Сила доброго гумору

Усмішка. Відкрита, широка, добродушна... Мистецтвом усміхатися Петро Мокійович володів бездоганно. Усміхнений на людях, він підтримував добрий настрій співпрацівників, розвеселював товариство, підбадьорював набагато молодших за себе, їдко висміював те, що не подобалося, а отже, підлягало осудові, запереченню.

Журналіст, публіцист, видавець, Петро Інгульський мав славу людини з найближчого оточення Юрія Мельничука, по-своєму трагічна постать якого сьогодні трактується переважно негативно. Відповідно й на Інгульського впала тінь високопоставленого шефа (редактора журналу «Жовтень», депутата Верховної Ради УРСР), а «позитив» - хай яким скромним він був - таки залишився в пам’яті сучасників. Ну хоч би й таке.

У 1956 році журнал систематично публікував матеріали, пов’язані зі 100-річчям Івана Франка. Редактор запросив до редакції ціле гроно сучасників - Дениса Лук’яновича, Михайла Рудницького, Михайла Яцківа та багатьох інших. Після зустрічі доручив готувати до друку спогади, не завжди «зручні» для радянського режиму. Та й серед авторів були проскрибовані, змушені жити й працювати в ідеологічних путах. Але головним виконавцем волі Мельничука був його заступник - Петро Мокійович. Він допроваджував до читача живі спомини, оминаючи цензурні та обкомівські рогатки. Його добродушність і комунікабельність додавала творчого настрою і таким людям, як Юрій Шкрумеляк, Володимир Гжицький, Микола Чайковський.

Усі ці галицькі інтелігенти вижили в гулагівському пеклі, і, природно, кожен по-своєму ділився «незабутніми враженнями».

Володимир Зенонович Гжицький, котрий найчастіше відвідував редакцію «Жовтня» (спочатку на вулиці Підвальній, а потім - на Ватутіна), розповідав, що Інгульський був чи не найуважнішим слухачем: з його обличчя зникала усмішка, воно набирало поважного й печального вигляду - так, наче хотів додати до розповіді щось своє, зболене, трагічне: чи про голод 30-х років у рідних подільських селах, чи репресії недавньої доби в Галичині, але... переводив розмову в безпечне русло.

А то й «розігрував» безмежно наївного Володимира Зеноновича придибенціями про те, що «Облліт» (цензура, кабінети якої стикувалися з редакцією через спільну стіну) терміново лагодить теплові радіатори, бо, мовляв, іще до зими хоче пристосувати їх так, аби підслуховувати редакційні розмови. І коли Гжицький патетично обурювався, Інгульський, задоволено потираючи лоба, переходив до іншого, щойно вигаданого сюжету...

Мої стосунки з Петром Мокійовичем були епізодичними. Добре пригадую, як 1959 року, цензура покоротила мій вірш «Рідна мова», і редакції довелося робити «виривку» - висмикувати з тиражу листок і вклеювати «виправлений».

Петро Мокійович, як розповідали співробітники, з того приводу дуже журився, бо змушений був особисто керувати тим неприємним процесом у друкарні «Атлас». Можу тільки уявити собі його вигляд, коли він через багато років змушений був пережити зняття з верстки своєї п’єси (написаної у співавторстві з Олександром Лізеном), до чого я мав пряму причетність і ніс повну відповідальність як виконувач обов’язків головного редактора... Але П.Інгульський, якого багато хто не любив за їдкий гумор, не був ані зловмисним, ані злопам’ятним. Він тяжко пережив трагікомічну ситуацію, коли правління ЛО СПУ зробило подання на нього як редактора журналу. З метою прискорити призначення документи передали «нарочним», і через кілька днів зі столиці прибуває представник президії СПУ, щоб представити нового редактора, але не Петра Інгульського...

Зосередившись на видавничій роботі (директорував у Львівському книжково-журнальному видавництві, яке в 60-х роках отримало назву «Каменяр»), Петро Мокійович споглядав літературне середовище «прижмуреним оком». А воно, те середовище, як і творчий процес, було неоднозначним. Видимих і невидимих конфліктів у боротьбі за «булаву» уникав, з увагою ставився до молодих літераторів, не ділячи їх за офіційними категоріями. Тому, коли 1962 року Андрій Малишко і Любов Забашта запросили до редакції «Жовтня» близько двадцяти «новобранців поезії» - а серед них були Анатолій Таран, Ігор Калинець, Роман Кудлик, Микола Ільницький, - проявляв тактовність і люб’язність. А згодом, коли нашого брата партапаратчики тягали на партійні судилища за «творчі збочення» з магістрального соцреалістичного курсу, тільки підсміювався з глупоти «руководящего состава нового тіпа» і з задоволенням частував кавою авторів перших книжок, додаючи до їхніх пристрасних монологів і свої оцінки. Найчастіше такі «здибанки» відбувалися десь у «Сільраді» чи «Жіночих сльозах» (кав’ярні-пивнички, «общепітовського» зразка), найменовані Петром Мокійовичем так влучно, що їхні назви протрималися буквально до недавнього часу.

Вимушене «коливання», синхронне з лінією капеесесівського офіціозу, безумовно, позначилося на більшості творів письменника, котрі належать до літератури на виробничу «тематику» (сьогодні їх не читають і не перевидають). Але на сторінках цих видань то тут, то там промениться живе слово, зблискують іскринки гумору, відлунює туга за нездійсненими мріями. Іноді в довірливих розмовах з письменником пробивалося щось таке болісне й гірке - то смуток, то відчуття провини, то товариське співчуття... Запам’ятав саме таку тональність, коли Петро Мокійович повідомив мені, що десь «у верхах» вирішується питання про мою участь у роботі делегації УРСР на XXXI сесії Генасамблеї ООН. Я не дуже тішився новині, знаючи, що цьому протистоятимуть не лише «браття по перу», а й дрібні чиновники в обкомівських кабінетах... Але більше бентежило те, що обов’язково доведеться відробляти за такий «прояв довір’я».

Я подякував за добре слово, у відповідь побачив на обличчі Петра Інгульського приязний усміх. Той усміх видався мені щирим, нелукавим, характерним для всіх подолян - і східних, і західних… І то не тільки регіональна прикмета. Такого усміху сьогодні варто пошукати. От і напередодні 100-літнього ювілею письменника хочу поновити його у своїй пам’яті. Хочу, щоб ми, такі непримиренні до себе - в побуті, творчості, намаганні утвердити тільки «своє», частіше думали про «наше». Про українське. Про істинно родинне.

Нині модно ходити у вишиванках, підкреслювати свою патріотичність, кладучи руку на серце під час виконання Державного Гімну. Шкода, що Петро Мокійович не дожив до цього часу. Його статна фігура в розкішно вишитій сорочці вирізнялася б у гурті, в якому так природно чувся б його голос, а гумор відлунював би в голосах молодих побратимів.

Бачу усмішку Петра Інгульського, усмішку, очищену від скверни жорстокої доби...