Школа без оцінок

У цих школах не навчають грамоти, не сварять за каліграфію і не вимагають писати твори на тему «My life is...». Там немає іспитів і звичних класів, а вік учнів може коливатися від двох до двадцяти років. Чому? Тому що сучасні церковні недільні школи для дітей зорієнтовані насамперед на розкриття людського серця. Якщо ще наприкінці XIX століття їх, як писали колись, пронизував «неживий схоластичний дух», то сьогодні ситуація кардинально змінилася — нинішні школи намагаються відродити колись утрачену спадкоємність досвіду внутрішнього духовного життя. На заняттях, які зазвичай проводять по неділях, діти і молоді люди вивчають історію такої неоднозначної нині християнської церкви, катехізис, Старий і Новий Заповіт, проходять молитовні правила і нотну грамоту, а також житія святих. Мабуть, це і все, що можна сказати узагальнено про недільні школи Києва. Чому? Як виявилося, кожна з них абсолютно унікальна — наука дарування серця не може мати суворо регламентованого формату.

Свою подорож недільними школами Києва ми розпочали з чоловічого Свято-Троїцького Іонинського монастиря (УПЦ), в якому з 1994 року працює дитяча недільна школа. Ми обрали її не випадково. По-перше, вона є дітищем обителі: Іонинський — єдиний православний монастир Києва, який має недільну школу для дітей. А по-друге, тільки ця школа має свій персональний сайт, зайшовши на який можна подивитися розклад занять, пройтися фотогалереєю, прочитати про свята, майже наочно побачити викладачів і навіть зазирнути в дитячі відгуки, в найнеординарнішому з яких, що належить Петі Снедзину, написано: «Я відкрив для себе, що поклони — це справа, яка сповнює душу дуже хорошим, чистим відчуттям».

Історія недільної школи Іонинської обителі починалася так само, як починаються історії, напевно, всіх недільних шкіл. На самому початку до неї, скромної і маленької, приходили тільки ті діти, чиї батьки були постійними парафіянами монастиря. Через брак приміщень усі займалися в одній групі, що, за словами викладачів, було неймовірно складно — давалася взнаки різниця не тільки у віці, а й у досвіді церковного життя. Але нині в школі, де є вже навіть невеличка кухня, мають і програму розвиваючих занять із дошкільниками, і чіткий розподіл за віковими групами, яких на сьогодні шість. Наймолодша група — до неї входять малята від двох до п’яти років — займається під час Божественної літургії і приєднується до служби перед причастям. Цей «стандарт» діє в багатьох недільних школах. Адже таким дітям важко вистояти всю службу. Викладачі розповідають їм про те чи інше свято, навчають найпростіших молитов, проводять бесіди про послух і користь добрих справ. Якщо діти втомлюються, їхню увагу переключають на настільні ігри, альбоми для розфарбовування, вчать робити молитвословчики, бісерні аплікації і колажі, вирізати білокрилих янголів, ліпити з тіста. Причому навіть просте розфарбовування картинок у таких школах далеке від «мирського» формату. Їхня творчість спрямована на можливість пізнати божественну любов і красу, тому, коли маля каже «я за сьогодні
встиг розфарбувати тільки одну букву», можете бути певні, що йдеться про якусь церковнослов’янську іжицю, що потрапила в його в руки не просто так.

У дитячій недільній школі Іонинського монастиря, як, утім, і в інших школах Києва, заняття розпочинаються у вересні й тривають до травня. «Випадкових» викладачів немає. У кожного вчителя глибоко християнський світогляд і в церкву він не просто приходить, а в її ритмі живе. Дивовижно, але в Іонинській школі, куди щонеділі приходять близько 70 дуже різних дітей, катехізис і догматичне богослов’я викладає доктор біологічних наук; моральне богослов’я і катехізис, а також психологічні основи християнства — кандидат біологічних наук; лектор, який веде бесіди з історії Нового Заповіту, православної церкви, про житія святих і вчить читати по-церковнослов’янськи, — кандидат технічних наук, доцент кафедри металевих і дерев’яних конструкцій КНУБА. За якою програмою вони ведуть свої заняття? Чи є сьогодні усталені стандарти навчання молоді і дітей? Із цими та іншими запитаннями ми звернулися до директора дитячої недільної школи Іонинського монастиря, регента дитячо-юнацького церковного хору Ольги Алексєєвої, з якою зустрілися тут-таки — над іконною крамницею, у невеличкій світлій кімнатці з гарним круглим вікном. «У нашій країні, — розповідає Ольга Вікторівна, — кожна недільна школа працює так, як вважає за потрібне. Наша програма будується за церковним календарем: якщо в церкві свято — ми розповідаємо про це свято, читаємо про нього по-церковнослов’янськи, а на хорі співаємо відповідні пісні. У церкві кожний тиждень позначений особливим гласом, тобто розспівом, а також особливими піснями кожного гласу, які ми виконуємо на заняттях. І це правильно.

— Чи є якісь особливо важкі для сприйняття дітей предмети чи положення?

— Якщо діти приходять сюди з трьох років і зростають у цьому світі, то ніяких труднощів немає. Вони до нього всім серцем прикипають. Хоча іноді дітям складно ходити в недільну школу. Чому? Тому що після літургій усі дорослі з почуттям виконаного обов’язку йдуть їсти пиріжки і пити чай, а діти після закінчення Божественної літургії приходять на заняття, де перший урок, що одночасно є і послухом, — це молебень преподобному Іоні. На молебні, доки батюшка вичитає величезну кількість записок, вони разів сто можуть проспівати «Господи помилуй». Тільки після цього починаються уроки, лекції, бесіди, заняття хору. На уроках співу діти навчаються співати літургії, вечерні, хрещення, вінчання, панахиди. Що діти можуть реально зробити в церкві? Вони приходять у храм з батьками, де в кращому разі поставлять свічечки? У них іще немає стимулу для такої, як у їхніх мам і тат, дідусів та бабусь, молитви. Часто вони просто не розуміють, що відбувається в церкві й починають бешкетувати чи йдуть гуляти. Щоб усвідомлено проспівати «Христос воскрес», потрібно знати історію церкви. Це і є роль недільної школи, завдяки якій багато чого стає рідним і близьким.

— Ольго Вікторівно, а покарання і заохочення існують у школі?

— Оцінок і щоденників у нас немає. Через пустощі ставимо на поклони, кількість яких залежить від покарання — їх може бути дванадцять, а може й усі сорок. А от про заохочення в нас ніколи не йшлося. Головним заохоченням ми вважаємо щорічні паломницькі поїздки по святих місцях Росії і України. Для дітей вони безплатні — за них платить монастир. Ми завжди їздимо автобусом. Якось із метою економії хотіли поїхати потягом, але потім передумали, бо саме в автобусі можна відчути єдине духовне поле, усвідомити свою спільність. Це як подорож у ковчегу...

— Моє останнє запитання стосується сайта. Кому належить ідея його створення? Сьогодні освоєний інтернет-простір — велика рідкість для церковних недільних шкіл.

— Це дітище моєї сім’ї, адже я не тільки викладач і професійний музикант, а й людина, яка розуміє, що таке реклама в хорошому значенні слова. Крім того, за 13 років роботи в нас накопичилося стільки матеріалу! Хочеться поділитися, показати, чого досягли. Взагалі, роботу в недільній школі всі викладачі вважають своїм послухом, тому ми робимо все для того, щоб він проходив якнайкраще.

«Християнський олівець» і духовна сага

Дехто цей напрям діяльності, який існує в усіх без винятку дитячих недільних школах, називає додатковою роботою, але це не зовсім так. Адже коли ти ростеш, збагачуєшся внутрішньо, в тобі визріває бажання з кимось поділитися, комусь про це розповісти. Соціальна активність нинішніх церковних шкіл є найкращим проявником колись накресленого «християнським олівцем» шляху, того життєвого звичаю, про який так часто люблять згадувати. Різноманітні різдвяні вистави, великодні ранки, духовні концерти, театралізовані дійства, лялькові спектаклі влаштовуються сьогодні не тільки для парафіян рідного храму. Як правило, у дні християнських свят дитячі будинки, в’язниці, будинки пристарілих і навіть школи інших патріархатів приймають староруських князів, старозавітних пророків, святих, небесних посланників, чортів і навіть старців-провидців. Рівень підготовки в окремих школах просто вражає. Розшитий вручну одяг, чудові хітони, мистецьки оздоблені паски, прекрасно оформлені декорації, хорові пісні. Для багатьох дітей ці виступи — своєрідний послух: вибрати роль, належно підготуватися, почути критику, виправитися і, зрештою, зіграти. Точніше — показати шлях, розповісти про життя, відчути те, заради чого й погоджуєшся грати.

Діти, які відвідують недільні церковні школи, можуть мати дуже різні послухи. Протоєрей Свято-Володимирського патріаршого кафедрального собору (УПЦ КП) отець Іоанн на наше запитання про наявність послуху в дітей старшої групи недільної школи, яка, до речі, функціонує при соборі вже близько 20 років, відповів так: «Їхній головний послух полягає в тому, аби щонеділі ходити в церкву, молитися вранці і ввечері, тобто прилучатися до християнських обов’язків, виконувати їх із радістю. У цьому й полягає призначення школи — навчити дітей духовної культури. Християнство вимагає постійної праці над собою. Буває, що батьки-атеїсти заважають своїй дитині. Діти пізнали Господа, і Він дає шанс таким батькам усвідомити божественне через своїх дітей, але вони цього не розуміють. З ними доводиться працювати дуже делікатно — церква не має права втручатися у внутрішнє життя християн. Викладачі недільної школи працюють так само. До речі, викладати йдуть дуже різні люди, але ми намагаємося брати фахівців із педагогічною освітою або людей, які працюють у дитячій сфері, наприклад видають дитячі журнали, книжки.

— Отець Іоанн, скажіть, а відмінники в недільній школі є? Як церква їх заохочує?

— По-перше, церква надає можливість безплатно займатися в недільній школі, а по-друге, ми забезпечуємо дітей усім необхідним. У нас є і парти, і інтерактивна дошка, і комп’ютери, до того ж діти можуть безплатно пообідати. На великі свята, наприклад у день Святого Миколая і на Різдво, сам патріарх вручає їм подарунки і дає благословення. Ну а покаранням для тих, хто належним чином не виконує послуху, є певна єпитимія від священика чи духівника. Це можуть бути поклони, молитва, відвідування церкви. Багато дітей щиро радіють такому покаранню, адже священик приділяє їм уваги більше, ніж зазвичай.

— Потрапити у вашу недільну школу можуть тільки діти ваших парафіян?

— До нас можуть прийти всі охочі. Мало того, ми запрошуємо батьків у верхній приділ храму, де вони можуть познайомитися з учителями і навіть посидіти на уроці. Ми намагаємося побудувати заняття так, що б на них переважала не схоластика, а відбувався живий діалог.

— Якщо підліток без будь-яких пояснень на рік-півтора йде зі школи, ви готові його потім прийняти?

— Навчання в недільній школі добровільне, як і слідування християнству. Адже церква — це насамперед споріднені душі, які ведуть над собою духовну роботу. Але в кожного є свобода волі. Звичайно, якщо дитина пішла зі школи, а потім прийшла — викладачі намагаються довідатися про причину. Іноді головною причиною є батьки, які віддають дитину в різноманітні гуртки й секції, через що часу і сил на недільну школу в неї вже немає. Тоді ми намагаємося пояснити батькам, що найголовніше для будь-кого, зокрема для їхньої дитини, — стати високодуховною людиною. Все інше додасться. Дітей потрібно готувати до духовної саги.

«Тернові стежки» і катехізація

Українська греко-католицька церква приділяє духовному вихованню підлітків і малят аж ніяк не менше уваги. У київському храмі Миколи Доброго, куди ми звернулися з проханням розповісти про проведену з дітьми роботу, нас зустріла сестра Януарія. Катехізація розпочинається з трьох років і може тривати аж до смерті. Цю роботу УГКЦ започаткувала в Києві 1992 року. Спочатку заняття були тільки для дітей, згодом їх стали проводити і для дорослих. І тепер на катехізацію, яку разом із трьома сестрами-чорницями та трьома отцями ведуть іще три мирянки-катехітки, котрі закінчили спеціальні курси у Львові, приходять 70—80 дітей. Вони, так само як і в православних школах, розділяються на вікові групи.

«Дітей від трьох до семи років ми намагаємося підготувати до того, щоб, опинившись у тій чи іншій ситуації, вони не розчарувалися в цьому світі і все приймали з радістю, — розповідає сестра Януарія сидячи за невеличким овальним столиком у затишному надхрамовому залі церкви Миколи Доброго. — Часом здається, що в такому юному віці їх більше мають цікавити іграшки, але на заняттях, буває, дивуєшся тому, з яким величезним інтересом вони ставляться до Христа. Як правило, найкращими учнями в нас є діти, котрі мають набожних батьків. На катехізації молоді, куди приходять молоді люди від 16 до 30 років, ми акцентуємо увагу на цікавих їм темах — це покликання, любов, зрада, розчарування, пошуки сенсу життя. Молодь щира й відкрита — що думають, те й кажуть, тому в нас бувають дуже палкі дискусії. Я вважаю, що це добре. Якщо є дискусія — отже, людина думає, її серце відкрите для усвідомлення... Мета катехізації — вивчення основ віри, пізнання Христа і любов до Нього, введення у всю повноту християнського життя, в якому людина повинна бути постійною. Як казав Христос? Зерно, посіяне на кам’янистий ґрунт, не може пустити глибоке коріння, яке б живило його вологою. Воно засохне і не дасть врожаю. Те саме відбудеться з людиною, якщо вона не буде постійно молитися.

— Як ви знаєте, більшість киян — люди православні. Ви приймаєте на катехізацію представників інших конфесій і церков?

— Звісно. Багато православних сімей приводять на наші заняття дітей. Крім того, до нас приходить дуже багато студентів — ми теж їх навчаємо. Розумієте, наше завдання полягає не в тому, щоб когось кудись «перетягти». Моя місія — показати істинне обличчя Господа, подарувати його любов іншим, допомогти пройти через «тернові стежки». Я завжди акцентую увагу на тому, що Божа любов дається людям абсолютно всіх конфесій, навіть нехрещеним. Людина має свободу вибору. Ми тільки подорожні на цій землі, але треба, щоб наша подорож проходила з Богом.

— Сестро Януаріє, а такі поняття, як «відмінник» і «двієчник», у вас є?

— Ми не оцінюємо дітей. Для нас найголовніше — навчити їх жити духовно. Дитина може поводитися дуже погано, але внутрішньо відчувати Бога набагато більше, ніж той, хто поруч сидить смиренно. Адже ми не знаємо, що відбувається в її серці. Наші катехіти помітили — є неспокійні, дуже рухливі хлопчики, які на перший погляд здаються пустими, але якщо їх про щось запитати, вони про все розкажуть. До речі, покарань у нас теж немає. Якщо дитина щось робить не так, ми кажемо про це її батькам.