СІМДЕСЯТ ОНУКІВ ЛІДІЇ ДЕМЧУК - Соціум - dt.ua

СІМДЕСЯТ ОНУКІВ ЛІДІЇ ДЕМЧУК

9 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 9 серпня-16 серпня

Проживши в Бельгії все свідоме життя і виростивши там трьох дітей, українська емігрантка Лідія Демчук змогла відвідати історичну батьківщину лише на схилі літ...

Проживши в Бельгії все свідоме життя і виростивши там трьох дітей, українська емігрантка Лідія Демчук змогла відвідати історичну батьківщину лише на схилі літ. Візит до одного з наших будинків маляти перевернув усе її життя.

Лідія народилася 1927 року в багатодітній сім’ї львівських інтелігентів — батько і мати були висококваліфікованими викладачами. З ранніх років вони вчили дітей любити свою землю, знати її героїв і пишатися ними. Багато зусиль для цього доклала й бабуся — щовечора усаджувала п’ятьох онуків на канапі і читала вголос українських класиків. А вибрати було з чого: за все життя батьки Ліди зібрали унікальну бібліотеку рідкісних книг. Великий інтерес сім’я виявляла і до політичних подій у країні.

У 30-х роках Михайлу Демчуку довелося жорстоко поплатитися за свій патріотизм — на два роки посадили до в’язниці як «політично ненадійного». А в 40-х загроза вислання до Сибіру нависла вже над усією його родиною. Так, мабуть, і сталося б, якби до Львова не нагрянули німці...

Лідії було п’ятнадцять, коли її сім’ю в повному складі вивезли на примусові роботи до Німеччини. У каторжній праці від зорі до зорі минуло два роки.

— Перемога у війні викликала в нас двоякі почуття, — розказує 75-річна Лідія Михайлівна. — З одного боку, страшенно хотілося додому, з іншого — розуміли, що на батьківщині буде ще гірше: адже наказ про вислання ніхто не скасовував. У такому становищі було багато людей. Я бачила, як деякі жінки викидалися з вікон, аби не повертатися в Радянський Союз.

Долю сім’ї Демчук вирішив закон, який вийшов у Бельгії, що забороняв працю неповнолітніх. А оскільки тоді багато дітей працювали на вугільних шахтах, ці робочі місця миттєво спустіли. Терміново знадобилася чорна робоча сила. Тому коли звідти приїхала делегація з пропозицією попрацювати за контрактом, вони відразу ж погодилися, побачивши в цьому єдиний шанс залишитися на свободі.

У благополучній Бельгії українських емігрантів зустріли дуже доброзичливо: у місті Льєж дали великий будинок з присадибною ділянкою, всім дітям виділили щомісячну державну допомогу в розмірі 3 тис. бельгійських франків на кожного.

Коли Михайло повернувся додому після першого робочого дня в шахті, Лідія вперше в житті побачила, як плаче батько. «Кажу вам, діти, я помру через тиждень», — говорив професор, ховаючи сльози. На глибині 800 метрів йому було призначено пропрацювати рівно двадцять років. Востаннє він поліз під землю 70-річним дідом.

Незважаючи на те, що Михайло Демчук усе життя відчував комплекс нереалізованості, він доклав усіх зусиль, щоб усім дітям дати вищу освіту. У Лідії вона незакінчена — провчившись два роки на економічному факультеті, вийшла заміж. Незабаром одне за одним народила трьох дітей. Але до золотого весілля подружжя не дожили: через 15 років чоловік Лідії помер від інсульту.

— Та хоч би як складалася доля, ми ніколи не забували, звідки родом, — каже Лідія Михайлівна. — По крихітці «відловлювали» відомості з комуністичної батьківщини і ділилися ними з земляками. Попри те, що французьку знали чудово, вдома розмовляли лише рідною. Можете собі уявити, якою була наша радість, коли в 1992-му дізналися, що Україна стала незалежною!

Через півроку після цієї події Лідія вже летіла літаком у Київ. Вона мала величезне бажання бути корисною для своєї молодої країни. Тому їхала не з порожніми руками — у Бельгії домовилася з кількома сім’ями прийняти на літній відпочинок українських діточок, які постраждали від чорнобильської катастрофи. Так, завдяки їй за три роки близько 300 маленьких українців провели канікули за кордоном.

Припинилися оздоровчі поїздки з вельми прозаїчної причини. Якось працівники авіаліній, якими користувалася пані Демчук для перевезення дітей, запропонували їй «угоду»: «Ви везете наших дітей у Бельгію на відпочинок, а ми вам — гарні знижки на квитки». Лідії, як людині, що ніколи не була в Радянському Союзі, такий «бартер» видався принаймні диким.

Проте це, мабуть, не основна причина того, що вона змінила сферу діяльності в Україні. Якось їй довелося побувати в одному з наших будинків маляти. Побачивши, в яких жахливих умовах там живуть осиротілі крихітки, жінка жахнулася.

— Бельгія — дуже «сімейна» країна, — розказує Лідія Михайлівна. — За рік там відмовляються від новонародженого одна-дві матері. Та й то, якщо маля народилося із серйозними патологіями в розвитку. (Для порівняння: в Україні нині 140 тис. залишених дітей. — Авт.) Водночас є чимало бездітних сімей, які мріють подарувати усиновленій дитині всю свої любов і тепло. Я тоді подумала, що просто зобов’язана допомогти й українським сиротам, і парам, які мріють мати дітей, але не можуть.

Відтоді, як Лідія Демчук уперше потрапила до дитячого будинку, минуло вісім років. За цей час вона налагодила контакти з центром усиновлення при Міністерстві освіти і Київським фондом дитини. Завдяки їй сімдесят українських дітей-сиріт, приречених на жалюгідне існування, одержали шанс на щасливе дитинство і майбутнє в Бельгії.

У величезному будинку, в якому живе їхня благодійниця, є довгий коридор, завішений від підлоги до стелі фотографіями і листівками. Це подарунки вдячних пар, які знайшли собі в Україні сина або дочку. Повернувшись до Бельгії, всі вони обов’язково приїжджають у гості до тієї, що допомогла їм знайти щастя материнства.

— Знаходяться люди, які обвинувачують мене в тому, що виводжу з країни генофонд нації, — каже Лідія Демчук. — Це не так. Український центр усиновлення докладає всіх зусиль, щоб залишені діти потрапляли передусім в українські сім’ї. За законодавством, маленький сирота не може бути усиновлений іноземцями впродовж 14 місяців після того, як від нього відмовилася біологічна мати. Якщо ж протягом цього часу маля не буде потрібним своїм землякам, то чому він не може знайти родину за кордоном?

Забути про своє походження ця жінка не дає жодному зі своїх підопічних. Дарує їхнім батькам історію України французькою мовою, влаштовує в себе вдома дні зустрічей, на яких розповідає про культуру і звичаї нашої країни, вчить вишивати. Після кожної поїздки до Києва Лідія Михайлівна везе із собою величезні торби з подарунками для своїх «онуків». На митниці її вже добре знають, тому пропускають багаж без проблем.

До речі, сироти, які все ще живуть в українських дитбудинках, також не залишаються без її гостинців. Кілька років тому ця жінка запропонувала знайомим із рідного містечка з користю проводити вільний час — плести теплі речі для залишених дітлахів.

Усі сім’ї, в яких живуть усиновлені діти, — досить заможні. Окремі новоявлені матері, щоб сповна відчути щастя материнства, звільняються з роботи. Інші, не маючи такої можливості, запрошують досвідчених няньок. Ймовірність того, що дитина в новій сім’ї страждатиме, за словами Лідії Михайлівни, цілком виключена. Після приїзду в Бельгію маля ставлять на облік в українському консульстві. Раз на рік його батьки зобов’язані надати звіт про його розвиток. Крім того, за усиновленим хлопчиком або дівчинкою до 18 років зберігається українське громадянство.

Щороку в Бельгії проводять свято усиновлених дітей — накривають великий стіл, готують спеціальний концерт, знайомляться між собою. Задовго до нього Лідія Демчук готує запрошувальні листівки — щоб ніхто не забув про майбутнє торжество. Торік у ньому взяло участь найбільше тих, хто прийняв у свою сім’ю маленьких українців.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво