ШТРАФБАТИ НЕ ПРОСЯТЬ ВОГНЮ... - Соціум - dt.ua

ШТРАФБАТИ НЕ ПРОСЯТЬ ВОГНЮ...

5 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 5 вересня-12 вересня

«Багато хто з військових письменників, генералів і маршалів так перекручують історію Великої Віт...

«Багато хто з військових письменників, генералів і маршалів так перекручують історію Великої Вітчизняної війни, що від справжнього минулого іноді залишається лише загальне тло, схема, а зміст почасти компонується таким чином, що часто-густо просто незрозуміло, коли і де відбувалися ці чи інші події. Історія Великої Вітчизняної війни абсолютно неправдива. Вона відповідає духу сучасності: когось треба прославити, про когось слід змовчати...» — заявив одного разу в інтерв’ю «Литературной газете» маршал Радянського Союзу Георгій Жуков. Цікаво, якою правдою керувався сам Георгій Костянтинович, створюючи свої знамениті «Спогади і роздуми», якщо деякі сторінки війни залишилися поза увагою нашого уславленого полководця? А вони, між іншим, мають право бути оприлюдненими, незважаючи ані на дух сучасності, ані на політичну кон’юнктуру, яка продовжує свою незриму роботу з руйнації найсвятішого — правди війни, навіть після падіння великої імперії.

Кажуть, що війна закінчується лише тоді, коли землі віддають прах останнього солдата. Але до цієї вивіреної часом аксіоми варто додати ще одну, не менш важливу істину: про завершення війни можна говорити лише тоді, коли про неї буде сказано всю правду.

Про що не сказав Жуков?

У 1990 році світ побачило чергове 10-те видання книги знаменитого маршала «Спогади і роздуми» з незмінною посвятою радянському солдатові.

Видання було присвячене 45-річчю Великої Перемоги. А в передмові наголошено, що видавництво «Агентство друку Новин» поставило собі за мету насамперед зберегти недоторканним текст, він був підписаний до друку самим Георгієм Костянтиновичем.

Історики, а також просто шанувальники військової минувшини з величезним нетерпінням очікували виходу мемуарів Жукова, сподіваючись знайти нарешті в «Спогадах і роздумах» репресоване раніше, а тепер реабілітоване слово маршала. Вони сподівалися, що правда про Велику Вітчизняну війну таки вирветься з пазурів цензури. Цьому сприяли і перебудовні процеси, що знаменували початок 90-х. Однак сподівання виявилися марними. І передусім це стосувалося розділу п’ятнадцятого мемуарів Жукова: «Суворі випробування тривають (1942 рік)».

Відомо, що саме в 42-му, такому катастрофічному для Червоної Армії, році з’явився сумнозвісний сталінський наказ за № 227 «Ні кроку назад!» Георгій Костянтинович присвятив цьому документові два абзаци. Хоча наказ і події довкола нього заслуговують на більшу увагу.

Звинувачувати Жукова у замовчуванні подробиць наказу наркома оборони за № 227 від 28 липня 1942 року, мабуть, не варто. Адже перше видання «Спогадів і роздумів» вийшло друком у 1969-му, а текст наказу «Ні кроку назад!» читачі у повному обсязі вперше побачили аж через дев’ятнадцять років. Понад сорок років наказ № 227 перебував під пильним наглядом працівників спецфонду. Чому? Та тому, що в наказі йшлося про те, як відповідні органи повинні правильно організовувати «роботу» з боягузами, панікерами та порушниками дисципліни. Засоби для зміцнення бойового духу в армії пропонувалися такі. Насамперед сталінський наказ зобов’язував знімати з посад і віддавати під трибунал командуючих арміями, корпусами і дивізіями, які дозволили самостійний відхід військ без наказу командування фронтом. Рядових панікерів і боягузів Сталін наказував знищувати на місці без зайвих, так би мовити, церемоній. Окрім цих драконівських методів організації оборони, Йосип Віссаріонович наказав сформувати у складі кожної армії загороджувальні загони і «поставити їх у тилу нестійких дивізій». Поліпшити міць оборони мали також штрафні роти та батальйони, які діяли на найскладніших, найнебезпечніших ділянках фронту.

Штрафні батальйони призначалися для командирів і політпрацівників старшої та середньої ланки. Треба сказати, що командири і комісари батальйонів та полків могли бути направлені у штрафбат не інакше, як за вироком Військового трибуналу фронту, решта — просто за наказом командування армії чи навіть дивізії. До штрафних рот посилалися рядові червоноармійці і молодші командири згідно з полковим наказом без усіляких трибуналів. Штрафні роти ставали «рідними» і для кримінальних елементів, котрі виявляли бажання «змити кров’ю всі свої провини перед державою». Так, лише у 1942—43 роках на фронт було відправлено понад 155 тис. колишніх «зеків». Усі штрафники мали бути розжалувані в рядові і позбавлені нагород на час відбування покарання.

Командний склад штрафних підрозділів призначався з числа вольових і найдосвідченіших командирів та політпрацівників. Командири отримували необмежену владу щодо своїх підлеглих. Так, командир штрафбату мав у середовищі своїх бійців владу командира дивізії і міг будь-кого з них розстріляти на місці за найменші провину чи непослух.

Свідчить колишній командир взводу 322-ї окремої штрафної роти, а нині кандидат технічних наук, доцент, викладач Київського державного міжнародного університету цивільної авіації Михайло Григорович Ключко:

«Ці підрозділи були вигідні командуванню. З одного боку, їхнє існування давало змогу хоча б якось підтримувати рівень дисципліни. А з іншого — з допомогою штрафників і за рахунок «дешевої» солдатської сили можна було перевірити правильність прийнятого рішення. Наприклад, перед командиром ставилося завдання: захопити той чи інший рубіж. Як дізнатися, які сили сконцентрував там противник? Отож віддавався наказ командиру штрафроти: взводом або двома, а іноді й ротою провести вночі розвідку боєм. Матиме рота втрати чи ні — це нікого не хвилювало. Головне — не допустити втрат лінійних підрозділів. Адже взяття опорних населених пунктів, міст приписувалося не штрафним підрозділам, а лінійним. У жодному офіційному повідомленні Інформбюро ніколи не зазначалося, що та або інша висота, населений пункт узяті силами штрафної роти або штрафбату. Це було суворо заборонено! Називалися полк, дивізія, армія, які входили в село чи місто відразу ж за штафниками.

Між командирами і підлеглими штрафбатів були, як правило, товариські стосунки. Інакшого ставлення за тих умов бути просто не могло. Існував суворий закон: під час бою ти повинен підтримати товариша вогнем, коли він здійснює перебіжку, а потім він — тебе. Якщо не зробиш цього, життя в роті тобі не буде».

Ротація кадрів у штрафних підрозділах відбувалася досить швидко. Так, командири і політпрацівники змінювали один одного з економічних міркувань, адже місяць служби їм зараховувався за шість, а термін вислуги у званнях скорочувався наполовину, порівняно з цим терміном для інших офіцерів діючої армії. Тому за сім–вісім місяців служби у штрафбаті можна було вирости від лейтенанта до підполковника.

Уся країна — гігантський штрафбат...

Треба зауважити, що радянське командування не тільки бійців штрафбатів, а й особовий склад звичайних підрозділів, м’яко кажучи, не жалувало.

У серпні 1945 року маршал Жуков глибоко вразив начальника штабу армії США генерала армії Дуайта Дейвіда Ейзенхауера своєю відвертістю щодо радянських методів подолання мінних полів: «Коли ми підходимо до мінного поля, наша піхота йде в атаку так, ніби мін не існує взагалі. Втрати, завдані військам через протипіхотні міни, вважаються всього лише рівнозначними тим, яких би ми зазнали від артилерійського та кулеметного вогню... Піхота, що атакує, не підриває протитанкових мін. Коли вона досягає протилежного краю поля, виникає прохід, яким ідуть сапери і знімають протитанкові міни, щоб потім можна було пустити техніку», — поділився досвідом Жуков.

«Я яскраво уявив собі, — пише колишній головнокомандуючий експедиційними силами союзників у Європі і майбутній президент США Ейзенхауер, — що було б, якби якийсь американський чи британський командир дотримувався такої тактики... Американці визначають ціну війни в людських життях, росіяни — у загальному очищенні нації... За моїми спостереженнями, Жуков приділяв мало уваги методам, які ми вважали життєво необхідними для підтримки морального духу в американських військах: систематична зміна частин і створення їм умов для відпочинку, надання відпусток і максимальний розвиток технічних засобів боротьби, які дозволяли не ризикувати людьми на полі бою. Все це було звичайною справою в американській армії, але, здавалося, було просто неприродним у тому війську, де служив Жуков».

Звичайно, в американській армії, як і в британській чи, скажімо, в німецькій, командири зобов’язані були піклуватися про збереження життів підлеглих, інакше їх неминуче очікував трибунал. У Робітничо-Селянській Червоній Армії, а пізніше і в Радянській — навпаки: найстрашнішим злочином було невиконання завдань, які могли призвести навіть до стовідсоткової втрати особового складу. Того, хто мужньо відмовлявся виконувати такий наказ, розстрілювали на місці або направляли до лав штрафбатів. Свій начальник був страшніший за ворога.

Ветеран Великої Вітчизняної війни, а нині співголова ветеранів легендарної 65-ї армії Василь Прокопович Вечерський розповів мені, що солдати на генеральському сленгу під час бойових дій узагальнено називалися — «дрова». «Дров» зазвичай не шкодували... Тому й гинули наші діди та прадіди тисячами і мільйонами як у штрафпідрозділах, так і в звичайних військових частинах РСЧА.

Як відзначав свого часу відомий німецький воєначальник, теоретик та історик генерал Карл Філіп Готфрід фон Клаузевиць: «Росія не та країна, яку справді можна завоювати, тобто окупувати... Така країна може бути переможена лише власною слабкістю і діями внутрішніх суперечностей». Краще, мабуть, не скажеш.

Відомий радянський письменник Костянтин Симонов свого часу опублікував лист одного з фронтовиків, котрий брав участь у Керченсько-Феодосійській операції: «Я був на Керченському півострові в 1942 році. Я збагнув причину ганебної поразки. Цілковита недовіра командувачам армій і фронтів, самодурство і свавілля Мехліса, людини неграмотної у військовій справі... Заборонив копати окопи, щоб не підривати дух солдатів. Висунув важку артилерію і штаби армії на самісіньку передову. Три армії стояли на фронті протяжністю 16 кілометрів, дивізія займала по фронту 600—700 метрів (вона налічувала від 10 до 19 тисяч особового складу. — Авт.), я ніде потім не бачив такого скупчення військ. І все змішалося у криваву кашу, було скинуте в море, загинуло тільки тому, що фронтом командував не полководець, а безумець...»

Один німецький солдат у листі додому описував радянські атаки через мінні поля: «Великі щільні маси людей прямували пліч-о-пліч мінними полями, які ми щойно виставили. Люди в цивільному і бійці штрафбатів рухалися вперед, як автомати. Щілини в їхніх рядах з’являлися лише тоді, коли кого-небудь убивало або ранило вибухом міни. Здавалося, ці люди не відчувають ані страху, ані вагань. Ми помітили, що тих, хто падав, пристрілювала невелика група комісарів чи офіцерів, яка йшла за наступаючими. Невідомо, що скоїли ці люди, чому з ними так поводяться. Серед полонених, які потрапили до нас, був офіцер, котрий не зміг виконати завдання, старшина, що втратив у бою кулемет, та солдати, чий злочин полягав лише в тому, що вони відбилися від своєї колони під час маршу... І, незважаючи на таке несправедливе поводження, жодному з них не спадало на думку скаржитись... Ніхто не міг визнати, що завдання може бути просто нереальним для виконання, а вирок — несправедливим».

Для німців така тактика була за межею розуміння, тому радянські атаки вкарбовувались у пам’ять буквально кожному солдатові вермахту: «Ведення бойових дій росіянами, особливо під час наступу, характеризується використанням великої кількості живої сили і техніки, які командування часто кидає в бій безглуздо й уперто, але досягає мети. Росіяни завжди відзначалися своїм презирством до смерті; комуністичний режим ще більше удосконалив цю рису... Двічі розпочата атака повторюватиметься знову і знову, незважаючи на втрати, до того ж третя і четверта атаки будуть ще впертішими й холоднокровнішими. До завершення війни росіяни, не звертаючи уваги на втрати, кидали піхоту в атаку в майже щільно замкнутих лавах», — писав німецький офіцер у своїх спогадах.

Коли сьогодні заново перечитуєш мемуари Жукова, Штеменка, Василевського і порівнюєш з нещодавно оприлюдненими архівними матеріалами, які потрапили на суд читачів, доходиш висновку, що радянське військове мистецтво — це насамперед шаблон. Цей шаблон — не ознака відсутності стратегічного і тактичного таланту в наших генералів. Передусім — це прояв їхнього марксисько-ленінського світогляду. Вони також були рабами системи, такими самими, як офіцери і солдати. Генерали не мали уявлення про існування індивідуальної свободи, тому й гнали на бойню мільйони ще більш безправних рабів.

У 1939 році, під час штурму лінії Маннергейма, фінське командування після кількадобового безперервного перебування своїх кулеметників на вогневих позиціях було змушене подбати про періодичну заміну обслуги, а точніше — про психологічну реабілітацію своїх бійців. Адже деякі фінські кулеметники після зимової кампанії 1939—1940 р.р. потрапили до психдиспансерів… Чому? Та тому, що червоні полки і дивізії велетенським людським котком, незважаючи на жахливі втрати, накочувалися на фінські позиції. Кулеметники Суомі просто не встигали перезаряджати свою зброю. Кулемети захлиналися, а сотні, тисячі бійців Червоної Армії назавжди залишилися лежати на фінських полях, покритих товстим шаром снігу. А кулеметні обслуги Країни тисяч озер просто божеволіли від такої кількості крові і трупів довкола.

Психологи наголошують, що коли звичайна людина вперше позбавляє іншу життя, у неї трапляється злам, який може призвести навіть до божевілля. Можна лише уявити, якого стресу зазнали фіни, зіштовхнувшись із упертістю, фанатичністю та жертовністю наших військ. Адже під час цієї 105-денної війни радянські війська втратили, за різними оцінками, від 130 до 300 тисяч чоловік. Фінляндія ж — 19576...

Промайнув рік, і червоні полки та дивізії вже штурмували німецькі позиції під Москвою, незважаючи ані на втрати, ані на те, що ці атаки не принесуть тактичного успіху. Літописець 4-ї танкової армії, якою командував генерал-полковник Еріх Гепнер, зафіксував у журналі бойових дій атаки 17-ї та 44-ї кавалерійських дивізій на свої позиції: «…Не вірилося, що противник збирається атакувати нас на цьому широкому полі, яке більше підходить для проведення парадів… Та ось три шеренги вершників рушили на нас. Сяючим від сонця снігом хвацько мчали вершники з шаблями наголо, притиснувшись до ший своїх коней… Перші снаряди розірвались у самісінькій гущі атакуючих… Страшна чорна хмара зависла над полем бою. У повітря полетіли розірвані на шматки люди та коні… Нашому подиву не було меж, коли після першої атаки росіяни знову пішли в наступ. Неможливо уявити собі, що після загибелі перших ескадронів страшна вистава триватиме знову… Однак місцевість уже пристріляна, і загибель другої хвилі кінноти відбулася ще швидше, ніж першої». 44-та дивізія загинула майже вся, а 17-та втратила три чверті особового складу. Керував лобовими атаками наших кіннотників маршал Костянтин Костянтинович Рокоссовський…

І так було упродовж майже всієї війни. Червона Армія, незважаючи на численні втрати, проводила фронтальні атаки, витісняючи з нашої території, а пізніше — і з Європи, німців. Лише 3-й Білоруський фронт із 13 січня по 25 квітня 1945 року втратив у боях за Східну Прусію 421 тисячу бійців. Червона Армія штурмувала у лоб кожну висоту, кожне село і кожне місто. На чолі атаки в бій, як правило, йшли штрафні батальйони та роти, адже ці підрозділи існували аж до завершення війни.

Якщо ж нашим полководцям не вистачало штрафбатів, то на мінні поля кидалися звичайні частини. А командирам висувалося конкретне завдання і доводилися можливі наслідки, які їх могли очікувати після бою. Альтернативи не було. Або орден на груди, або… Кажуть, на фронті навіть воювали такі штрафбати, особовий склад яких на 100 відсотків був укомплектований полковниками…

Великий російський письменник Федір Михайлович Достоєвський вважав, що воювати необхідно «не так зброєю, як розумом». Перемогу він оцінював залежно від того, якою ціною вона досягалася, — розумом чи кількістю жертв. «Розумом — це коли своїх втрат менше, ніж у противника. Але якщо трапляється навпаки і за кожного убитого ворога сплачено декількома життями переможців, то війна виграна не розумом, і в такому разі віншування полководця — глум над мертвими, над тими, хто загинув через його некомпетентність»...

Сталіна ніколи не хвилювало питання ресурсів. 1/6 Землі забезпечувала диктатора і матеріальними, і людськими «запасами».

Однак не варто у всьому звинувачувати нині покійного диктатора. Його сучасник і талановитий державний військовий діяч французький генерал Шарль де Голль дав досить яскраву і виразну характеристику генералісимусу Сталіну: «Він був успішний тому, що зустрів народ такою мірою живучий і терплячий, що найжорстокіше рабство його не паралізувало, землю, заповнену неабиякими ресурсами, союзників, без яких не можна було перемогти противника, але які без нього також не розбили б ворога».

Георгій Костянтинович Жуков присвятив свої «Спогади і роздуми» сотням, тисячам і мільйонам бійців. А партійний письменник Михайло Шолохов у передмові до мемуарів Жукова так і написав: «Жуков був великим полководцем суворовської школи. Він розумів, що на плечі солдата лягла найважча частина ратного подвигу». Ось так. Цікаво, що думав про своїх підлеглих Жуков, коли кидав їх на штурм неприступних Зеєловських висот у 45-му році. Тоді, нагадаю, за півкроку до перемоги загинули десятки тисяч бійців, згоріли на німецьких позиціях, зупинені фауст-патронами, сотні танків. За роки війни наша країна, за підрахунками істориків, втратила 43 мільйони 448 тисяч людей. 28 мільйонів з них — військові. Втрати ж Німеччини— 4 мільйони військовослужбовців та 2 мільйони цивільного населення. Нехитра математика свідчить, що за кожного вбитого німецького вояка Радянський Союз платив життями семи своїх червоноармійців. Тому маршал Жуков аж ніяк не може бути представником суворовської школи полководців. Адже для талановитого російського воєначальника, яким, безперечно, був Олександр Васильович Суворов, головне гасло у військовому мистецтві звучало так: «Не числом, а умінням». Тодішні маршали й генерали лише на словах проповідували основні принципи суворовської «науки перемагати». Насправді ж до останнього дня війни вони продовжували гнати війська на ворожі позиції, не звертаючи уваги на втрати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво