ШЛЯХОМ ДО ЄВРОПИ: ЯКОЮ МОВОЮ РОЗМОВА? - Соціум - dt.ua

ШЛЯХОМ ДО ЄВРОПИ: ЯКОЮ МОВОЮ РОЗМОВА?

18 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

Коли слова втрачають своє значення, народ втрачає свою свободу. Конфуцій Розмову сліпого з глухим нагадують деякі українсько-європейські діалоги...

Коли слова втрачають своє значення, народ втрачає свою свободу.

Конфуцій

Розмову сліпого з глухим нагадують деякі українсько-європейські діалоги. Як на міждержавному рівні, так і між офіційними та неофіційними особами. Мене, наприклад, і досі сміх бере, коли згадую, як закордонний ветеран журналістики ну ніяк не міг зрозуміти, чому в українських газетах так мало рекламних публікацій і, відповідно, мізер надходжень за цією статтею доходів.

Європейцю важко уявити, що виробники товарів та послуг у нас змагаються, перш за все, не за споживача та його гроші, а за прихильність влади. Що головним аргументом конкуренції у нас працює не співвідношення ціна/якість товару і вправність реклами, а своя людина в адміністрації.

Сміх сміхом, проте дехто з наших в Європі теж зустрічає посмішки хазяїв, коли мову веде про речі менш конкретні, але не менш важливі. Про моральні та політичні стандарти, наприклад. Що пересічному українцю про них відомо? Хоч побіжно киньмо оком на ті європейські принципи. Їхній зміст, якщо не гортати грубезні томи законодавства, можна уявити, наприклад, з концептуального викладу директора Інституту філософії НАН України Мирослава Поповича.

«Проголосивши метою кожного політичного союзу збереження природних і невід’ємних прав людини, Декларація прав людини і громадянина висловила в цьому безсмертному формулюванні принцип, згідно з яким основою громадського порядку є захист особистої ініціативи окремої людини. Особиста свобода має передумовою скасування приватної правової залежності й автономію особистої ініціативи, зокрема від державної влади. Ці принципи протистояли абсолютистській владі поліцейської держави…

З моральної точки зору це означає захист гідності людини як основну засаду всієї організації суспільства». («Ліберальні цінності, або роздуми біля парадного під’їзду Європи», «Дзеркало тижня», №47/01.)

Слово — одне, змісту — два

Отже, «захист особистої ініціативи». Особа — то індивід? Індивідуалізм — егоїзм? Для людини пострадянської знак питання у рівнянні викликає протест, а в кращому разі — цікавість: а як ще інакше? У нас інакше не могло бути, бо вся інформаційно-освітня радянська машина працювала саме на цей результат. Енциклопедичний словник ще 1985 року вказав абсолютно недвозначно: «Моральна орієнтація індивідуалізму — егоїзм, в крайніх формах вона призводить до анархізму і нігілізму. Критикуючи індивідуалізм, марксизм-ленінізм протиставляє йому принцип колективізму».

Приблизно так і сприймають сьогодні індивідуалізм мільйони українців — майже всі, кому за 25. Приблизно такий погляд переважав і в Європі першої половини минулого століття. «Сьогодні індивідуалізм — cлово з недоброю репутацією, воно асоціюється з егоїзмом і самозакоханістю» — скаржився майбутній Нобелівський лауреат з економіки Фрідріх Гаєк в 1943 році. Відтоді, проте, на Заході дещо розібралися з оманливим непорозумінням.

Звернули увагу на те, що одне слово (індивідуалізм) деякі філософські школи протиставляли одразу двом поняттям: 1) колективізму та 2) егоїзму (себелюбству). І запропонували подивитись на ці протиставлення «з іншого боку». Ось що тоді побачили.

Якщо до першого поняття дійсно існує єдиний антонім (індивідуалізм), то для другого в європейських мовах є й більш логічні і органічні антоніми: перш за все — альтруїзм. Здавалося б, це незначний стилістичний нюанс, який мало хто помічав.

Але відомий прихильник «відкритого суспільства» філософ Карл Поппер довів, що за цим нюансом криється принципова світоглядна протилежність. Він приводить простеньку табличку:

А) Індивідуалізм протилежний А*) Колективізму,

Б) Егоїзм протилежний Б*) Альтруїзму.

Звідсіля добре видно, що дійсність має чотири поняття, тоді як деякі тлумачники свідомо чи несвідомо зводять їх до двох. К.Поппер вважав, що таке «скорочення» не є випадковістю, що його корені сягають — ні багато ні мало — філософії «батька авторитаризму» і співця кастового суспільства Платона. Саме він та його послідовники наполягали, що людина, яка не може поступитися своїми особистими принципами та інтересами заради загального, є себелюбцем, егоїстом.

Так більшість з нас звикли вважати. А як же тоді бути з відомим явищем колективного егоїзму? Нацизм в Німеччині і комунізм в Радянському Союзі продемонстрували чи не найжахливіші криваві проти своїх і «чужих» народів злочини в історії людства. В цих та інших відомих випадках члени однієї спільноти (нації, класу чи то релігії) знищували мільйони людей заради суто егоїстичного прагнення примножити свої надбання.

Виходить, що колективізм — зовсім не синонім альтруїзму і не протилежність себелюбству. Але цього не хотів помічати і визнавати сам Платон, який наполягав на вульгарно-спрощеному уявленню про ототожнення альтруїзму з колективізмом, а індивідуалізму — з егоїзмом. Таке «спрощення», а точніше — підміна понять аж до наших днів дозволяло успішно заплутувати етичні засади, оскільки ця плутанина виправдовувала авторитарні моделі устрою суспільства.

Платоники, серед яких були, зокрема, такі широко відомі радянському студентству фігури, як Гегель, Маркс та Ленін, наполегливо і послідовно навіювали — і таки навіяли — мільйонам людей уявлення, що антиіндивідуалізм — це те ж саме, що і «благородна» безкорисливість.

Це псевдофілософське кліше К.Поппер вважав надзвичайно небезпечним досягненням антигуманістичної пропаганди, бо воно веде до тоталітарного трактування християнства, до відмови від головних надбань християнської етики і сучасної західної цивілізації.

В той же час відомо, що ще до Платона в тій же Давній Греції індивідуалізм був складовою частиною інтуїтивної ідеї справедливості. Проте, на відміну від платонівської версії, та справедливість означала не гармонію в державі, а певний спосіб ставлення до особи. К.Поппер нагадує, що Перикл, наприклад, наполягав, що індивідуалізм органічно пов’язаний саме з альтруїзмом.

Саме такий, поєднаний з альтруїзмом індивідуалізм став ядром християнства, а згодом і основою західної цивілізації. Чи випадково Святе Письмо велить любити, як себе, ближнього свого, а не свій рід, своє плем’я, свою державу тощо?

Свобода — толерантність

Ось як пояснює зв’язок саме такого індивідуалізму із моральними та політичними засадами сучасної Європи той же Ф.Гаєк: «…головними рисами того індивідуалізму, про який ми говоримо, є повага до особистості, як такої, тобто, визнання абсолютного пріоритету поглядів і пристрастей кожної людини в його особистій сфері діяльності… а також впевненість в бажаності розвитку індивідуальних здібностей і здатностей.

Це індивідуалізм, який розпочинався з елементів християнства та античної філософії, вперше склався в епоху Відродження і відтоді розвинувся в те, що ми називаємо західноєвропейською цивілізацією. Слово «свобода» так витерлось від надмірного вживання і зловживання, що не хочеться позначати ним ідеали, які переважали протягом цієї епохи. Толерантність — ось, можливо, єдине слово, яке все ще зберігає зміст принципу, що набував все більшої і більшої важливості протягом всього цього історичного періоду, аби лише останнім часом занепасти...»

Таким чином, свідома моральна дискредитація індивідуалізму надавала послідовникам Платона етичний «аргумент» в некритичному і абсолютному утвердженні колективізму, як протилежності індивідуалізму. При тому давно зафіксовано, що підсвідомий потяг до колективної діяльності іноді буває тільки приводом (разом з іншими) дати волю своєму брутальному егоїзму, не відчуваючи докорів сумління. Сумління, яке непокоїть людину, коли вона відчуває себе індивідом — особисто відповідальним за свої думки та вчинки.

Тобто, одне й те слово в нашій мові і мові європейця може означати протилежні речі, про що дехто з нас навіть не має й думки. Ми, на відміну від Західної Європи, знайомі тільки з платонівською версією: індивідуалізм — егоїзм. Європа ж віддає перевагу іншій формулі: індивідуалізм — свобода, або індивідуалізм — толерантність.

Таким чином, в наявності дві проблеми. Перша — ознайомити націю з європейським розумінням індивідуалізму (як і деяких інших однозначних, на наш, перший погляд, дефініцій). Без засобів масової інформації тут, очевидно, не обійтись.

Друге питання — для мовознавців. У багатьох в Україні є підстави вживати слово «індивідуаліст» у звичному, платонівському тлумаченні. Але ж, існує й периклівська, морально протилежна версія цього слова. Як же її вживати, щоб не збити з пантелику читача чи слухача?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво