Шеклі та ностальгія - Соціум - dt.ua

Шеклі та ностальгія

22 квітня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 22 квітня-6 травня

Приїзд Роберта Шеклі до України не мав шансів пройти непоміченим. Мало який телеканал не показав широким планом обличчя цієї людини: вузьке та зморшкувате, усміхнене та зніяковіле...

Приїзд Роберта Шеклі до України не мав шансів пройти непоміченим. Мало який телеканал не показав широким планом обличчя цієї людини: вузьке та зморшкувате, усміхнене та зніяковіле. Жива легенда. Здається, він не дуже органічно почувався у цій ролі.

Небагатослівний, не дуже звиклий до спілкування з журналістами, Шеклі передусім подав своїм українським шанувальникам надію на те, що може оселитися в нас жити. «Або в Мексиці, — негайно залишив собі шлях до відступу класик. — Головне, щоб було тепло». Тим, хто взяв обіцянку фантаста близько до серця, нагадаю, що кілька років тому, приїхавши до Росії, Шеклі погрожував написати фантастичний роман про російську глибинку. Росіянам теж було приємно. Втім, можливо, він ще й напише...

Шанувальники простягали для автографа тоненькі книжки, що вийшли друком іще в сімдесятих роках, і новісінькі грубі томи від московських видавничих монстрів. Ті, хто володів англійською, користалися нагодою особисто поспілкуватися з письменником: Шеклі відповідав доброзичливо, але вкрай лаконічно. Дозволяв усім охочим фотографуватися з ним на пам’ять. На очах у захопленої публіки підписав договір із видавництвом «Зелений пес» на видання своєї книги українською мовою... Усміхався.

Жива легенда. Здається, він цілком ужився в образ.

«Портал»

Тепер трохи про те, як Роберт Шеклі взагалі опинився в Україні.

Почалось усе влітку 2004-го на «Євроконі» у Пловдиві. На цьому найбільшому з’їзді фантастів і шанувальників жанру з усієї Європи, що проходить раз на два роки в різних містах і країнах, київський часопис «Реальність фантастики» здобув звання найкращого фантастичного журналу Європи, а Україна — почесну місію прийняти в себе «Єврокон-2006». Уловлюєте аналогію?

Звісно, «Єврокон» — не «Євробачення», принаймні тому, що фантастика (і взагалі література) — не естрадна музика з телевізійною трансляцією. Проте захід очікується масштабний, і команда «Реальності фантастики» разом із видавничим домом «Мій комп’ютер», на плечі якого лягає його організація, почали думати про це ще у Пловдиві. Конвент «Портал-2005», що відбувся у Києві в середині квітня, спочатку замислювався як генеральна репетиція «Єврокона». І на підтвердження справді європейського рівня майбутнього заходу до Києва вже цього року запросили високих гостей, загальновизнаних зірок світової фантастики. Можливо, щоб подивитися, як воно вийде, і пізніше попрацювати над помилками. А головне — щоб привернути до події увагу як преси, так і громадськості, котра не має відношення до великої і теплої, але дуже замкненої компанії з назвою «фендом».

Крім Роберта Шеклі, з читачами зустрічалися, збираючи повні зали, творець польської фентезійної саги про Відьмака Анджей Сапковський і автор відомого «Нічного дозору» Сергій Лук’яненко (інтерв’ю з цими письменниками читайте в найближчих номерах «ДТ»), а також наші українські зірки, котрі нещодавно об’єдналися вп’ятьох для написання спільної книги «Пентакль»: подружжя Дяченків, дует Олді та Валентинов, котрий примкнув до них. Той-таки Андрій Валентинов і Геннадій Прашкевич вели майстер-класи для молодих письменників, а Сергій Дяченко навчав життя сценаристів-початківців. Презентації проводили видавництва «Факт» і «Зелений пес» (Київ), «Азбука» і «Лениздат» (Санкт-Петербург), «Тезис» (Вінниця). А ще доповіді, дискусії, круглі столи, книжкові виставки...

«Портал-2005» відбувся. Було цікаво — навіть коли не брати до уваги підводну частину айсберга: те, що можна поблажливо визначити як тусовку, а можна назвати великим словом Спілкування, заради якого учасники конвентів нерідко жертвують офіційною програмою.

О, ледь не забула: окрема програма була в розробників комп’ютерних ігор, чий фестиваль «Ігроград» проводиться разом із «Порталом». У холі Торгово-промислової палати, де вони демонстрували свою продукцію, було барвисто й голосно. Соррі, я нічого не тямлю у комп’ютерних іграх.

Та я люблю книги Роберта Шеклі.

Легенда

На прес-конференції Шеклі зізнався: в маленькому містечку штату Нью-Йорк, де він тепер живе, про те, що він письменник-фантаст, знають лише його доньки. Можливо, в цьому є дещиця кокетства, та в будь-якому разі популярність Роберта Шеклі в США не порівняти з легендою, яка огортає його ім’я в нас, на пострадянському просторі.

Шеклі та Бредбері. Тепер на їхні імена добре посилатися, спростовуючи тезу про Америку як країну тотальної бездуховності, чизбургерів і літературної попси. А раніше, ще до горезвісного «книжкового буму» початку 90-х, не було сумнівів, що такою вона й є, американська фантастика. Розумною. Тонкою. Парадоксальною. Страшною. Світлою. Людиноцентричною...

Роберт Шеклі — це насамперед короткі оповідання. Найкращі з них приголомшують. Як-от «Крамниця світів», де людина, прицінившись до мрії, повертається в повсякденність сім’ї і життєвих проблем, не підозрюючи, що це й є її недосяжна мрія у посткатастрофному світі ядерної зими. Або «Сьома жертва»: іде полювання... на людей, і моральний вибір героя щодо його сьомої жертви — коханої жінки? — розбивається об несподіваний фінал: жертва сама виявляється мисливцем, і вона вже не сумніватиметься. До речі, тема легального вбивства — екстремального спорту або новаторства юриспруденції — проходить крізь багато оповідань Шеклі, а в «Премії за ризик» виливається у разюче точне передбачення теперішніх реаліті-шоу. Це класика. Як і буфонадний роман «Обмін розумів» — зворотній, веселий та хуліганський бік Роберта Шеклі.

У 90-х Шеклі почали видавати в Росії обвально, у піратських перекладах і неконтрольованих тиражах. Існував попит. Утім, попит тоді існував на все, що тепер зі знанням справи відносять до «масової літератури», а в ті часи зголоднілі споживачі легкого чтива хапали все підряд не перебираючи. Та книжковий бум благополучно розбився об дефолт. А книги Роберта Шеклі видають і донині. І досі купують, знаходячи в них щось таке, на чому не зупиняються погляди американців. Котрі, здається, не усвідомлюють повною мірою, що володіють легендою.

Хотілося б «на цій оптимістичній ноті» й перейти власне до інтерв’ю. Але... Ось нещодавно прочитала роман «Принесіть мені голову прекрасного принца», написаний у співавторстві Шеклі й Желязни. Вистраждано-гумористичний «капусняк» у чорнушній некрофільській естетиці. Жорстоке розчарування. Або нові оповідання, публікацією яких так пишається «Реальність фантастики»: «Розмови на Марсі» та «Відроджений». «Фішка» першого з них полягає в російських іменах героїв (сюжету як такого в оповіданні немає), другий — варіація на тему «Обміну розумів» із приправою єврейського гумору. Нудно. Хіба це Шеклі?

Давня і безперспективна суперечка. Що для письменника є більш достойним: піти зі сцени, сягнувши піку творчих сил, чи продовжувати працювати до кінця життя, саме цим і підтримуючи його, своє життя? Для справжньої легенди, замішаної на ностальгії, звісно, прийнятнішим є перший варіант...

Та Шеклі — людина. Літня, але бадьора, трохи замкнена, але доброзичлива. «Егомонстр» (як визнав сам на зустрічі з читачами), наділений неабиякою чарівністю. Саме з цією людиною (а зовсім не з легендою) мені й удалося поспілкуватися.

Людина

Через непорозуміння у Пловдиві перед приїздом Шеклі встигла поширитися чутка, ніби предки письменника родом з Одеси: саме тому він і має намір туди поїхати. Виявилося, все трошки не так: одеські корені у п’ятої дружини фантаста, з якою він розлучається, як і з попередніми чотирма. Та з’їздити до «жемчужины у моря» все одно не проти: чув багато гарного. Власне, це й усе, що він чув про Україну. І на момент нашої розмови, яка відбулась у розпал «Порталу», ще не встиг скласти своєї думки про неї.

— Пане Шеклі, яким було ваше перше яскраве враження після перетинання українського кордону?

— Головне враження — те, що бачиш нових людей. Мені важко судити про українську природу, визначні архітектурні пам’ятки, шляхи й таке інше. Та по людях, із якими я спілкувався, зрозуміло: ця країна для них дуже важлива. Я планую відвідати кілька міст України, на що й чекаю з нетерпінням. Для мене це просто новий світ.

— У Радянському Союзі ваші книги були дуже популярними, кажуть, навіть більше, ніж у вас на батьківщині. Ви це якось для себе пояснюєте?

— Я розумію, наскільки важливими були мої твори в історично переломні для Радянського Союзу часи. На мою популярність тут уплинула не лише художня цінність самих творів, а й відповідність історичному моменту. Та мені незрозуміло, чому це я не вважаюся популярним у Сполучених Штатах? Я, як і раніше, регулярно укладаю контракти, друкуюся у часописах, видаю книги...

— В Україні нечасто письменники живуть на гонорари за свої книги, і це небагаті люди. Зате у нас прийнято вважати, що в Америці відомий письменник стає мільйонером. Це так?

— Я небагатий. Деякі — так, багаті, але в нас є величезна кількість письменників, про яких так сказати не можна. Тут чимало залежить від того, якого типу популярності письменник прагне.

— Якого ж прагнете ви?

— Я хотів би мати нехай невелику, але реальну популярність. І насамперед перед самим собою: добре робити свою роботу, розпочату багато років тому, що і сформувало мене як людину і як письменника. Іноді я дуже втомлююся від процесу, засмучуюся, коли мені здається, що ідея не втілюється так зрозуміло, як мені хотілося б. Для мене писати — це не лише виражати себе, це засіб самозахисту. Коли я працюю, то відключаюся від усього іншого.

— Ваші книги, видані в Росії, відразу ж потрапляють і до українського читача. Який ваш інтерес у тому, щоб видати книгу українською мовою? Підозрюю, не матеріальний...

— Це головне прагнення будь-якого письменника: щоб його книги читалися якомога ширшим колом публіки, бажано в якомога більшій кількості країн, якомога більшою кількістю мов.

— І що це буде за книга?

— Це буде збірка моїх коротких оповідань. Там будуть переважно старі речі, але багато з них ніколи не публікувались у книгах (лише в журналах) і не перекладалися російською мовою. Це все, що я знаю. Решта — парафія мого агента.

— Особисто мені дуже подобаються ваші серйозні антиутопічні оповідання, такі як «Крамниця світів»...

— Я теж люблю це оповідання.

— Проте останнім часом ви пишете переважно гумористичну фантастику. Така еволюція пов’язана з віком чи з чимось іще?

— Писати саме гумористичну фантастику для мене не самоціль, просто так виходить. Так виявляється на папері моя особистість. Ніколи не замислювався над цим питанням. Я ж не можу зазирнути всередину себе, побачити, наскільки я змінився. Не бачу особливої різниці між собою теперішнім і тим, яким я був десять-двадцять років тому. Звісно, загалом я стаю трохи «повільнішим», проте намагаюся чітко мислити. Генрі Міллер якось сказав, що намагається насамперед зберігати гостроту думки й радість. Вважаю, це гарна ідея, і, коли можеш, треба її дотримуватися.

— Такі суто розважальні речі, як ваш роман у співавторстві з Желязни «Принесіть мені голову прекрасного принца», пишуться лише з комерційною метою або з якоюсь іще?

— Продавати свої твори — частина мого життя. Та я повсякчас прагну поєднувати творчий і матеріальний аспекти, писати одночасно і для душі, і для грошей.

— У вас ніколи не виникало бажання написати реалістичну, мейнстримівську річ?

— Багато років тому, ще в юнацтві, я почав писати книгу про свої пригоди в Кореї: я служив там у армії між закінченням Другої світової війни і початком Корейської війни, ми називаємо цей період «корейською окупацією». А дещо пізніше ще одну — про свої пригоди в Шанхаї. Та я так і не закінчив ці твори. Їм не вистачало стрижня, на якому книга має триматися. Принаймні мені так здається.

— Як ви ставитеся до екранізацій своїх творів?

— Шедеврів серед них не було, проте добре, що вони принесли мені прибуток, і це дозволило мені писати те, що я хотів, не думаючи про насущні проблеми. Що ж, зазвичай уява набагато краща, ніж її реалізація.

— А «Десята жертва» Еліа Петрі?

(«Сьома жертва» стала у фільмі «Десятою» заради милозвучності італійською мовою. — Авт.)

— У цілому цей фільм мені подобається, я вважаю його найкращою з усіх екранізацій моїх творів, але дещо не подобається мені в ньому зовсім. Особливо Марчелло Мастрояні, перефарбований у блондина (сміється).

— Традиційна аудиторія фантастики — переважно молодь. Тобто між вами та вашими читачами великий розрив поколінь. Як ви знаходите спільну мову і порозуміння зі своїми новими читачами?

— Завжди непросто знаходити контакт із будь-якою людиною. Коли говорити про спільну мову, мені набагато легше висловлювати свої думки і спілкуватися з читачами з допомогою моїх робіт, ніж особисто. Стосовно порозуміння... Я спілкуюся у своїх творах із тими людьми, котрі зрозуміють, що я хотів сказати.

— У нас постійно ведуться розмови про кризу жанру фантастики. Що з про це думають в Америці і що — ви особисто?

— Криза? Ну, значить, так воно й буде. Мене це не особливо хвилює. Це взагалі найцікавіше запитання, яке мені тут поставили. У Штатах про таке не питають.

— Ви ведете активний спосіб життя, подорожуєте, не припиняєте писати. У чому джерела вашого оптимізму?

— Так, за натурою я оптиміст, хоча мені часто доводиться боротися з депресією. Літня людина вразливіша. Всі прикрощі не мають великого значення, коли у вас молоде тіло, та нема рації думати про це, коли нічого не можеш удіяти. Варто замислитися над тим, якими є ваші власні умови того, щоб бути щасливим. Потрібно не лише шукати відповіді, а й ставити правильні запитання.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво