Шлях до істини без дороговказу - Соціум - dt.ua

Шлях до істини без дороговказу

19 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 19 травня-26 травня

Питання про церкву, свободу совісті і релігійну свободу ми досі зазвичай розглядаємо в політичному полі — у тому його кутку, де живуть також проблеми двомовності та інтеграції...

Фото Василя АРТЮШЕНКА
Фото Василя АРТЮШЕНКА

Питання про церкву, свободу совісті і релігійну свободу ми досі зазвичай розглядаємо в політичному полі — у тому його кутку, де живуть також проблеми двомовності та інтеграції. Розмова про свободу совісті спотикається об міжконфесійні конфлікти й перспективи утвердження однієї чи іншої церкви ближче до трону. Тобто не доходить до висот (чи все ж таки глибин?) поняття про релігійну свободу як особисту необхідність. Питання релігійної свободи залишається відкритим не лише тому, що це одна з не досягнутих наразі нами демократичних норм на рівні законодавства. Закон, зрештою, можна переписати, чим нині й займаються ті, кому належить. Ступінь релігійної свободи — це оцінка нашої релігійності як такої. Саме релігійності передусім, а вже потім толерантності, терпимості та інших чудових чеснот. Адже питання про свободу виникає лише тоді, коли ми приймаємо віру як щось невід’ємне, індивідуальне і цілком необхідне. Коли це вже не стільки питання про повернення майна чи виділення земельної ділянки, про розкол чи євроінтеграцію, про вірність героїчному минулому чи політичному кредо, скільки потреба без зовнішніх перешкод просуватися до Істини. У цьому сенсі потреба в релігійній свободі стає однією з правильних ознак прояву волі до віри.

Після приходу до влади «віруючого президента» ми мали право очікувати, що принаймні з боку держави будуть зроблені певні кроки до очищення релігійного питання від «нерідних» сенсів. Що, можливо, прискорить складніший процес — внутрішнього, індивідуального усвідомлення особистої релігійної свободи. Наскільки ж виправдалися ці сподівання?

Людмила Філіпович, заввідділом сучасних релігійних процесів Інституту філософії НАН України

Нинішнього року ми проводимо вже десяту наукову конференцію, присвячену темі свободи совісті і свободи релігії. Ще донедавна для України словосполучення «релігійна свобода» звучало дивно. Сполучення «релігійна свобода» боялися передусім саме представники церков. Але час розставив все по своїх місцях. Скажімо, православні Московського патріархату не сприймали цієї ідеї, допоки самі не зіштовхнулися з утисками у Західному регіоні. Так само, як греко-католики у Східному. Тоді вони зрозуміли, чим відсутність релігійної свободи загрожує їм там, де вони не становлять більшості. 1994 року організатором першої конференції виступила Правнича фундація. Але ініціатива чомусь не була продовжена, і тоді організаційну роботу взяли на себе ми — Інститут філософії НАН України та Українська асоціація релігієзнавців. Конференція стала традиційною і набула форми публічних слухань: ми відмовилися від звичної монологічної форми виступів і взяли за основу саме форму обговорення. Цього року ми обрали тему «Взаємини держави та релігійних організацій у правовій та політичній сфері». І це не випадково. За останні півтора року Україна переживала певні потрясіння, і нам було цікаво простежити, як саме церкви та релігійні організації брали чи не брали участь у цих подіях.

І ще один момент — власне правничий. Сьогодні закон, за яким розгортається релігійне життя в Україні, піддається певним змінам та новим прочитанням. Мається на увазі ініціатива, з якою виступив президент України щодо приведення законодавства у цій сфері до європейських стандартів. Нині працює комісія, яка має зробити цей закон ще ліберальнішим і демократичнішим. Річ у тім, що наше законодавство, на відміну від західного, є заборонним, а не дозвільним. У нас прагнуть описати все і підігнати під якісь шаблони. А життя набагато цікавіше і оригінальніше, ніж це можна передбачити у законах. Тому треба дати певний простір для свободи і релігійним організаціям, і віруючим. Діючий закон про свободу совісті та релігійні організації лімітує головно роботу організацій. Права і власне релігійна свобода особи залишається багато в чому поза його увагою. У новому законі ми сподіваємося зробити акцент саме на права особи — і це відрізняє його від попереднього. Можливо, в нього буде навіть інша назва. Хоча може не дуже вдалим є формулювання «свобода світогляду», але, гадаю, він буде мати в назві саме «свободу світогляду». Окрім того сподіваємося вирішити проблему неузгодженості законодавства. В комісію, яка готує новий проект закону про свободу совісті, запрошені представники різних відомств — Міністерства освіти, Міноборони, Міністерства праці — з тим, щоби все-таки це узгодження відбулося і були внесені відповідні зміни і до їхніх профільних законів.

Після помаранчевої революції релігійні організації відчули себе вільніше. Попри всі претензії до нового президента, він один із перших є віруючою людиною. Він розуміє людей віруючих. Можливо, релігійність часом у чомусь йому заважає. Але приємно, що він не підходить до цього питання з позицій виключно світських чи державних. Можливо, незадоволені атеїсти чи люди, які не визначилися з своїми релігійними уподобаннями, але саме для віруючих людей це добре.

Втім пожвавлення релігійного життя не загрожує новими загостреннями міжконфесійних конфліктів. Дружби та любові між православними ми не досягнемо найближчим часом. Просто треба розуміти природу різних православних і не прагнути їх механічно поєднати. Нещодавно у передачі «5 копійок» брали участь ігумен Євстратій УПЦ КП і Кауров. Їхня дискусія продемонструвала — це абсолютно різні люди, різні культури, різні ментальності. То навіщо їх єднати в межах однієї церкви? Назріває також конфлікт між римо-католиками та греко-католиками, особливо у західних областях. Новий закон саме повинен дати можливість не заганяти проблему в глухий кут, а розв’язувати її реально.

— Як ви оцінюєте? Це поліпшило ситуацію з релігійною свободою?

—У мене подвійне ставлення до реформи Держкомрелігій у Держдеп у складі Міністерства юстиції. Хоча, звісно, багато країн існують без усяких державних департаментів у справах релігій. Мені шкода людей, які там працювали і працюють. Це класні фахівці. До того ж у цій сфері, крім специфічних знань, потрібен досвід. І коли сьогодні цим керують люди, котрим байдуже, чим керувати — рухом цінних паперів чи динамікою релігійного життя, то ясно, що проблем буде більше. І найприкріше — втрата людей, які працюють на обласних рівнях. Вони є справді ходячі енциклопедії. Якщо вони підуть, ми багато втратимо. Хто прийде їм на зміну? Адже на хвилі помаранчевої революції до влади приходять часом випадкові люди, критерієм добору яких є «підтримують» вони чи «не підтримують», а не їх фаховий рівень. Тому дуже хотілося б зберегти кадровий склад. Реєстрацію й аналіз роботи релігійної організації принаймні в наших умовах не може зробити будь-який юрист. Наша юридична освіта не дає специфічних знань, необхідних для роботи з релігійними організаціями. Тобто якийсь дорадчий чи експертний орган має бути. І такі ради створюються в областях — є міста, де ці ради плідно працюють. Але немає волі з боку центральної влади.

Анатолій КОЛОДНИЙ, президент Української асоціації релігієзнавців

Вже перші виступи Ющенка говорили про те, що ми рухаємося далі від досягнутого. У нас за законом церква відокремлена від держави. Президент казав: «До мене прийде віруючий, я не буду питати, до якої конфесії він належить. Ми разом помолимося і вирішимо всі питання». Здавалося, все йде до того, що замість «від» постане «і»: відокремлення церкви і держави. Бо якщо «від», то це означає, що держава втручається, а церква має це терпіти. Але останні події засвідчують, що ситуація розвивається навпаки — ми спостерігаємо намагання підпорядкування церкви тим процесам, які відбуваються у політиці держави. Клерикалізація світської держави всупереч закону, всупереч Конституції. Візьміть хоча б святкування ювілею України на території Софії. Чому це мусить відзначатися в храмі? До того ж у цей храм запрошено представників усіх конфесій — як християнських, так і нехристиянських. І байдуже, що між православними існує конфлікт, між православними і католиками існує розділення, що не може митрополит Володимир і патріарх Філарет стояти поруч — вони обидва мають на те підстави і можновладці мусять із тим рахуватися. Порушується навіть внутрішній устрій церкви, субординація віруючий–священнослужитель у храмі. По центру має стояти владика, а мирянин — збоку. А тут по центру стоїть президент, а владики — на місці мирян. А хоч би ти президент, ти світський володар, у церкві — мирянин і не можеш заступати місця духовного владики. Згадайте Великодні події: державні службовці з благого наміру привезли вогонь, а потім роздавали його, щоб ніби поєднати Україну. У що це вилилося? Знову у протистояння. Представники УПЦ самі поїхали і привезли вогонь. І вони мають рацію, коли питають: а чого це раптом державні службовці займаються роздаванням Благодатного вогню? Цим мають займатися духовні особи. Ця клерикализація насаджується, нав’язується Україні зверху, від влади.

Ще одним моментом став намір ввести у світських школах предмет «Християнська етика». По-перше, для цього треба змінювати Конституцію, закон про свободу совісті, закон про освіту, де сказано, що освіта є світською. А тут раптом без будь-яких змін дається розпорядження: вводити і все тут. По-друге, ми поліконфесійна країна. Так, в нас є мусульмани, юдеї, але навіть інтереси християн враховані далеко не всі. Адже насправді ця «Християнська етика» — це катехізація, бо переважно вводиться у православному варіанті. До того ж я рецензував програми «Християнської етики» і можу сказати, що під виглядом начебто етичного предмета має місце прагнення ввести основи Закона Божого. На мій погляд, державна освіта повинна залишатися світською, адже церква і сама має можливість займатися просвітництвом через недільні школи і власні учбові заклади. Інша справа, що православні в більшості цього не роблять. Баптисти це зробили, юдеї, адвентисти відкрили свій вищий навчальний заклад. А православні хочуть використати державу, щоби вона вирішила їхні проблеми з втрати віруючих. Церква має сама активно вести свою роботу. Ми зробили дослідження і дійшли висновку, що там, де церква працює добре — як у західному регіоні, — там новітніх релігій майже нема. А якщо подивитися на південь, схід, то там просто засилля. Бо церква спить і чекає, що до неї будуть заганяти віруючих.

Відбувається політизація церковного життя. Явище небажане, але до того спонукає протистояння православних і прагнення партій використати цю напругу у власних цілях. Ліві партії — особливо Компартія, прогресивні соціалісти намагалися це робити на минулих виборах, але це ні до чого не привело. Це позитивний знак. Це означає, що люди все ж таки відділяють для себе церкву і політику. Жодна партія, яка в назві мала слово «християнський», не пройшла.

Часом мені доводиться чути: у церкви порівняно з іншими суспільними інститутами високий рейтинг довіри. Але я в це не вірю. Мені здається, це від незнання чи нерозуміння. Люди просто мало стикаються з тим, що діється всередині церкви так, як вони стикаються з політикою, міліцією чи комунальними службами. Цей рейтинг — це швидше надія на те, що хоча б у церкві все гаразд. Але якби вони з тим зіткнулися щільніше, то рівень довіри був би таким самим, як в інших інститутів, зокрема державних.

Ми пропагуємо толерантність. І це в законодавчому полі має відобразитися у зміщенні акценту з релігійної організації на особу віруючого. Ми маємо приймати людину такою, яка вона є, і не намагатися нав’язати їй свій шлях до істини. Тоді матимемо толерантність і тоді ж — громадянське суспільство.

Архієпископ Ігор Ісіченко

За президентства Віктора Ющенка так і не було запропоновано нових моделей державно-церковних відносин порівняно з часами Леоніда Кучми. Демократична риторика сполучається й надалі з властивими посткомуністичним режимам моделями чиновницького контролю церковного життя та державного патерналізму.

Знаковою подією для Ющенка було використання церковного складника в сценарії його інавгурації. Замість того, щоб їхати по благословення до свого духівника, новий президент зібрав релігійних лідерів у Софії Київській, незважаючи на канони, які прямо забороняли одним брати участь у спільній молитві з іншими, на реалії міжконфесійних взаємин і ставлення віруючих людей до запрошення для молитви до їхньої історичної святині представників інших конфесій. Державний лідер тоді фактично прийняв на себе повноваження «верховного понтифіка». Наступні акції в Софії зберігали такий стиль. Відомий московський публіцист якось саркастично зауважив, що навіть Путін не дозволяє собі ставати серед архієреїв на патріаршому місці, як Ющенко.

Щоправда, нова адміністрація зважилася ліквідувати Держкомрелігій як надто вже одіозний релікт сталінської епохи. Однак невдовзі з’ясувалося, що повноваження Держкомрелігій активно береться виконувати секретаріат президента України. Працівники секретаріату були творцями й виконавцями чергового проекту «об’єднання в єдину помісну церкву» УАПЦ та УПЦ-КП, який закономірно провалився в листопаді 2005 р. А до президентських промов наполегливо вписували ідеї творення «єдиної помісної церкви». Зрештою, Держкомрелігій було-таки відроджено в дещо прихованій формі Державного департаменту в справах релігій.

Найсумнішим є те, що, намагаючись ініціювати доцентрові процеси в церквах східного обряду, високопосадовці формують конформістське середовище, здатне знехтувати канони й елементарну мораль задля виконання урядового замовлення. Варто було Петрові Ющенкові взятися активно допомагати у відбудові харківської Іоанно-Богословської церкви, як обдарована щедрими пожертвами парафія за кілька місяців перейшла до лідера нових симпатій президентської родини — УПЦ-КП. І якщо підкупом і адміністративним тиском гуртуватиметься з продажних пристосованців у рясах довкола владного олімпу нова «помісна церква», я б не хотів бути її парафіянином, незалежно від того, чи матиме вона канонічне визнання…

Петро Зуєв, священик УПЦ, директор Центру богословських студій

Деякі експерти закидають адміністрації Ющенка, що вона активно втручається в церковне життя. Однак я не вважаю такі заяви відповідальними. Пригадаймо ситуацію, коли розглядалася можливість об’єднання Київського патріархату на чолі з Філаретом та УАПЦ. Точка зору президента країни була відомою: Віктор Ющенко підтримував таке об’єднання. Однак, коли стало зрозуміло, що єпископат УАПЦ не підтримує запропонованої Філаретом моделі об’єднання, держава не застосовувала тих методів «переконання», які мали місце в минулому. Це свідчить про те, що Ющенко не орієнтується на силові методи розв’язання церковних питань, як вважають деякі експерти в Росії. Натомість Президент України намагається ініціювати певні об’єднавчі процеси, постійно наголошуючи на тому, що держава зацікавлена в об’єднанні Православних Церков. Я не вважаю, що Президент не має права давати свою оцінку ситуації, що склалася сьогодні у церковному житті. Він має таке моральне та юридичне право. Так само він має право, більш того, морально зобов’язаний, ініціювати певні заходи, які б сприяли гармонізації міжконфесійних та міжцерковних відносин. Інша річ, що такі ініціативи завжди мають попередньо — перед їх проведенням — проходити експертну оцінку, аби не вийшло так, що ініціативи Президента були некоректними з точки зору канонічного права.

Проте для Президента як глави держави головним інструментом впливу на релігійну ситуацію залишаються створення «правил гри», які б сприяли як релігійній свободі, так і розвитку релігійних організацій. У цьому контексті Президент на початку нинішнього року ініціював суттєве оновлення вітчизняного законодавства про свободу віросповідання, доручивши уряду розробити нову редакцію Закону України «Про свободу совісті…», розробити окремий закон про реституцію колишнього церковного майна та законодавчо розв’язати проблему копеланства. Участь у розробці цих законопроектів з одного боку фахових юристів, а з іншого представників більшості конфесій дає підстави сподіватися, що невдовзі Україна ліквідує «білі плями» у законодавстві, яке регулює державно-церковні стосунки. Сподіваюсь, що це піде на користь як державі, так і Церкві.

Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ, Релігійно-інформаційна служба України

Аналізуючи розвиток міжконфесійних і державно-конфесійних відносин в Україні з точки зору дотримання релігійної свободи, потрібно звернути увагу на кілька важливих речей. Насамперед це те, що в роки незалежності в нас відбувся стрімкий розвиток поліконфесійності, натомість суспільство не змогло швидко пристосуватися до такої релігійної багатоманітності. Як наслідок, були численні конфліктні ситуації, випадки релігійної нетолерантності. І незважаючи на значні зусилля багатьох церковних та світських діячів, спрямовані на плекання релігійної толерантності, до ідилії ще надто далеко. Я б навіть сказав, що за останній рік деякими довколацерковними та політичними організаціями було багато зроблено для розбурхування міжконфесійного моря. Згадаймо численні так звані хресні ходи-протести проти перенесення резиденції глави УГКЦ до Києва, передвиборні тури політиків на кшталт Вітренко, під час яких вона відверто пропагувала релігійну нетерпимість, факти релігійного вандалізму та антисемітизму. Зауважмо, що переважно всі ці випадки залишалися без належної реакції органів, які мають наглядати за безпекою і порядком у державі.

Інша важлива річ — законодавство. Нині чинному Закону «Про свободу совісті та релігійні організації» виповнюється 15 років. На час його прийняття він був дійсно дуже прогресивним та вдалим. До нього пізніше неодноразово вносилися різні поправки, хоча й не завжди доречні. Так, поправка про почергове використання храмів представниками різних конфесій спричинила нову хвилю конфліктів, які існують і донині. І зараз триває процес реформування законодавства в галузі свободи совісті. Але наше суспільстві ще не виробило пошани до закону, наші державні та політичні мужі нерідко нам давали і дають приклади того, що закони написані не для всіх.

У часи правління Л.Кучми стало традицією, що влада, центральна, а особливо регіональна, фаворитизувала одні (переважно одну) конфесії на противагу чи навіть шкоду іншим, передумовою повернення культових приміщень була лояльність до режиму. Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій (ВРЦ), контрольована Держкомрелігій, мала формальний характер і найчастіше збиралася для того, щоб спонукати її членів до підтримки влади. Не дивно, що низка церков створили альтернативний орган для співпраці та координації дій. Також закономірною була підтримка більшістю релігійних організацій з числа «нелюбих» попередньою владою помаранчевого руху за справедливість (а не одного з кандидатів, як люблять подавати у протилежному таборі). Це був також виступ проти старих форм державно-конфесійних відносин, за партнерство і рівність. Ліквідація президентом В.Ющенком Держкомрелігій стала кроком до зміни цих відносин.

Як на мене, надзвичайно позитивним явищем стала самоактивізація ВРЦ і те, що президент готовий прислухатися до її думок. Разом із тим, у більшості областей було створено або за наказом президента, або за ініціативи різних церков регіональні міжконфесійні ради, покликані нормалізувати відносини на місцевому рівні, що також є обнадійливим фактором. Важливо зауважити, що як новостворений Держдепрелігій, так і реформовані місцеві відділи у справах релігій, вже не мають права монополії на посередництво у стосунках високих державних мужів зі священнослужителями.

Але незмінним, та навіть без натяку на зміну, залишився фактор політизації церкви та фаворитизації окремих конфесій. З багатьох регіонів надходить інформація, що нові власті відверто висловлюють свої симпатії до одних конфесій, яким і планують безальтернативно передавати майно — основний об’єкт уваги державно-конфесійних загравань.

Отже, враховуючи стан релігійної свободи за попереднього і нинішнього президента, можна сказати, що зміни відбулися, до того ж у позитивний бік. Помаранчеві події навчали Церкви активно відстоювати свої інтереси та довели, що краще це робити у міжконфесійній злагоді.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво