Сімнадцять миттєвостей «Фаїни» - Соціум - dt.ua

Сімнадцять миттєвостей «Фаїни»

20 лютого, 2009, 13:47 Роздрукувати Випуск №6, 20 лютого-27 лютого

Вразливий знайомий «вкручував» авторові, що коли йшла програма Савіка Шустера про «Фаїну», на вулицях було помітно менше народу...

Вразливий знайомий «вкручував» авторові, що коли йшла програма Савіка Шустера про «Фаїну», на вулицях було помітно менше народу. Майже як за часів прем’єри телемарафону «Сімнадцять миттєвостей весни». Як на мене, він погарячкував. По-перше, ми взагалі відвикли вештатися потемки. По-друге, самого народу поменшало на сім мільйонів, можна сказати, на цілу Кубу. По-третє, гострих моментів в обивателя значно більше, ніж у романі Юліана Семенова, на них фактично й живемо.

Звісно, одна річ спостерігати гостросюжетну драму, наживаючи геморой у кріслі, а інша — брати участь у ній. Коли в тісній каюті валяються покотом 17 морських душ. Так домашню худобу не тримають у депресивних селах, звідки родом багато хлопців з «Фаїни». Особлива витонченість катування стадністю ще й у тому, що людина чотири місяці не може просто усамітнитися на певний час, аби позбутися неминучих чинників дратівливості. На очах одне в одного мучилися люди розгонистого вікового діапазону, можна сказати, різні покоління зігнали, і зриви вже намічалися. При цьому вода за бортом — стійко 32 градуси. І в’язка імла, мов у лазні. Автор знайомий з умовами не з чуток — свого часу сам парився в машинному відділенні іншого турбохода в Аденській затоці. З мотопіроги, на якій везли продукти, американський патруль вилучив мирру — диво-рослину, котра, якщо її повільно жувати, відновлює сили. Після інци­денту «морські бійці» задраїли ілюмінатори в каюті, вимагаючи терміново запустити машину й підігнати пароплав ближче до берега, щоб мирру не експропріювали. А як оживити машину, якщо задралися втулки і двигун вийшов із ладу під час втечі у вересні на форсажі від піратів протичовновим зигзагом?

— Обділені миррою сомалійці втрачали контроль над собою, — згадує матрос Сергій Саранча, — вривалися в каюту, відбирали їжу і воду. Я дістав два удари в обличчя.

Коли американці скинули дурман з вертольота, сомалійці зглянулися й віддраїли ілюмінатори. Команда ковтнула хоч і розпеченого, але не затхлого повітря.

Заморочений народ стомився від телешоу (так костеніє людина, котра довго не може випростатися на повен зріст), але аж ніяк не очерствів. Надходили пожертвування киян мамам моряків — Ользі Гіржевій, Любові Саранчі і Світлані Мгеладзе, котрі чотири місяці пікетували всі можливі чиновницькі блокпости в Києві. Грошову допомогу на проведення прес-конференцій і скромне проживання в столиці, пропоновану співчутливими перехожими, вони пропонували направляти на рахунок профспілки моряків і рибалок у Керчі. Жалісливі громадяни дивувалися, чому не напряму пустити шапку по колу. Хтось, природно, лінувався йти в ощадкасу. А профспілка?

— При працевлаштуванні вступати до профспілки мені взагалі не пропонували, — каже матрос із Миколаєва Сергій Саранча.

Допомагали грішми і земляки. Як повідомив моторист Артем Гіржев, жителі його рідної Баштанки Татарбунарского району Одеської області зібрали понад шість тисяч гривень. Церква відгукнулася, свічки ставили біля ікони Миколи Угодника, покровителя водоплавних і подорожніх.

Відчутно допоміг і нардеп Верховної Ради Едуард Прутнік. Йому «фаїнці» в один голос дякують за співчуття. З його допомогою знайшли можливість оплатити оренду залів для двох прес-конференцій.

Усе начебто закінчилося! Викуп скинули з легкомоторного літака «Цессна 345», пілотованого південноафриканським льотчиком. «Грін» упав у воду поруч із бортом. На щастя, «морські бійці» не заникали фінансових ресурсів, не сказали, що передача бульк­нула, і не зажадали наступного траншу. Після розподілу грошової маси — «це — мені, це — Мухаммеду, це — Остапу Ібрагімовичу, це — знову мені» — знялися вночі. Фактично втекли, розчинившись у багатих на рибу акваторіях. Моряки вони ризикові, допливуть. Якщо рибалка — двічі моряк (а в екіпажі були кадрові рибалки з «рибною» освітою), то пірат — тричі.

До речі, якщо пірати фінансово задоволені, то моряки платні не діждалися. Пани чіф-менеджери посередницької компанії SC Tomex, котра благословила в моря-океани, на зв’язок не виходять. Облогу біля телефона тримає чемна панянка. Частіше за таких гучних форс-мажорних обставин ангажують водія або опалювача. Панянка веліла мені потерпіти до понеділка. Загальний збір екіпажу керівництво призначило на 25 лютого.

— Нам ніхто нічого не обіцяв, — підкреслив моторист Артем Гіржев, — сказали: «Там подивимося». Тому нічого ще не закінчилося.

Після втечі піратів омріяна свобода звалилася на них новою морокою. Двигун «Шкода-Зульцер» залишався холодним чотири місяці. За інструкцією навіть на нетривалих стоянках гребні гвинти слід було прокручувати валоповороткою, але пірати себе цими маніпуляціями не обтяжували. Машинна команда без запчастин, із допомогою кулібінської хватки й відомої «матері», оживила правий двигун, і 6 лютого о 9.00 за місцевим часом кривошипи загурчали.

— Дочапаєте? — запитали з американського есмінця.

— Пароплав старий, дорогу знає, — відповіли.

«Фаїні» (ще рік тому «Марабу»), теплоходу шведського будівництва з горизонтальним вантаженням класу RO-RO (колісна і гусенична техніка в’їжджає своїм ходом по апарелі), — тридцять перший рік. За чутками, він чотири рази змінював господарів і неодноразово — назву.

Йшли на одному гвинті з черепашачою швидкістю шість-вісім вузлів (парадна — 17). Виконувачу обов’язків капітана чіф-офіцеру Нікольському довелося підлаштовуватися, керувати судном із поправкою, щоб не заносило. 12-го до полудня, тобто через шість діб, «прив’язалися на базі» в Момбасі (Кенія). Для довідки: перехід через Атлантику з Да­кара в Ресіфі триває в середньому дев’ять діб.

Якщо «Сімнадцять миттєвостей весни» закінчилися марафоном анекдотів, то одіссея «Фаїни», попри переексплуатацію теми, — розбірками.

— Після звільнення «Фаїни» і моїх перших різких висловлювань на адресу тих, хто ніяк не бажає визнати очевидне (ідеться про роль, яку зіграла Україна у звільненні), я з «розчуленням» читаю просто-таки шквал, який на мене звалився, навіть не критики, а ненависті, — скаржиться у Всесвітній павутині редактор «Морського бюлетеня» Михайло Войтенко.

А хто ще мав зіграти «роль у звільненні»? Болгарія, чи що? Чи пропонується пишатися Україною, де чиновники б’ються за контроль над «Укрспецекспортом»? До речі, хто отримав догану за недбальство з вантажем?

Добре, звісно, що шановний інтернет-колега знає собі ціну.

— У сомалійському піратстві я варюся не перший рік, і особиста участь в історії «Фаїни» для мене не перша, — відверто козиряє він. — Я не раз і не два, і навіть не десять, спілкувався напряму і з моряками в полоні, і з піратами, і з контролюючими структурами...

І де були контролюючі структури, а заодно й інтернет-редактор, коли пірати отримали «наводку»? Адже не без підстав проробляється версія про сповіщення піратів відразу після виходу судна з Балабанівки. В Одесі в таких випадках кажуть: «Моня, ти не правий. У парадному вже було мокро».

Зараз екіпаж відсипається, відходить. Передзвонюються, домовляються, діляться наболілим. Товаришів, які топтали одну з тобою палубу близько півроку — чималий відрізок життя, зустрічаєш потім не просто як земляків, а як односельців, котрі милосердно прощали твої слабкості й ділили порівну не зрозумілі іншим, міським, радості.

— А ти пам’ятаєш? — питають.

Вони все пам’ятають і не все говорять. До пори до часу, як домовилися. Але скажуть неодмінно. Вони не бояться «блек-листків» і закриття візи-«світлофора», як моє покоління. Їдять з апетитом. В африканському полоні їх годували скромно, один раз на день.

— Я рису наївся на десять років уперед, — каже Сергій Сарана.

Коли він повернувся до Миколаєва, сусіди його не впізнали, настільки схуд.

— Передзвонюються, — каже мама іншого моряка Марія Бліняєва. — Виплатять гроші — добре, а не виплатять — хай буде, що буде. Син сам розбереться.

Розберуться неодмінно. Минув час, коли під чужі прапори косяками йшли різники й таксисти з купленими морськими сертифікатами. «Фаїні», напевно, пощастило — її довірили повноцінним освіченим морякам. Моторист Артем Гіржев навчається на п’ятому курсі морської академії. У Бліняєва — два блоки морської підготовки: профтех­училище №14, через яке пройшла половина Чорноморського морського пароплавства, і «рибка» — коледж рибного флоту. А також досвід в активі — десять років працював на суднах «Моргеології». Училище кухарів і офіціантів №1 закінчив Роланд Мгеладзе. Крім того, вони перевірені на зуб безробіттям і бідністю. Усі опитані, без винятку, твердо націлилися повернутися «під фок». Вони не бояться давати інтерв’ю. Гіржев і інші ремствували, що їхні слова журналісти безсовісно спотворили, але судитися поки що не вміють.

— Ти пам’ятаєш? — передасть років через 20 по супутниковому зв’язку на іншу півкулю ллойдівський чіф-інженер Гіржев чіф-офіцеру Бліняєву, і вони зануряться у відфільтровану пам’яттю сомалійську блокаду.

До них навічно прилипне мітка «фаїнець», як це сталося з «туапсинцями». Коли чанкайшисти 1954-го захопили танкер «Туапсе», екіпаж теж сподівався, що його звільнять най­ближчими тижнями. Перша партія «туапсинців» після середньовічних катувань покинула острів лише через рік. Решта бранців (Книга, Писанов, Саблін) прилетіли з Тайбея до Одеси через 37 років (!). Викуповували тоді «по бартеру». Відомо, що 29 «туапсинців» виміняли на збитих у Кореї американських льотчиків. Капітану «Туапсе» Калініну, котрий навіть не зустрівся з двадцятьма підлеглими-відмовниками, на батьківщині зопалу хотіли дати звання Героя Радянського Союзу, але вчасно схаменулися. Ім’ям стармеха Беспалова грозилися назвати новий пароплав. Шкода, що не назвали, стармех був того вартий. Мусується також тема нагород «фаїнцям». Щоправда, пароплави називати не доведеться, з огляду на безпароплавність держави. «Туапсе» теж віз військовий вантаж — авіа­ційний гас для воюючої країни, лицемірно вказаний у коносаментах «освітлювальним». І теж, припускають, був захоплений за наводкою. Начальник радіостанції Іваньков-Ніколов, котрий перший попросив політичного при­тулку, нічого вже не скаже — він помер у психлікарні закритого типу на ост­рові під Ка­зан­ню. Ретроспективна аналогія перегукується із сьогоднішніми реаліями щільніше й повчальніше, ніж свіжі абордажні приклади.

«Туапсе», як відомо, до порту приписки не повернувся, трюми залили бетоном, судно використовували як бункерувальну базу в Гаосюні. Не повернувся з рейсу й полонений франкістами в Пальма-де-Майорці у 1938-му пароплав «Комсомолец». Тюремні враження матроса Івана Гайдаєнка лягли в основу повіс­ті «Санта-Марія» (так називалася в’язниця). Мартиролог можна подовжувати. А «Фаїна», котра виробила півтора ресурсу, з полону прийшла своїм ходом. Якщо судновласник пан Альперін, громадянин Ізраїлю, котрий живе у Швейцарії, прирече її до порізки-рециклінгу, то можна вторгувати приблизно 2 млн. доларів, інакше кажучи, два металоломні пароплави такого дедвейту (11 тис. т) можуть покрити видатки на викуп.

Чи можуть бути нові абордажні захоплення? Батьків, які сьорбнули лиха, обнадіяли обіцянки нардепів законодавчо убезпечити моряків. Питання це актуальне не перший рік.

Чого чекати далі? Час від часу в пресу просочуються повідомлення про поставки української зброї в інші країни. Ще років десять тому Єреван згадував про поставки Україною танків до Азербайджану, нібито використаних потім у Карабасі. Промайнуло й екзотичне повідомлення про слід української зброї в Новій Гвінеї. На цьому багатому на корисні копалини острові перетнулися інтереси Австралії та Індонезії, що роздмухує тліючу там громадянську війну. Але ж до Нової Гвінеї міжнародних військових конвоїв не передбачається. Як бути? Одна надія — арсенали вичерпаються.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво