостей зими. Українські вибори як фактор, що охолоджує відносини з Москвою

28 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №3, 28 січня-4 лютого

Українські президентські вибори 2004 р., а точніше, реакція на їх перебіг Кремля — як своєрідний кам...

Українські президентські вибори 2004 р., а точніше, реакція на їх перебіг Кремля — як своєрідний камертон політичної тональності українсько-російських відносин у близькій і віддаленій перспективі — останнім часом доволі жваво обговорювалися політиками та політологами обох країн. Навіть не вельми конкретна заява одного з впливових кремлівських мужів стосовно того, що вибори завершилися, а Україна й надалі лишається на тому ж самому географічному місці, й та була розцінена українською громадськістю як достатньо оптимістичний сигнал готовності російської правлячої еліти переглянути своє ставлення до України і в майбутньому спокійніше реагувати на те, що відбувається на нашій політичній кухні.

Втім, навіть за наявності природженого оптимізму навряд чи хтось повірить у миттєве перевтілення політики Кремля щодо України, у бажання російського політичного істеблішменту нейтрально ставитися до перебігу українського виборного процесу. Надто вже стійкою є традиція втручання в цей самий процес, традиція, що спирається на 350-літню історію відносин з Україною. Адже ще не встигли висохнути підписи під угодою Богдана Хмельницького з царем 1654 р. як проблема організації виборів в Україні, що перестала бути лише українською, трансформувалася у камінь спотикання двосторонніх взаємин. Залишаючись такою впродовж наступних ста років — аж до остаточного знищення української державності імператрицею Катериною ІІ. Утім, розпочиналося все доволі оптимістично...

Миттєвість перша: оптимістична. Договір гетьмана Б.Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем став одним із ключових моментів української нової і новітньої історії. Він неодноразово піддавався гострій критиці за певні правові недоречності та колізії, що дозволили в майбутньому Кремлю поступово, але неухильно обмежувати суверенітет Гетьманату. Проте щодо достатнього правового врегулювання в угоді питання організації та проведення гетьманської елекції у дослідників сумнівів не виникало. Угода (в тій її складовій частині, що отримала назву «Жалувана грамота Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому Війську Запорозькому») чітко визначала: «А буде судом Божьим смерть случитца гетману... Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя. А кого гетмана оберут, и о том писати к нам, великому государю…» Тобто йшлося про право вільної, ніким і нічим не обмеженої елекції з наступним повідомленням про її результати в Москву.

Миттєвість друга: тривожна. Уперше інформацію про бажання порушити зафіксовану в угоді норму історичні джерела фіксують навесні 1657 р. Саме тоді смертельно хворий Богдан Хмельницький, аби убезпечити Україну від внутрішніх чвар претендентів на булаву після його смерті та підняти авторитет гетьманської влади на міжнародній арені, отримує згоду вищої козацької старшини на проголошення ще за його життя сина Юрія офіційним спадкоємцем. Разом із тим Богдан добивається, аби правова чинність цього рішення була скріплена авторитетом царя Олексія Михайловича та патріарха Московського Никона.

Але, як випливає зі змісту офіційного листування російської сторони, Кремль убачав свою роль у проведенні українських гетьманських виборів у зовсім іншому світлі. Відправлений на чолі посольства в Україну царський окольничий Федір Бутурлін у звіті в Польський приказ висловлював впевненість: «Після смерті гетьмана буде тому слову (тобто — про визнання Юрія спадкоємцем булави) відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде».

Миттєвість третя: конфронтаційна. Дійсно, по смерті гетьмана українська еліта дезавуювала дану Богдану обітницю. Шістнадцятилітній Юрій видавався надто слабкою і несамостійною фігурою для того, щоб очолити Україну в такий відповідальний момент. Гетьманича відправили для продовження навчання до Києва, а гетьманську булаву передали досвідченому соратнику батька Хмеля, його генеральному писарю Івану Виговському. Після цього старшина — як того вимагали норми договору 1654 р. — повідомила про своє рішення Москву.

Проте Кремль, зважаючи на пануючі там настрої, відмовився визнавати правомочність українських виборів і продовжував уперто титулувати Івана Виговського не гетьманом, а генеральним писарем. Окрім вимоги проведення повторних «правильних» виборів, тобто таких, які скликатимуться чомусь за дозволом царя та проходитимуть за участі його повноважних представників, російська правляча еліта поставила перед Виговським і його оточенням ще цілий ряд принципових вимог, що відверто заперечували суверенні права Української держави, ставили гетьманську владу у залежність від Москви, в тому числі й у питаннях проведення внутрішньої політики.

Реагуючи на брутальний тиск Кремля, не визнаний у Москві новообраний гетьман робить у відповідь блискучий політичний хід — скликає в Корсуні генеральну козацьку раду, на якій інформує старшину і козаків про небезпечні наміри царського оточення та робить гучну заяву стосовно свого небажання бути гетьманом-маріонеткою, керованою з Білокам’яної, і демонстративно складає з себе гетьманські повноваження.

Реакцію велелюдного зібрання, збуреного повідомленням про брутальне втручання московитів в козацькі права і вольності, передбачити було не складно — надто свіжими ще були спогади про те, до чого призвело аналогічне втручання поляків. Козацька рада одностайно повернула Виговському гетьманську булаву, давши при цьому обіцянку стояти з ним заодно в справі захисту козацьких свобод. А отриманий на раді кредит довіри дозволив гетьману не лише зміцнити власні позиції в середині країни та більш впевнено почувати себе на переговорах із послами й посланцями царя, а й тут же в Корсуні по завершенні ради укласти союзну угоду зі Шведським королівством, яке, до речі, з весни 1655 р. ...перебувало у стані війни з Московським царством.

Якою ж була реакція Москви на відверто недружні заяви та дії українського керівництва? Маючи від власних шпигунів з Корсуня доволі достовірну й деталізовану інформацію, Кремль учинив так, як від нього, можливо, ніхто в Україні на це й не сподівався — вперше в офіційному царському маніфесті визнав Івана Виговського гетьманом і доклав чимало зусиль, аби дезавуювати свої попередні заяви щодо української влади.

Здавалося б, конфлікт було вичерпано. Але, як відомо, політика це мистецтво можливого...

Миттєвість четверта: «сєверодонецька». Не варто, очевидно, заперечувати незаперечну географічну аксіому, що за будь-яких результатів політичних виборів географічно Україна залишається на своєму місці. Але істина справедлива у сенсі географічному, далеко не завжди є незаперечною в сенсі політичному. І, скажімо, на відміну від осені 2004 р., восени 1657 р. «сєверодонецький синдром» проявив себе не там, де ми (озброєні сучасними географічними знаннями) могли очікувати на його появу, а дещо південніше й західніше — на теренах сучасної Дніпропетровщини, а на той час землях Запорозької Січі. Саме січова старшина, ображена нівелюванням її провідної ролі в житті козацької України (гетьман не був запрошений до участі в Корсунській раді), акумулює на Січі антигетьманські сили і — що найважливіше — шукає підтримку в кремлівських палатах.

А щоб залучити російську сторону на свій бік, січова старшина не може вигадати нічого ліпшого, як заявити про потребу обмеженої прерогативи української влади, передавши частину повноважень царському уряду, в тому числі й наклавши заборону на проведення Гетьманатом зовнішньополітичної діяльності, а також запровадження царського воєводського правління в українських містах.

Конфлікт нової української влади з Москвою після таких заяв української опозиції розгортається з новою силою. Продемонстрована в Корсуні одностайність козацтва, як виявилося, була лише видимою. З Білокам’яної знову лунають вимоги щодо участі царських представників в організації нових гетьманських виборів і запрошення на раду січового товариства. Дарма, що більшість із січовиків, як роз’яснював Виговський, записана до реєстрових полків, а відтак була представлена на Корсунській раді.

За підтримки Москви на кінець року опозиції вдається поширити антигетьманські виступи на Полтавський і частину Миргородського полків. Боротьба з урядом Виговського з площини політичних заяв перейшла у відкрите збройне протистояння. І за таких умов гетьман врешті-решт був таки змушений погодитися на вимоги Кремля щодо проведення нових гетьманських виборів, причому на сформульованих ним же умовах.

Наприкінці січня 1658 р. в Переяславі за участі царського окольничого Богдана Хитрово втретє (!) за останні півроку проходять гетьманські вибори. Як і на двох попередніх гетьманом обирається Виговський. Утім, зважаючи на реальну загрозу громадянської війни, гетьман, аби спонукати Москву до відмови у підтримці збройної опозиції, на переговорах із Хитрово змушений погодитися на введення царських військ у цілий ряд українських міст та територіальні поступки Москві на землях сучасної Білорусі. Проте апетит випущеного з допомогою української опозиції джина вже годі було задовольнити дрібними подачками. Логіка диктувала Кремлеві нові кроки щодо тиску на Чигирин. Куди привела ця дорога? До розриву союзних відносин і до братовбивчої російсько-української війни 1658—1659 років.

Миттєвість п’ята: наївно-довірлива. Виговському в битві під Конотопом влітку 1659 р. вдалося здобути вельми переконливу перемогу над супротивником. Але, вигравши бій, гетьман програв війну. Козацька еліта, будучи невдоволеною непомірним зростанням влади родинного клану Виговських, ефективно використала фактор невдоволення рядового козацтва соціальною політикою гетьмана та за кілька місяців по Конотопській перемозі позбавила тріумфатора булави, передавши її Юрію Хмельницькому. Одночасно старшина спробувала відновити союзні відносини з царем, сподіваючись, що уроки Конотопа зроблять Москву поступливішою. Новий уряд розробив проект двосторонньої угоди, яка не лише відновлювала дух договору 1654 р., а й містила ряд додаткових гарантій невтручання російської сторони у внутрішню та зовнішню політику Гетьманату, в тому числі й справу вільної гетьманської елекції.

Проте, як засвідчив розвиток подій, час для дипломатичного тиску на Москву було втрачено. Лідери антигетьманських виступів на Лівобережжі встигли закликати на допомогу нещодавно подолані Виговським російські війська. І саме вони стали тим фактором, під впливом якого Ю.Хмельницький спочатку погодився на своє, далеко не обов’язкове, переобрання на генеральній раді в Переяславі, яка, зрозуміло, відбулася за присутності царського представника боярина князя О.Трубецького. А крім того, підписав новий договір з царем, який не лише не врахував запропоновані його урядом нові гарантії для України, але й ревізіонував у невигідному для її інтересів напрямі зміст угоди старої, з року 1654. Серед ряду інших обмежень угода позбавила Військо Запорозьке й права переобирати свого регіментаря без відповідного на те дозволу царя. Новообраний на дозволеній царем і організованій його повноважним представником раді кандидат для засвідчення правомочності акту вступу на гетьманство був зобов’язаний відвідати царську столицю, аби: «Видети его государскія пресветыя очи», а цар «пожалует его по чину булаву и знамя и на гетьманство свою государеву жалованную грамоту дати ему велит...»

Таким чином, відтепер українська громада втрачала право на вільні й ніким не обмежені вибори. Проте Військо Запорозьке й надалі зберігало військову силу. І це вселяло надію щодо можливості відновлення цього права у майбутньому.

Миттєвість шоста: трагічна. Першим спротив реалізації нового договору виявив сам гетьман. Зрозумівши, як багато втратила Україна від його поступливості, Юрій здійснює енергійні спроби відновити правомочність батькової угоди з Москвою 1654 р. Водночас через усілякі можливі й неможливі причини відмовляється від інавгураційної поїздки до Москви, як це було передбачено редакцією договору з року 1659. І якщо останнє досягти вдається, то у справі відновлення давніших українських прав і вольностей його очікували цілковита поразка й розчарування. Саме це і стало головною причиною для розриву з царем восени наступного року та визнання, згідно з Чуднівським договором 1660 р., зверхності польського короля.

Тим часом лідер промосковськи налаштованої старшини переяславський полковник і наказний гетьман Яким Сомко (до речі, рідний дядько Юрася Хмельницького) не визнав чинності угоди свого небожа з королем і зробив усе можливе для того, щоб восени 1660 р. Лівобережжя залишилося під верховенством царя. А вже навесні наступного року на правах переможця скликав елекційну раду, яка й проголосила його повноправним гетьманом Лівобережної України.

Проте, як виявилося невдовзі, вірна служба цареві не вберегла Сомка від царського гніву. Відсутність офіційного прохання претендента щодо проведення ради трактувалася як вияв нелояльності. Так само, як у випадку з Виговським, за Сомком гетьманські повноваження визнані не були. Тим паче що саме тоді на політичному небосхилі України з’явилася постать нового кандидата — «вірного підніжки царя», кошового отамана Запорозької Січі Івана Брюховецького. Щедрі обіцянки претендента стосовно готовності поступитися прерогативами гетьманської влади на користь влади царської гарантували, що саме його Москва й «обере» гетьманом. А змагання Якима Сомка за гетьманську булаву всупереч волі царя закінчилися трагічно, привівши невдаху-претендента на плаху.

Сомко став першою жертвою виборних перегонів в Українській козацькій державі, протегованій Московським царством. Першою — але, на жаль, не останньою... Про решту — одинадцять «миттєвостей зими» — читайте в наступному номері «ДТ».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво