Сім ритуальних троянд - Соціум - dt.ua

Сім ритуальних троянд

20 травня, 2011, 13:35 Роздрукувати Випуск №18, 20 травня-27 травня

Творчість Василя Стефаника була формою сакрального ритуалу.

© referatwm.ru

Творчість Василя Стефаника була формою сакрального ритуалу. Минуло вже 140 літ від дня народження цього великого письменника.

У романі «Троянда ритуального болю» я зробив спробу написати, напевне, надто суб’єктивну версію психічної біографії Майстра. Я намагався вжитися у його внутрішній світ, у його трагедійну харизму.

За харизму смертній людині доводиться розплачуватися. По-всякому — розладнаними нервами, випробуваннями долі, гримасами таланту. Бо харизма — це завжди великий талант.

У нього закохувалися жінки. Чоловіки прагнули дружби з ним. Він, за незначними винятками, почувався самотнім. Чужі прив’язаності не гарантують звільнення з-під болісних нападів відчуття присутності пані Порожнечі, відчуття фатальної дисгармонії людини.

Навколо нього снували тіні і парсуни, тіні парсун і парсуни тіней. Багато хто з тих тодішніх тіней і парсун називав себе Василевим другом. Його справді за життя любило чимало людей. Таке явище не надто поширене у крихкій метафізиці письменницького життя.

Але його й ненавиділи, і не розуміли, і не помічали його таланту. Господь їм суддя…

Більшість його творів наснажені енергетикою безсмертя. Пам’ятаєте, у «Степовому вовку» Германа Гессе йдеться про сонм безсмертних, товариство геніїв, які є андрогінними і не мають віку? Серед того золотого товариства можна побачити й античний профіль Стефаника…

Він жив то у віддаленому покутському селі, то у великих європейських містах. У нього не було ні краплинки поклоніння перед географічним місцем проживання. Екзистенціалісту, яким він був завжди, байдуже до географії, бо він знає, що людина зазвичай є за своєю суттю подібною у Парижі і в Диканьці…

Він тікав від людського болю та екзистенційної безвиході, але втекти не міг. Потворні символи страждання наздоганяли його скрізь — у покутських полях, біля краківського вокзалу чи у львівській кнайпі.

Йому було однаково, де писати свою «Новину» або «Діточу пригоду» — у русівській хаті чи у віденському готелі. Він всюди й завжди відчував тугу людини за втраченою урочистістю і святковістю Райського Саду.

Його називали безнадійним песимістом. Але чому тоді його твори лікували потомлені або й зношені душі багатьох співвітчизників?

Казали, що він є селянським письменником. Але найперше його читала інтелігенція, до якої був не завжди справедливий. Він витворив із близького йому покутського селянина ідеальний образ — і почав боготворити його. Він так любив цю казку, що іноді не згоджувався з логічними доводами, які підкидало життя… Волів романтизувати своїх селян, навіть зображуючи трагічні сторінки їхнього життя.

Йому таки було суджено стати лікарем. Але не тіла, а душі. Лікуючи інших вогнем і залізом своїх слів, припікав, скорчений судомами душевного болю, власні виразки.

Його ідеалізм не підвладний ні рокам, ні фізичному в’яненню. Він — один з найяскравіших літературних ідеалістів світу. Часто бував незручним і різким у приватному житті. Видатні митці рідко є єлейними і приємними першому зустрічному. Вони не зобов’язані ні клеїти до рота гримаси-усмішки, коли їм сумно, ні вдавати інтерес до тих, хто не викликає у них жодного інтересу.

А світло найбільших зірок має найбільше болю.

Нехай цих сім невеликих частин будуть алегорією семи ритуальних троянд до підніжжя вічної пам’яті про Майстра.

Мати була для нього світом. Поруч були інші світи — батько, брати і сестри, велика родина, село Русів і далі-далі. Але мати закривала й заслоняла все.

Мама була за межею уявлень. Якщо інші люди нагадували хлопчикові переплетіння кольорів, то мама вбирала в себе всі можливі основи кольорів та їхні відтінки, а найперше пасіонарність чорного та білого.

Мама захищала від батькового гніву. У школі містечка Снятина Василько вчитися мусив, але не хотів, бо там не було любові. Спершу підліток Василь пробував змиритися. Але — «я чув підлість за тихий хід, і кров моя діточа із серця капала».

Мати Оксана приходила до нього пішки. На дорозі від Русова до Снятина стояв камінний хрест. Василько йшов до нього від Снятина, мама — від Русова. Невідомо, чи ще колись так калатало його серце, як тоді, коли спішив зустрітися з Головною Жінкою свого життя. Намагався не показувати хвилювання. Не скаржився. Мама здогадувалася про все. Приносила любов, їжу, білі сорочки й приховані від батька гроші.

Не могли наговоритися. Не встигали наслухатися. Мама дивилася на Василька, сповнена благоговійного трепету. Навколо не було нічого й нікого, окрім цього переливання душ сина і матері.

Минали роки. Василь став відомим письменником ще за життя своєї мами. Перед смертю вона, не маючи спеціальної освіти, спонтанно озвучила глибоку правду: «Певно, нещасливий мій син, коли люди так плачуть над його писаннями…».

У листі до свого близького приятеля Вацлава Морачевського Василь Стефаник пише: «Донині у мене іншої любові нема, як до матері. Не раз, а сто разів на день я боюся своїх дверей, аби не розтворилися та аби мені не подано телеграми. Я такий нещасливий!».

Але трагедія материної смерті була незворотною. Якраз настав перший день нового століття — першого січня 1900 року.

Стрепенулася. Певно, хотіла його востаннє поблагословити. Він скрикнув: «Мамо!». Але на подушках лежала вже не вона, а мертва молода царівна на вишитих рушниках. Із темряви вихопилася маска батькового лиця. Василеві хотілося впасти біля матері і обціловувати її холонучі руки та ноги…

Контрастність характерів батька Семена і матері Оксани є, можливо, найближчою до правди відповіддю стосовно контрастності почуттів письменника. Батько не раз несвідомо розвивав його почуття невпевненості і навіть неповноцінності. Найближчому товаришеві Вацлаву Морачевському Василь не раз робитиме дуже важливі листовні сповіді.

Можливо, дружба з Морачевським була несвідомим пошуком не лише старшого брата і товариша, а й сурогату батька. Бо лише дуже близькій людині можна так сповідатися:

«У мене зчаста лучаєся почутє безсильности і непевности… бувало так: увійду межи люди і нагле почую спад сили, звуженє думок і невдоволенє… Бо Ви пишете, що я файний та добрий, а я таким не є…»

Василь Стефаник, ще молодий і не впевнений у власному таланті, що часто притаманне майстрам, шукає у Морачевському ідеальний образ друга і заступника. Ця людина має символічно відновити функції, дещо розладнані ранніми дитячими травмами. У такому ставленні, близькому до релігійного, відбивалася й туга за ідеальною дружбою.

Світ Василя Стефаника з його трагічними візіями не витримав би такої ваготи, якби не ці острівці дитячого ідеалізму і цієї чистої, можна навіть сказати священної, надії на античну високість людських стосунків. Для Стефаника розхолодження колишньої дружби рівнозначне внутрішньому умертвленню.

Це і є відбиток постійної внутрішньої боротьби письменника між ідеальним і реальним. Між білим і чорним. Між болем і радощами. Середини немає.

Це можна назвати неврозом. Або тягарем любові/ненависті. Чи спокутою за байдужість більшості. Криком відчаю. Життям на помежів’ї. Письменник із більш-менш гармонійним світовідчуттям банально не міг би витримати таких доз трагедійного боку життя. Та й тікав би від них чимдуж…

А Стефаник робив навпаки. Покутські селяни у своєму загалі не топили у річці дочок, не вбивали
конокрада способом групової розправи, не бажали, хай із найглибшого відчаю, смерті своїй дитині. Їхнє життя було сповнене важкої фізичної праці... Але побутово-банальний триб селянського життя ніколи не цікавив письменника.

Зрештою, на мій погляд, його селяни — це умовні «фішки». На їхньому місці могли би бути будь-які люди. Чому ж селяни? Просто письменник у зв’язку зі своїм походженням найкраще знав селянське життя. Знав би життя чумаків чи акторів мандрівного театру — то писав би про них. Основне для нього — не професія чи географічне проживання людини, а її душа, розтерзувана болісними пристрастями.

Василеві Стефанику потрібно було занурюватися в атмосферу межових психічних станів. Життя і побут покутського села кінця ХІХ — початку ХХ століття не можна вивчати за його творами! Бо він не реаліст-побутописець, а співець екзистенціальної епілепсії.

Євгенія Калитовська — рідна сестра його майбутньої дружини Ольги, дружина священика Василя Калитовського і мати двох дітей, — поволі входила в його серце, не питаючи дозволу.

Над усім і всіма вивищувалося доброзичливе й світле лице Євгенії. Богині. Недавно снилося, що він цар… а цар може полюбити лише царицю… а хто ж вона, як не цариця?..

Потреба тримати кохану на п’єдесталі йшла від п’єдесталізації матері. Кохання з елементами апостолізації є особливо крихким. Крок праворуч, крок вліворуч — статуя злітає долілиць, роз’ятрюючи в душі закоханого ще гостріший біль порожнечі. Нещасний (і щасливий) той, хто так любить. Нещасна (і щаслива) його обраниця.

...Скільки в цьому найкращому із світів відбувається кожен день таких тихих і непримітних трагедій почуттів, коли люди через якісь непереборні (принаймні для їхньої психіки) обставини не можуть бути разом? Скільки ламається найщиріших помислів, скільки руйнується найщирішої любові? Якби всі, хто любить одне одного, могли би бути разом, виникла б нова порода людей — вільних і щасливих. Але цей жереб не для всіх. І ламається цвіт і світ, і морозяться душі, і бамкає поминальна коханню, яким поступаються через неможливість бути разом... Ви чуєте цей глухий моторошний звук: бам-бам-бам?! Це кат у залізних рукавицях колесує вашу любов...

Але йому не судилося жити з Євгенією. Попри ірраціональність кохання, він також не міг обходитися без її сестри Ольги, бо вже більше десятка літ, як вона, найперше в листах, стала його сповідником. Найближчою людиною. Ще у червні 1899-го він писав у листі до Ольги Кобилянської:

«Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона спивала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність».

Євгенія Бачинська померла, Софія Морачевська могла бути лише другом. Ольга Кобилянська теж. Соломія Крушельницька також виявляла знаки пильної уваги. Але ні письменниця, ні співачка — з їхніми небуденними талантами і великими амбіціями — не могли серйозно претендувати на роль єдиної чи принаймні першої.

Чому? Він був доволі авторитарним та еґоцентричним. Хоча це було приховано за шаром інших рис характеру... У Стефаникові генетично відгукнулася не лише мати, а й батько. А співіснування двох творчих особистостей під одним дахом завжди породжує багато проблем, особливо якщо вони подібні...

Після смерті матері в одному з листів до Ольги Гаморак у нього вирветься:

«Мені все приємно писати до Вас і мило читати від Вас листи. Ви пишіть, що хочете і як хочете, але пишіть, бо Ви тепер такий чоловік, що стоїте коло мене найближче, від родини навіть ближче».

Василь Стефаник не витримував сам себе. Самотнє життя було би для нього непосильним.

Євгенія Калитовська заміжня. Донжуанських рис він мав небагато, бо надто цінував духовну сторону стосунків. А якщо йти далі — йому була необхідна жінка-мати, жінка-соратниця, жінка-сателіт. Саме такою була Ольга Гаморак.

Якби навіть Стефаник став жити з Євгенією Калитовською, то різні сторонні фактори (осуд людей, муки сумління, побутові негаразди) цілком могли б перетворити їхнє кохання на відчуття трагічної помилки. І як тоді жити далі? Зрештою, в людей складається доля так, як повинна була скластися. Незважаючи на романтичну вуаль припущень і версій...

Отже, Ольга. Він належав до того типу людей, які завжди будуть більшою чи меншою мірою незадоволені своїм вибором. Терплячість, любов і навіть жертовність Ольги сприяли певному оздоровленню Василя як людини.

—Тоді, у Кракові, він цілував мою руку, шепочучи у п’яному екстазі, що цілує землю. Мене тягнуло і відштовхувало його товариство. Я боявся і любив. Боявся за екстатичну темінь його душі, що не знала святощів, окрім штуки. Любив за месіаністичне самоспалення. Станіслав Пшибишевський — це був Жрець літератури — перший справжній жрець, якого я видів. Нехай у нього була потворна душа кентавра, цапині ноги і очі чи то Мефісто, чи алкоголіка. Але як він у молитовному трансі піднімав руки, як розчинявся у своїх химерних пошуках потрібного слова й образу! Нехай той образ був хворою галюцинацією, а не пронизливим символом, але як він любив і вірив!

Кажуть, зараз він спився до краю, став напівжебраком. Але він віддав себе на заклання. Пшибишевський ламав долі жінок, які були з ним, і дітей, яких вони народжували. Це була свиня, що пожирає власні творіння, керована магією літератури. Чи потрібно комусь такої жертви? Може, се була лише форма несвідомої саморуйнації? Жрець, кат, фанатик, пияк, мученик — се він.

Коли Маковей відмовив мені у друці, а хтось із редакції «ЛНВ» казав, що «Вечірня година» — се сирий матеріал, то се була інша сторона літератури: така домашня, до болю обридлива. «Кретини можуть не читати, бо їм однако з «Годинов», як без неї» — відповів Маковеєві.

У нашій інтелігенції нема таких, як одержимий польський жрець. Писаки пишуть делікатні фабрикати. «Як ми маємо стати на якусь оригінальну і сильну літературу, то треба писати безлично голі образи з житя мужицького», чуєте, пане Маковею? А вас нехай вже не обходить моя роздвоєність до Пшибишевського. Ви однаково того збагнути не зможете. Наш заокруглений патос і патріотизм до першої грошової втрати — се навіть не пародія на творчу трагедію польського жерця. Се фальшиве доросле лепетання вічних нерозвинутих підлітків. Воно навіть за межею пародії.

Я би хтів, аби мої слова були як грім і блискавка. Аби вони спалили єлейний отроцький смалець нашої так званої літератури. Я мордуюся, пишучи, але се вдруге най вас не обходить, маковію маковійовичу, чуєте чи ні? Не маковеї створять здорову і сильну літературу, без галюцинаторних прокльонів людині, як у Станіслава Пшибишевського, але і без вашого смальцю, у якому топите усе живе!

«Я таких оповідань буду сотки писати, я буду і повісті писати, але ніколи не буду давати їх публіці заокруглених».

Нехай я буду перегноєм для майбутнього, але най се вас утретє не обходить, пане редакторе.

А література смутку — се і є література найвищої радости. Ні, я не ображений на вас. Я піду далі — і прийму все, що мені суджено. А ви лишайтеся у своєму болоті, де лише вміють квакати і вдавати якусь причетність до слова. Комедіянти, та й годі...

Справжні слова у нас так рідко вимовлялися. А Вона чекає, як царівна, не отруєних розголосом писателів, не череватих редакторів із широкими капшуками грошей, не самозакоханих бевзів, які повірили у свій напівбожеський образ, не чемних патріотів із любов’ю до народу у корчмах і кнайпах.

Вона чекає того дужого і могутнього, хто виконає Його волю, що би се не коштувало тому, дужому і могутньому, як людині. У мене заслабі нерви і голос, але я перший поцілую руку новому нареченому нашої царівни...

* * *

Коли Стефаник був послом у Відні і жив постійно в одній кімнаті з Левком Бачинським і відомим журналістом Ярославом Веселовським, виникла сварка. Веселовський постійно радив приятелеві писати. Стефаник завше відмовлявся: то заважає чиясь присутність у кімнаті, то немає бажання і сили. Нарешті приятелі звільнили йому кімнату на ніч. Веселовський купив горілки і харчів. Стефаник, із внутрішнім страхом у серці, зважився.

Він зачинився. Пляшка поволі порожніла. Було тихо й печально. Занурившись у купіль журби, він написав «Діточу пригоду». До їжі не торкався. Жрець не повинен багато їсти, інакше йому не відкриються космічні чакри.

Веселовський з’явився зранку і злякався неприкрашених наслідків таємниці ритуалу. Його приятель був блідий, як крейда. Ледве стояв на ногах від психічної перевтоми. На підлозі безладно валялося багато списаного паперу. На столі лежало кілька сторінок новели. Веселовському здалося, що навколо лунає дивна музика — печальна й життєствердна, трагічна, як війна, і велика, як правда. Василь тонув у цих звуках, скомпонованих деміургійною силою. Вага кількох листочків паперу притискала стіл до землі. Зараз він буде розплющений від сконденсованого болю. Стіл впаде на підлогу, а Василь, покладений на шальки невидимих терезів, полетить над безжурними віденськими будинками, шукаючи гармонії над містом, надто причетним до цієї страшної війни.

...а в небесах і Василько, і Настя, і їхня мама, що її жовнірська куля вбила, такі лагідні, із білими усмішками янголів і чорною кров’ю біля серця... він підходить до них — і хлопчик питає: «Вуйку, чого ви вбили у вашій новелі мою маму?»... «То не я, дитино, то война її вбила»... «Война?»... «А з тобою і сестричкою що відтак сталося?»... «Ми йшли, йшли... спочатку маленька кулька вцілила Настю... вона дуже кричала... я тягнув її на собі... але потому затихла... все затихло... я ліг і плакав...» «А потому?»... «А потому... мені щось снилося біле і високе... а відтак я вчув біль коло серця... затих... а потому опинився тут, коло своєї мами і Насті»...

Велика Україна кликала його мовою, за якою так тужив, і магією великих могил.

«Стою на вуглі своєї хати і простягаю до Вас руки».

Більшовицькі ідеологи розтиражують цю цитату більше, ніж його твори. Їм було байдуже до болісного експресіонізму Майстра. О, вони були першими справжніми знавцями піару, ліплячи зі Стефаника недолугий образ беззахисного слізливого дідка-галичанина, що марить їхніми цінностями!.. Вони захотіли зробити з нього символ класика, що стужився за серпом і молотом.

Але Стефаник — не Горький, який теж цінував його талант. Він не надавався до жертовної глини для нових «символів». Досить уже, що від сорому за червоні бенкети сина перевертаються у могилі кістки Коцюбинського. Стефаник не мав ані дрібки барабанного патріотизму при широкім мисленні. Але він написав «Марію». Марія не відпускала. Її сини також містично спостерігали за їхнім творцем зіницями, що згасли за вільну Україну.

Він — вільний, наскільки може бути вільним письменник, скутий кайданами власних метафізичних законів. Він не тремтить над кожною редакторською правкою, але журиться тим, що пише на діалекті. Літературна мова уявляється йому найбільшою запорукою соборності? Він прагне розширити читацьке коло? Почуває дивний лінгвокомплекс?

Лизанівський, галичанин за походженням, опікується не лише перевиданнями, а й високими гонорарами. Письменник задоволений гонорарною політикою, але його починає лякати їхня інша політика...

Тим часом радянські ідеологи поволі чаклують над «перевтіленням» Стефаника. Його кваплять: писати, писати і ще раз писати. Але літературне стахановство — не для нього. Ані зараз, ані ніколи. Останні новелістичні історії Стефаника, наприклад «Червоний вексель» чи «У нас все свято», позначені вимученістю і навіть відсутністю запаморочливих глибин там, де рядки перестають бути лише ними... Річ не лише у втомі немолодого письменника. Хоча навіть у цих творах він ніде не підігрує радянським «перетворенням».

Йому пропонують звання академіка Всеукраїнської академії наук.

...Це потім радянщина натворить чимало поетів-академіків і прозаїків-«генералісимусів». Письменник є передовсім письменником, а не сановитим блазнем, обчіпляним орденами та брязкальцями для дорослих, що прагнуть забавок...

Також його намагаються купити досмертною пенсією від так званого Народного комісаріату освіти, який починає підготовку його приїзду на радянську Україну. Вірний товариш Левко Бачинський, знаючи скрутне матеріальне становище Стефаника, радить прийняти її як гроші за письменницькі заслуги.

На прийомі в радянського консула у Львові Стефаник відмовляється від звання радянського академіка,
мовляв, він не вчений, і від співробітництва із львівськими радянофільськими «Новими шляхами». Його критикують комуністи з-за двох сторін Збруча. Він відмовляється також від приїзду на радянську Україну, щоб ніхто не потрактував цей приїзд як капітуляцію. Він ухиляється від сорому.

Присвячує Хвильовому свою новелу «Межа», друкуючи її в донцовському «Віснику». Комісари скрегочуть зубами... А та цитата, розтиражована у радянських медіа і висмикнута з контексту його подяки за «ювілейну прикрість», була звичайною чемністю. Адже там він згадував Єфремова і Грушевського, Пилипенка і Кримського, а не ідеологічних бонз.

Настали моторошні радянські 30-ті... Жахіття їхнього раю стають більш ніж зримими: арешти, розстріли, голод. У 1933-му в листі до народного комісара освіти важко хворий письменник відмовляється від досмертної пенсії.

Не міг. Не піднімалася рука далі її отримувати, незважаючи на бідну старість. Наприкінці звернення він допише:

«А прихильником Великої України я все був і буду».

...Але його вимріяна Діва Україна ще не народилася...

Забував слова. Просив одягати себе у старий плащ. Із паличкою — кожен крок, як міх на плечах! — ішов до клуні, біля якої була лавка: «Тут теперички мої салони!».

Згорблена сива постать, навколо якої вужем вився жаль за дорогим і назавжди втраченим...

Була холодна листопадова осінь 1936-го. Зорі на небесах поховалися, щоб не бачити відходу їхнього обожнювача. Їм було страшно.

Не міг сидіти в хаті, хоч звір із червоною пащею вкупі з кулею тривоги покинули його. Застудився. Запалення легень поволі переходило в агонію. Згадав, що біля домовини матері залишене місце. Для нього.

«Який я слабий, який я каліка, але до свого гробу я ще годен дійти».

Смертельна блідість вкрила лице. Почався сердечний напад. Лікар зі Снятина Іван Подюк іще відтягнув на кілька днів смерть, бо дуже любив хворого. Зраділий Стефаник повторював, як Маленький Білий Хлопчик:

— Івасю, дякую тобі! Але яке то було страшне! Яке страшне!

Але лікар уже все знав... Через кілька днів напад повторився. Хворий кликав сина Юрка, що виїхав до Канади. Розмовляв із мамою. У гарячці питав, чи люди їли. Обізвався до небоги Параски, яку дуже любив:

— Параско, йди додому, не мучся коло мене!

У хаті ніби промайнула тінь батька Семена, що шістнадцять років тому відсилав сина додому, щадячи від споглядання Її приходу. Семен стиснув синові руку. Мати Оксана погладила сиву голову свого дорогого хлопчика.

Кудись спішив. Наказував подати свої переклади книжок. Просив принести йому одяг.

— Це не моя хата... я йду до своєї...

Надходила ніч — сьомого грудня. Температура піднялася до 41. Розплющував очі — і далі марив. Вже ніхто не дізнається, хто приходив до нього тоді, окрім батьків, Ольги і двох Євгеній...

Родина зібралася в іншій кімнаті. Коло нього спочатку був лікар Подюк. Потім поїхав. Русівський священик Михайло Дольний сидів біля узголів’я, шепочучи молитви. Ніч була безконечною.

О 3.30 парох вийшов:

— Уже.

Над світом і Русовом заридали.

До узголів’я великого мученика клали любов і троянди, книги і скорботу.

Мертві залишаються молодими.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво