ШАМІЛЬ У КИЄВІ

Поділитися
На початку дев’ятнадцятого століття Київ був тихим, курним і малонаселеним містечком. Коли в двадцятих роках сюди приїжджав Олександр Пушкін, тут налічувалося трохи більше двадцяти тисяч жителів...

На початку дев’ятнадцятого століття Київ був тихим, курним і малонаселеним містечком. Коли в двадцятих роках сюди приїжджав Олександр Пушкін, тут налічувалося трохи більше двадцяти тисяч жителів. Лише з другої половини століття намітилася тенденція до збільшення числа городян. До останньої чверті століття Київ розрісся майже до ста тисяч.

Серед інших навідувалися до Києва і такі громадяни, проживання котрих (навіть не дуже тривале) місто вважало за потрібне увічнити.

На будинку, що саме навпроти синьої споруди Будинку офіцерів біля колишнього Царського саду, висить бронзова меморіальна плита, котра сповіщає, що тут мешкав духовний лідер Чечні та Дагестану Шаміль.

На самісінькому початку 1869 року в цьому районі Києва звучала арабська мова: Шаміль писав лист арабською: «...я благополучно прибыл в Киев и расположился с семейством в доме, приготовленном для меня от правительства. Город Киев я нашел одним из лучших городов, которые мне приходилось видеть в Российской империи, как по хорошему климату, так и по красивому гористому местоположению, которое напоминает мне родину, где я родился и вырос. Молю Бога, чтобы оно послужило лекарством для моего семейства и было бы исполнением моего душевного желания».

Що привело Шаміля до Києва? Про виконання якого душевного бажання він пише? І хто його адресат, котрий читав хитромудру арабську в’язь? Це не був родич чи одноплемінник. Це був переможець.

«Звезда князей, доблестный фельдмаршал, князь Александр Иванович Барятинский. Да возвеличивается ваша слава! Да даст вам всевышний Бог силы и здоровья!», — починав свої листи Шаміль.

Олександр Іванович Барятинський генерал-фельдмаршал, правитель Кавказьких областей, був надзвичайно популярним в армії та народі. Саме під його началом було завершено Кавказьку війну, що тривала шістдесят років.

З 1835 року князь Олександр Іванович служив на Кавказі в Кабардинському полку, потім командував третім батальйоном, був полковим командиром, дивізіонним начальником, тобто до призначення генерал-фельдмаршалом пройшов усі щаблі військової ієрархії і знав на особистому досвіді всі потреби та сподівання своїх підлеглих. Більше того, він любив і знав Кавказ і як намісник не пройшов увагою анінайменшої обставини, яка могла б послужити вдосконаленню цього краю. Дороги, торгівля, утримання міст, освіта, релігійна толерантність, мистецтва і самобутні ремесла — все було в полі зору Барятинського. Багато перевалів і мостів, споруджених на Кавказі під його командуванням, служать досі.

Влітку 1859 року російські війська взяли селище Ведено, яке півтора десятка років було резиденцією Шаміля. Загони генерала Євдокімова, що захопили цей аул, завдали найсильнішого морального удару по могутності імама в Чечні. Шамілю з невеликим загоном сподвижників вдалося сховатися в горах. Чотири сотні вірних мюридів супроводжували Шаміля на горі Гуніб, де заздалегідь було припасено продовольство, порох, снаряди. Більше втікати й відступати було нікуди. У двадцятих числах серпня апшеронський батальйон підійшов до укріплених схилів Гуніба.

Шаміль стояв на чолі чеченців понад чверть століття. Походив він із аулу Гімри Упцукульського району Дагестану. Володіючи видатними здібностями воїна, політика й адміністратора, зумів домогтися незаперечного авторитету серед чеченської знаті. Мав трьох синів, яких завжди тримав при собі для особливо важливих доручень. Після смерті 1832 року Газі-Мухамеда, він створив імамат — теократичну державу, де все підпорядковане виключно інтересам війни.

Самоназва чеченців — нохчо (або нахче), котра буквально означає «народ». Власне чеченська мова відноситься до вайнахської групи кавказьких мов; виділяються п’ять основних її діалектів. Основу фольклору становить спільний для гірських і рівнинних жителів нартський епос. Багато поколінь цього племені жили лише війною. І тому підкріплені військово-релігійною доктриною перші удалі вилазки загонів Шаміля, котрий залишався недосяжним для регулярної армії, зробили його безумовним лідером і героєм. Однак в останні роки чимало його прибічників бачило безглуздість в подальших жертвах та пролитій крові.

Так чи інакше, 25 серпня 1859 року Гуніб було взято штурмом, і Шаміль здався в полон разом із усіма близькими і сім’ями.

Слід особливо підкреслити ту обставину, що напередодні штурму князь Барятинський оголосив своїм підлеглим: коли хтось не стримається й уб’є Шаміля, то буде негайно страчений. І офіцери, і солдати знали, що князь свого слова дотримає. Навчений військовим досвідом, далекоглядний генерал-фельдмаршал розумів, що живий імам буде найкращою гарантією збереження миру на Кавказі, оскільки не буде бажаючих мститися за його кров, не буде поклоніння герою-мученику, котрий склав голову в нерівному бою.

Вже 27 серпня Шаміль зі старшим сином Казі-Магомою був відправлений у Петербург. Він і уявити не міг, як зустріне його імператор, які милості проллє на нього і яким достатком забезпечить — такого життя, такого комфорту імам не мав на свободі. Він одержав у подарунок золоту шаблю з діамантами, а для проживання йому було відведено чудову дачу Єрмолова за сім верст від Калуги з повним штатом обслуговуючого персоналу й охорони для себе та найближчих родичів. Ось як він сам писав про це в листах князю: «Его сиятельству знаменитому Сердару, повелителю великодушному, обладающему высоким умом, совершенствами, славою, величием, которого имя прославляется повсюду, а также между людьми мужественными, которого сан высок и должность самая возвышенная, эмиру великого рождения, правителю Кавказа, фельдмаршалу князю Барятинскому. Да возвеличится могущество его и дни его да умножатся!» (Традиційне пишномовне східне звертання свідчить про високий стиль листування, про значення, яке надавав йому екс-імам. Сам Олександр Іванович в одному з листів Шамілю просив його писати арабською: «При мне есть довольно людей, знающих основательно этот язык, они верно передадут мне содержание ваших писем, которые таким образом будут для меня ценнее, ибо они останутся у меня, как память о вас и прямое выражение неискаженных ваших чувств ко мне».) Я понимаю и чувствую, что только благодаря тебе, — продовжує Шаміль свій лист, — я был так милостиво принят Государем, получив подарок прямо из его славной руки, так что от этой милости разрубились выи врагов моих и возрадовались сердца друзей моих. Он совершенно успокоил меня, сказав, что я не буду раскаиваться в том, что покорился России. Государыня, всё царское семейство и все главные начальники тоже оказали мне большое внимание и всем этим я обязан тебе. Когда до нас дошла весть, что Великий Государь Император повелел принять сына нашего Мухаммеда-Шафи на военную службу в Собственный Его Величества конвой и даже оказал ему милость пожалованием офицерского чина, мы несказанно обрадовались этому, потому что Государь почтил нас и отличил между другими людьми».

Як літня людина, що постійно скаржиться на здоров’я, Шаміль просив царя про дозвіл виїхати з Росії у святі для кожного правовірного мусульманина місця. Імператор відповів, що прохання його неодмінно буде задоволене, але згодом. Пояснювалося це лише тим, що війна на Кавказі ще не закінчилася і відпускати Шаміля було небезпечно.

Та ось у грудні 1868 року молодший син Шаміля Абдуррахім доставляє князю Барятинському лист батька, у якому той повідомляє про отриманий дозвіл виїхати до Києва, де слід чекати подальших вказівок.

Фрагмент першого листа з Києва ми вже наводили: Шамілю сподобалося зимове місто, його рельєф і повітря. Барвистих епітетів знайшлося б більше, якби Шаміль знав, що воєводою в Києві 1698 року стояв один із предків князя Олександра Івановича — Данило Афанасійович Барятинський.

Ще один лист своєму князю і благодійнику Шаміль написав із Києва навесні: «Император всемилостивейше соизволил разрешить мне, согласно моей просьбе, отправиться с семейством в Мекку. О таковой монаршьей милости и великой для меня радости, полученной письмом от военного министра 1-го сего марта спешу сообщить вашему сиятельству. Моля бога о сохранении счастливых дней ваших в радости, остаюсь с чувством глубочайшего почтения и преданности, дряхлый старец Шамиль. 4 марта 1869 года, город Киев». (Перекладав Війська Донського сотник Онуфрієв.)

Благополучно діставшись із Києва до священного міста Медіни, Шаміль занедужав і зліг. Душа його була світла і спокійна після здійсненого хаджу, поклоніння труні Мухаммеда і молитов у мечетях Мекки. У січні 1871 року хворий Шаміль пише останній у житті лист — князю Олександру Івановичу Барятинському.

«14-го января 1871 года. — Священный город Медина. Источнику благодеяний, осуществителю всех благих надежд, великому генерал-фельдмаршалу князю Барятинскому.

Да не уменьшится тень милосердия его между востоком и западом... Аминь! Вот в чем заключается просьба моя к вашему сиятельству. Со дня прибытия моего в благословенный город Медину я не встаю более с постели, удрученный бесчисленными недугами, так что мысль моя обращена постоянно к переходу из этого бренного мира в мир вечный. Если это свершится, то прошу вашей милости и великодушия не отвратить после смерти моей милосердных взоров ваших от моих жен и детей, подобно тому, как вы уже облагодетельствовали меня, чего я не забуду.

Полагаю, что это письмо есть прощальное и последнее перед окончательной разлукой с вами искренно преданного вам человека, жаждущего переменить жизнь на смерть по воле Того, кто сотворил и ту и другую.

Больной и слабый Шамиль».

Шаміль помер незабаром після того, як цей лист було відправлено з оказією в Росію. Шаміля поховано в Медині неподалік мечеті й за кілька кроків від могили Фатьми, дочки Мухаммеда.

Дружинам шейха Шаміля Заїдет і Шуанет, його дітям і онукам князь Барятинський продовжував допомагати і після смерті їхнього повелителя.

Навряд чи хто з численних нащадків імама Чечні та Дагестану Шаміля, розкиданих нині по світу знає, що в Києві, вийшовши з Царського саду, можна і сьогодні зустрітися з владним поглядом воїна, увічненого в бронзі на пам’ятній стелі.

А місто над Дніпром, у якому живе тепер понад три мільйони чоловік, пам’ятає і цього свого мешканця, який недовго тут жив...

Великий французький романіст Александр Дюма в 1858—59 роках був у Росії, зокрема й на Кавказькій війні, чому присвятив свою документальну книгу «Кавказ». У ній він розмірковував про долю горців і взагалі про те, що таке війна.

«Легше вбивати людей, аніж просвіщати їх: щоб убивати їх, треба мати лише порох і свинець; щоб просвіщати їх — потрібна деяка соціальна філософія, котра не всім урядам доступна».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі