Шість десятиліть Базарської трагедії - Соціум - dt.ua

Шість десятиліть Базарської трагедії

23 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 23 грудня-30 грудня

В українській історії XX століття відомі два зимові походи. Перший рейд армійських частин під командуванням М.Омеляновича-Павленка по тилах більшовиків і денікінців тривав із грудня 1919 року по травень 1920 року...

В українській історії XX століття відомі два зимові походи. Перший рейд армійських частин під командуванням М.Омеляновича-Павленка по тилах більшовиків і денікінців тривав із грудня 1919 року по травень 1920 року. Вони проводять кілька блискучих операцій у східній Україні. Повернувшись назад, з’єднуються з армією УНР, яка на той час під тиском переважаючих сил більшовиків залишила Київ. Не мине й півроку, як армійські підрозділи УНР перейдуть річку Збруч і будуть інтерновані в Польщі. Проте збройна боротьба проти червоних окупантів не припиняється.

Опинившись поза батьківщиною, уряд і командування армії мріють повернутися в Україну. Бо дуже скоро вони побачили, як комуністи відбирають хліб у селян, а тут ще й посуха і — як наслідок — голод. С.Петлюра робить спробу організувати розкиданих по різних таборах українських вояків і старшин в Українську Повстанську Армію. І вже у жовтні 1921 року головний отаман формує три групи для походу в Україну.

Невелика Бессарабська група під командуванням генерал-хорунжого Гулого-Гуленка повинна була розпочати дії першою. Вона дістала завдання прорватися з Румунії в Україну, демонструвати основний напад і цим полегшити прорив головної, Волинської, групи, яка прямувала на Київ. Та з цією роллю «бессарабці» не впоралися, й акцію продовжували частини Подільської групи.

Що ж вона являла собою? Із 380 українських вояків армії УНР, які перебували в таборах для інтернованих, було створено відділ окремого призначення під командуванням підполковника Палія. Підрозділ формувався в умовах конспірації, нашвидкуруч, щоб його план не розкрила польська влада або червоні агенти. Бійці були напівголі і напівбосі, погано озброєні. Уявіть собі: на цілий відділ вдалося крадькома роздобути 140 рушниць та 2000 набоїв! І ось 25 жовтня 1921 р. загін переходить польсько-московський кордон і розпочинає бойові дії. Вже після перших боїв здобуває у ворога коней і стає кінною частиною. Підполковник Палій успішно проходить Проскурівський та Летичівський повіти, під переслідуванням переважаючих ворожих сил повертає на північ, до Любарських лісів, минає Житомирський і Коростенський повіти і повертає на Малин і Бородянку. В поході відділ несподіваними нападами знищує більшовицькі частини, вщент розбиває два червоні кавалерійські полки. Біля села Згарок на Хмельниччині під час розгрому кавалерійського полку ледве не загинув сам Г.Котовський. На Правобережжі — паніка. А до Києва уже близько! 17 листопада відділ досягає двох «пунктів призначення» — сіл Гута Котюжанська і Вахівка, де повинен був з’єднатися з Головною армійською групою. Але цього визначального кроку він не зробив і повернув на захід — до польського кордону, а перейшовши його, бійці знову потрапили до таборів для інтернованих.

Нарешті Волинська група була визначена як головна у поході. Складалася вона із 1200 вояків, яких наприкінці жовтня 1921-го було перевезено у Волинські ліси нібито для виконання лісових робіт. Отут, на північ від Рівного, таємно від польської влади була сформована ця група під командуванням генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Її шлях пролягав на Київ. Підрозділ мав виконати стратегічне завдання — нелегально перейти кордон й підняти повстання. Цією ідеєю захопився сам Ю.Тютюнник, і тому він не захотів довіряти донесенням розвідників про велике скупчення частин червоних у прикордонних із Польщею районах. Група попрямувала на Коростень і здобула його з великими трофеями. Вояки Тютюнника дійшли до села Малі Миньки на Житомирщині, де їх оточили переважаючі сили червоних. Загинуло понад 500 колишніх воїнів УНР. Урятувався тільки Тютюнник із сотнею кіннотників, і вони повернулися до Польщі.

У відомій «Історії України» Орест Субтельний зазначає, що «…лише пославши понад 50 тисяч бійців, переважно чекістів, більшовики наприкінці 1921 року змогли зламати хребет партизанському рухові». Олег Романчук, автор передмови і упорядник спогадів Юрія Тютюнника «Революційна стихія. Зимовий похід 1919—1920 рр.», виданих торік у Львові, зробив, як на мене, справедливі оцінки. «Другий зимовий похід з самого початку був приречений на невдачу, — підсумовує науковець. — Ні військовий хист Юрка Тютюнника, ні мужність бійців не змогли протистояти переважаючим частинам більшовицьких військ».

Поразка учасників Другого зимового походу мала трагічне продовження. У полон до червоних потрапили 359 поранених бійців. Голодних, знесилених вояків упродовж п’яти днів тримали в церкві містечка Базар, а 23 листопада 1921 року, коли жоден із них не хотів «покаятися», прилюдно розстріляли. Історики наводять такий факт: при розстрілі був присутній сам комбриг Котовський, який дякував бійцям Червоної Армії за ліквідацію «націоналістичної банди». І все ж трагедія воїнів УНР, які після втрати державності не захотіли миритися з більшовицьким режимом, не завершилася у ті листопадові дні. Вона мовчазно тривала понад шість десятиліть, доки воїнів УНР пересічні українці сприймали як бандитів і злочинців. Для зміни громадської думки не було навіть правових приводів. Лише у 1998 році, на восьмому році незалежної України, учасників Другого зимового походу офіційно реабілітували.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво